У 2002-му — в Берліні. У 2003-му — в Барселоні. У 2004-му — в Афінах. У 2008-му — в Пекіні. У 2012-му — в Лондоні. Його суперники — найсильніші плавці планети. Його арена — олімпійські басейни й відкриті…
Представляти героя сьогоднішньої публікації немає особливої потреби. Неймовірна сила духу та величезна жага до повноцінного життя Народного Героя України Олександра Чалапчія із села Йосипівка, що в Благовіщенському районі на Кіровоградщині, давно викликає у наших земляків лише захоплення і повагу. Втім, короткі рядки з біографії ветерана російсько-української війни все ж доречно навести.
У березні 2014 року майстер виробничого навчання, викладач професійно-технічного училища Чалапчій залишив роботу і пішов добровольцем на війну. Oлександр був пoранений під час артoбстрілу 28 вересня того ж року під шахтoю «Южна» (селище Ленінське, Донецької області), втративши обидві ноги. Після тривалого лікування, реабілітації та протезування повертався до активного життя через спорт. У березні 2016 року Чалапчій став учасником Соціального мультимедійного проєкту «Переможці», а в жовтні наступного року взяв участь у 42-му Марафоні морської піхоти США. Рік по тому Олександр у складі української збірної взяв участь у змаганнях з веслування на тренажерах у рамках всесвітніх змагань Invictus Games у Сіднеї.
Домовитися з Чалапчієм про зустріч аби дізнатися, як воно, ветерану війни, започатковувати та вести власний бізнес, було не просто.
– Наразі жнива, у мене дуже мало вільного часу, треба до дощів зібрати з поля кукурудзу, – застерігає мене Олександр.
– Із задоволенням стану свідком цього «дійства», – парирую аргументи мого співрозмовника.
– Добре, приїжджайте, – погоджується Чалапчій. – Завезу дочку до школи і зустрінемось.
По обидва боки дороги на Йосипівку, яка за п’ять кілометрів від траси Київ – Одеса, дозріває кукурудза. Десь вдалині працює техніка – колеги Чалапчія теж поспішають з польовими роботами. Дорога в самому селі неприємно вражає: суцільні вибоїни та ями від багатотонних «Манів» та «Вольво», що з великою інтенсивністю перевозять продукти гранітного кар’єру. Дивно, але ці вантажівки ще й примудряються вчиняти перегони на вщент вбитій сільській дорозі.
Рукостискання у Чалапчія міцне – свідчення не лише чоловічої сили та здоров’я, а й впевненості та успішності. Говорю про це Олександру у вічі, на що він лише усміхається. Коротко ділимося враженнями від дороги.
– Жителі сусіднього села, через яке спочатку їздили ці вантажівки, почали в себе перекривати дорогу, протестуючи проти її руйнування, – зауважує Олександр. – Тому вони віднедавна вибрали вулицю нашого села. Гадаю, що незабаром й ми жорстко поставимо питання щодо цих «перегонів».
Розмову продовжуємо під час невеличкої екскурсії господарством ветерана. Олександр принципово не користується паличкою, каже, що й звикати до неї не хотів. Хоча, якщо відверто, серце тьохкало, коли Чалапчій спускався не зовсім рівними сходами.
– Була можливість перебратися до Києва, але питання, де продовжувати життя після війни і тривалої реабілітації, зняла старша донька, – говорить Олександр. – Просто сказала: «Тату, залишімось у селі. На кого ж ми лишимо Лорда та Хантера?» Що тут вдієш? Та й професійно я притягнутий більше до аграрної справи: ще до війни закінчив Уманський аграрний коледж і Вінницький державний аграрний університет.
І відношення до землі у Чалапчія на першому місці, адже ще до нашої зустрічі він встиг таки замовити комбайн під кукурудзу. Родинні паї складають близько 10 гектарів і всі поля цього року він засіяв кукурудзою.
