ТЕМИ
#СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Гарячий липень бойових втрат: імена та історії полеглих за Україну

1 Серпня 2020, 8:38
Гарячий липень бойових втрат: імена та історії полеглих за Україну

Коли в країні стаються події, як-от історія з луцьким терористом чи «підриванням» моста в столиці, всі провідні видання та «перші особи» навипередки коментують та висловлюються з цього приводу. А коли на центральних площах міст України прощаються з такими загиблими від рук російських окупантів Героями України, як Тарас Матвіїв, Микола Ілін чи іншими захисниками, — про це згадують лише окремі фахові видання та люди, глибоко дотичні до армії. Чому забуваємо про тих, хто ціною власних життів, приносить нам спокійне життя..?

У липні 2020 року на Сході загинуло 8 воїнів. Усі вони — бійці Збройних Сил. Ці хлопці назавжди ввійшли в історію України й довіку лишаться молодими в пам’яті рідних, друзів, знайомих. Згадаймо імена та історії полеглих захисників України…

Олег Шило — солдат 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина строзького

Олег Шило — перша бойова втрата липня Збройних Сил на Сході України. Він служив у 30-й бригаді, де був стрільцем, помічником гранатометника. Ввечері 8 липня армійці облаштовували та зміцнювали позиції, коли почав бити кулемет противника. Прикриваючись ним, спрацював і ворожий снайпер. Куля поцілила в Олега Шила.

— Роздробила ліву руку та пробила легені. Куля пройшла під серцем. Головний сержант взводу виніс його на руках до місця евакуації. Пів години надавали першу домедичну допомогу. Пульсометр показав, що у нього з’явився пульс. Крапельниці, адреналін укололи в серце, — згадує армієць з позивним «Футболіст».

Бойові медики робили все можливе, щоб врятувати Олега. Ще живим його доставили в лікарню. Та через півтори години боротьби за його життя, на жаль, 29-річний захисник помер.

Олег Шило народився 5 квітня 1991 року. Жив у Києві. Мав середню спеціальну освіту. У 2010-му відслужив строкову службу в 138-й радіотехнічній бригаді. Коли почалася війна, був добровольцем, а в грудні 2019-го підписав контракт зі Збройними Силами.

— Дружили, напевно, років із шести. Дуже хороший був чоловік. Що в нього не попросиш, яку допомогу, він ніколи не відмовляв. В армії Олег дуже змінився у кращий бік, коли вже почав в АТО служити. Всі шкідливі звички покинув, навіть палити. Спортом займався, — згадує товариш Олега Олександр.

Для Олега це була перша ротація в зону бойових дій, та командири й побратими зазначають, що він відповідально ставився до виконання службових обов’язків. Проявляв себе дуже добре. Завжди був відвертий, щирий, веселий, всім цікавився та хотів навчатися.

У полеглого воїна залишились батьки та сестра…

Тарас Матвіїв — молодший лейтенант 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила Галицького

Активний учасник Революції Гідності молодший лейтенант 24-ї бригади Тарас Матвіїв із Жидачівщини загинув увечері 10 липня, коли російські війська обстріляли українські позиції в районі села Троїцьке Попаснянського району Луганської області. Одна з мін потрапила в бліндаж, де перебували двоє наших захисників. Тарас Матвіїв витягнув їх назовні й переніс у безпечне місце. У цей час ще одна міна впала поруч та осколками смертельно поранила Тараса.

31-річний Тарас Матвіїв був непересічною особистістю, відомою у патріотичних і журналістських колах. Воїн закінчив факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, був блогером у низці видань, зокрема у Дивись.info, LB.ua, «Львівська мануфактура новин».

Під час Революції Гідності Тарас — активний її учасник — у складі 3-ї сотні Самооборони Майдану став згодом співкоординатором «Пошукової ініціативи» (організації, що розшукувала зниклих під час Революції людей), членом ГО «Українська галицька асамблея», засновником ГО «Народний легіон».

У 2015-му — доброволець Окремої добровольчої чоти «Карпатська Січ», воював у Пісках. У цьому ж році Матвіїв став депутатом Жидачівської райради VII скликання від Української Галицької партії.

З 2019-го проходив службу за контрактом у 24-й бригаді.

Голова політради Української Галицької партії Ірина Моряк наводить слова Тараса, які у свідомості закарбовуються надовго: «Доки дихаю, сподіваюсь! Я довго мовчав і слухав. Доки стало нестерпно мовчати. Пишу, бо маю обов’язок. Перед совістю та людьми, яких поважаю. Останні 5 років я не знаю спокою. Зачинаючи від Майдану, транзитом через волонтерський і добровольчий рух, участь у самоврядуванні й аж до теперішньої служби в ЗСУ. Я свідомо обрав шлях постійних потрясінь і викликів, відкинувши попередній спосіб життя, медійну кар’єру й навіть давні мрії… Я похитнувся, але не впав. Усе ще в запилюжених берцях і при справі. До останнього сподіваюсь, що українці не розміняють свободу на срібняки й не побояться відповідальності за свої вчинки. Dum spiro spero, товариство!»