– Поки що своєї техніки обмаль: старенький МАЗ і такого ж віку відновлений МТЗ з плугом, – зізнається Олександр. – Тому збиральну техніку доводиться орендувати.
Ділюсь інформацією, почутою в стінах Мінветеранів, що нібито є ініціатива дозволити ветеранам війни, які залучені в агробізнесі, завезти одну одиницю сільгосптехніки з-за кордону без сплати мита.
– Це було б непогано, але насправді віриться у це важко, – реагує Олександр. – Тому що на сьогодні я, наприклад, підтримки ветеранського відомства не відчуваю. Бувало, приїжджали представники міністерства, цікавилися справами, пофотографувалися зі мною і на тому вся «допомога» закінчувалася. Спостерігаю, як оповиті увагою столичні побратими. А про тих, хто трудиться в селі, незаслужено забувають. Я не жаліюся, а просто констатую факт.
Мою увагу привертає доволі стара будівля, стіни якої частково вимощені бутом.
– Це колишній сільський млин, – пояснює Чалапчій. – Коли люди потихеньку почали розбирати його на камінці, придивлятися ще до вцілілого даху, вирішив його придбати. Пройде час, господарство розростеться, знайдемо, чим його наповнити. Плани є, але поки передчасно про щось конкретне говорити.
У спілкуванні відчувається, що Олександр не любить говорити про нездійсненні плани та мрії – політика в ньому не розгледиш, він людина справи.
Ще у 2015 році, після повернення з Австрії, де наш герой разом з іншими пораненими побратимами вчився ходити на протезах, Олександра вразило, як австрійці ощадливо ставляться до всього, що можна переробити у паливо. Тоді й зародилася у нього ідея виробляти екопаливо – солом’яні брикети. Закупив обладнання, на якому вироблялось два центнери солом’яних брикетів за годину. Але всьому свій час, пройшло ще чотири роки…
– Дізналися якось з другом про так званий зелений тариф, про пільгове кредитування від державних банків, – розповідає Олександр. – Розпочали будувати плани щодо створення сонячної електростанції. У сусідньому селі була неузаконена земельна ділянка, а на ній стихійне звалище. Для голови сільської ради вона – проблема номер один. Придивилися, що поруч є підстанція. Поговорили з головою, знайшли підтримку, зареєстрував ТОВ «Ю.БІС.ЕНЕРДЖІ». Обленерго підготувало технічні умови та й інвестор не забарився на 1 мільйон 200 тисяч доларів. То ж ми й замахнулися на 1.25 мегават. Станція працює, продаємо енергію державі.
І хоча держава не завжди повною мірою розраховується, і відкладається на не визначений термін окупність станції, Чалапчій оптимізму не втрачає. Та й ця «зелена енергетика» дозволила працевлаштувати ще кількох ветеранів російсько-української війни. Один з яких, до речі, воював поруч з Олександром в одному окопі.
– А це приміщення, де ми з колегою втілюємо наші художні вигадки у вироби з металу, – не без гордості говорить Чалапчій, коли ми зайшли в будівлю, в якій, на перший погляд, царював повнісінький безлад. – Тут колись була сільська столярка. Але з часом вона теж стала об’єктом для мародерів і потроху знищувалась. Викупили, зробили невеличкий ремонт, назбирали кілька станків, приладів і повертаємо життя двигунам, клепаємо, варимо, точимо…
Господар майстерні підійшов до свого чергового художнього виробу – мангалу, стилізованого під дерев’яну колоду.
– Коли доглянута сонячна електростанція, проведені роботи в полі, зачиняємось тут, врубаємо голосно музику і працюємо з металом, – обличчя Олександра випромінює усмішку і по ньому видно, що саме ця справа до душі. – Недарма ж у мене друга вища освіта за напрямком «зварювання», здобута у Одеському політесі.
Поруч із металевим столом – професійний зварювальний напівавтомат із написом «ПАТОН».