— Тарас став нашим голосом, рупором, свідомістю в «Пошуковій»…  Так важко говорити щось про нього тепер, бо в моїй голові не вкладається, що він загинув. Постійно тягнеться рука до телефона, щоб подзвонити та почути його голос. Боляче… Коли ми дізналися, що Тарас урятував двох хлопців ціною власного життя — ми не здивувалися. Бо він не міг вчинити інакше, Тарас був таким завжди: справедливим, безстрашним, гідним, вдумливим, вірним свободі та Батьківщині, її справжнім сином, її захисником. Кожен свій крок вимірюючи гідними вчинками й надихаючи власною силою та прикладом багатьох, — не стримуючи емоцій, розповіла подруга Тараса з часів Майдану Тетяна Слободян.

Також читайте У столиці попрощалися із загиблим Героєм України Тарасом Матвіївим

Батьки загиблого Героя України Тараса Матвіїва виплакали всі сльози. За них плакали львів’яни і без зупинки клали квіти до ніг їхнього сина

У Жидачеві в останню путь провели Героя України Тараса Матвіїва

Євген Чумаченко — солдат 79-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ

13 липня на Донеччині загинув військовослужбовець солдат Євген Чумаченко. Це сталося внаслідок прицільного ворожого обстрілу позицій українських військ біля села Славне Мар’їнського району.

Військовому було 32 роки. Євген народився 26 березня 1988-го, жив в Ізмаїлі й Арцизі Одеської області. Закінчив арцизьку середню школу № 5.

— Друже, ти був світлою веселою людиною, надійним товаришем, справжнім воїном і залишаєш по собі добру пам’ять. Командування та особовий склад військової частини висловлює слова щирого співчуття та підтримки родині й розділяє біль втрати. Сприймаємо ваш непереборний сум і гіркий біль як свій. Невимовна втрата гнітить, викликає лють та сльози, не дозволить нам покласти зброю. Слава полеглому Воїну! — пишуть у 79-й.

У Євгена залишились дружина й двоє діток…

Дмитро Красногрудь — лейтенант 137-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти

Командир розвідувального взводу лейтенант Дмитро Красногрудь загинув 13 липня внаслідок підриву на вибуховому пристрої в «сірій зоні» під Зайцевим, що поруч з окупованою Горлівкою. Того ж дня російські окупаційні війська з трьох боків обстріляли групу армійців ЗСУ, що мали евакуювати тіло полеглого офіцера. Внаслідок цього загинув ще один військовий — медик з евакуаційної команди.

Народився Дмитро 18 жовтня 1978 року в Харкові. До морської піхоти служив у мотопіхотному батальйоні 93-ї ОМБр «Холодний Яр». Там боєць з позивним «Мир» був командиром розвідки мотопіхотного батальйону. Влітку 2017 року розробляв і брав участь в операції, в результаті якої взято в полон російського військового Віктора Агєєва.

Нагороджений медалями за «За військову службу Україні» (2019 року) та «Захиснику вітчизни» (2015 року).

За словами побратимів Дмитра Красногрудя, загиблий офіцер обожнював саперну справу й був взірцевим розвідником. Після закінчення контракту з 93-ю бригадою «Мир» на якийсь час повернувся до цивільного життя, а потім — знову на службу, бо, як сам казав, ще не виконав свою місію.

Військові, які пліч-о-пліч воювали з «Миром», в один голос кажуть, що за командиром були готові йти хоч на край світу…

Ярослав Журавель — сержант 35-ї окремої бригади морської піхоти

 

Морський піхотинець Ярослав Журавель загинув 13 липня. Розвідник був у групі із саперів і представників СЦКК, які вирушили забирати тіло командира розвідувального взводу Дмитра Красногрудя, що підірвався на міні. Сержант ішов першим, у тій же групі був Микола Ілін, коли російські терористи почали обстрілювати групу евакуації, попри «режим тиші», узгоджений з ОБСЄ.

Після обстрілу поранений Ярослав залишився на полі бою без допомоги. Три дні поспіль росіяни не давали проводити пошукову операцію. Спочатку сержанта бачили з дрона української розвідки, однак уже приблизно 16 липня стало зрозуміло, що 13-го він загинув від поранень. 21 липня тіло розвідника передано на контрольовану урядом України територію.