– Це від самого Бориса Патона подарунок, який у нас постійно в роботі, – говорить Чалапчій. – З легендарним академіком у мене була зустріч у його робочому кабінеті влітку 2015 року. Саме в той час я заочно навчався в Одеському політехнічному. Інститут Патона тоді допоміг мені науковими матеріалами для написання дипломної роботи. А Борис Євгенович зробив подарунок на все життя. З таким апаратом готові виконати будь-яке замовлення на виріб з металу
– А як зі спортом? – міняючи тему розмови, запитую у тезки.
– Без перебільшення: завдяки йому я веду активний спосіб життя, повірив у свої можливості, – серйознішає Чалапчій. – Вдячний всім, хто тренував мене, хто допомагав брати участь у змаганнях. На певному етапі мого життя спорт став для мене тим важелем, який навчив боротися за мету. Він допоміг мені розпочати бізнес. На жаль, тепер я вже не можу так багато часу приділяти тренуванням і змаганням, бо постраждає справа. Але твердо переконаний, що ті хлопці, що зазнали поранень на війні, повинні пройти через відбіркові змагання Invictus Games. Вони стануть набагато сильніше духом.
На завершення нашої зустрічі Олександр Чалапчій висловив цікаву ідею, яка, безперечно, має право на життя. Але чи втілиться в реальність?
– Є мрія, щоби виконувати невеличкі замовлення Міноборони, за які великим підприємствам не вигідно братися, – говорить мій співрозмовник. – У складний для країни час я не вагаючись, як і тисячі українців, пішов воювати у складі Збройних Сил, лишився ніг. Дякувати друзям та знайомим, започаткував бізнес. Знаю таких же ветеранів, які вирощують сотні свиней, мають овочеві агрофірми, потужні пасіки… Чому ми не можемо прозоро виконувати державні замовлення і гарантовано мати ринок збуту? Розумію, що все впирається в «чинне законодавство», але є приклад тої ж Хорватії, де не лише стимулюється створення захисниками господарських товариств, а й законодавчо забезпечується вихід на ринок. Держава, крім того, виділяє там таким товариствам одноразову матеріальну допомогу в сумі понад 20 тисяч євро. Невже українські захисники не заслужили такого ставлення до себе з боку нашої держави?
Дуже хочеться сподіватися, що поставлене питання Олександром Чалапчієм не залишиться риторичним.
Фото автора і з архіву Олександра Чалапчія
@armyinformcomua
Володимир Зеленський провів зустріч з американськими сенаторами Ліндсі Гремом і Річардом Блюменталем, які підготували законопроєкт щодо додаткових обмежувальних заходів проти Росії та тих, хто надає їй підтримку у війні.
Логістична підтримка бійців на передових позиціях та евакуація поранених з поля бою, виконання інженерних завдань і навіть бойові місії — всі ці завдання виконують наземні роботизовані комплекси, які вже стали звичною реальністю у Збройних Силах України. Їх мають у своєму складі уже 22 бойових підрозділи.
Київський обласний Центр підготовки населення до національного спротиву запрошує на безкоштовний базовий 4-тижневий курс на 45 годин для цивільних, який стартує 2 серпня.
У Чорному та Азовському морях ворожі кораблі відсутні, у тому числі носії ракет «калібр».
З початку доби відбулося 174 бойових зіткнення. Противник завдав 3 ракетних та 65 авіаційних ударів, застосував 18 ракет і скинув 80 КАБ, здійснив 1171 удар дронами-камікадзе та 3967 обстрілів позицій наших військ.
Голландська компанія Mine Kafon трансформувала прототип дитячої іграшки, яку рухає вітер, на недорогу систему знешкодження протипіхотних мін.
У 2002-му — в Берліні. У 2003-му — в Барселоні. У 2004-му — в Афінах. У 2008-му — в Пекіні. У 2012-му — в Лондоні. Його суперники — найсильніші плавці планети. Його арена — олімпійські басейни й відкриті…