Ярослав Журавель народився 8 березня 1980 року у Верхньодніпровському районі Дніпропетровської області. З весни 2015 року — на російсько-українській війні. Служив у 20-му окремому мотопіхотному батальйоні та у 93-й бригаді. У 35-ту окрему бригаду морської піхоти розвідник перевівся з 93-ї ОМБр «Холодний Яр» кілька місяців тому разом зі своїм, нині загиблим, командиром Дмитром Красногрудем.

Пройшов такі гарячі точки, як Мар’їнка, Піски, Авдіївська промка, Трьохізбенка, Гранітне.

Похований 23 липня 2020 року в селі Андріївка на Дніпропетровщині, де народився й виріс. Удома на нього чекали дружина та двоє доньок…

Читайте також На Дніпропетровщині поховали морського піхотинця Ярослава Журавля

Микола Ілін — військовий медик 137-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти

Полеглий Микола Ілін був громадянином Естонії, уродженцем Білорусі, політичним емігрантом. Він приїхав до України через переслідування з боку режиму Лукашенка після виборів 2006 року. Мешкав у Білій Церкві на Київщині. Однак понад 10 років тому Україна не надала Миколі Іліну політичного притулку, тож він переїхав до Естонії, де жив до початку війни на Донбасі. Займався проведенням екскурсій, працював таксистом і на інших роботах.

Згодом Микола повернувся в Україну, щоб піти на фронт і воювати проти російських агресорів. Підписав контракт зі Збройними Силами. Пройшов чотиримісячне навчання в Центрі тактичної медицини та служив військовим медиком у 137-му окремому батальйоні морської піхоти. Навесні 2020-го з бригадою вирушив на чергову ротацію на фронт.

13 липня Микола був убитий російськими терористами під час спроби винести тіло полеглого раніше бійця ЗСУ. Це відбулося в районі смт Зайцеве поруч з тимчасово окупованою Горлівкою. Саме там російські терористи обстріляли евакуаційну групу, що мала забрати тіло Дмитра Красногрудя. Група евакуації в білих касках з розпізнавальними знаками не встигла дійти до тіла вбитого бійця кілька метрів. Ворог відкрив вогонь на ураження зі стрілецької зброї. Група відійшла, натомість Ілін намагався надати допомогу пораненому. Противник знову почав обстріл з гранатометів і великокаліберних кулеметів. Унаслідок цього Ілін загинув…

Микола був справжнім патріотом України, хоробрим медиком, врятував не одного побратима. Він любив Україну, бо тут були його друзі, море та  свобода, яких так не вистачало йому в Білорусі. А ще мав в Україні дівчину, з якою мріяв одружитися. Він завжди йшов за покликом серця під час виконання бойових завдань і ніколи не підозрював, що звичайна справа — врятувати побратима — стане для нього останньою дорогою.

Раніше АрміяInform повідомляла, як У Києві попрощалися з білорусом Миколою Іліним, який загинув за Україну

Василь Кравченко — старший матрос 503-го окремого батальйону морської піхоти

20 липня біля Шумів, що на Донеччині, загинув старший стрілець десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 503-го окремого батальйону морської піхоти Василь Кравченко. Це сталося під час виконання службових обов’язків, коли в обідню пору противник почав обстріл, і боєць зазнав смертельного поранення в голову.

Відомо, що 26-річний Василь Кравченко родом з міста Ізяслав на Хмельниччині. На фронті — з лютого 2018 року. У квітні 2020-го він одружився.

— Братику, ти був воїном до самого кінця, саме сильним і рішучим тебе   запам’ятають! Спочивай з миром! Ворог же запам’ятає про «десять за одного»!  — написали на ФБ-сторінці батальйону 21 липня.

У Василя залишилися дружина, мати та батько…

Артем Козій — матрос 1-ї ОБМП 36-ї бригади морської піхоти імені Михайла Білинського

Матрос Артем Козій — восьма бойова втрата Об’єднаних сил з початку липня. Молодий хлопець загинув 21 липня неподалік Павлополя Донеччини. У той день противник відкривав вогонь з автоматичних станкових гранатометів і Артем потрапив під нього. Бійця, який зазнав важких поранень, доставили в лікувальний заклад. Понад 7 годин лікарі боролися за життя морпіха. Та, на жаль, їм не вдалося врятувати юнака, що дістав важкі осколкові поранення.

Артем був родом з міста Южноукраїнськ Миколаївської області. Йому виповнилося лише 19 років…

Таким юним і відважним хлопець назавжди залишиться в нашій пам’яті.

Вічна слава й світла пам’ять Героям!

Кореспондент АрміяInform
Стежте за нами в Instagram
Timeline, Новини