Зрештою, поновитися на службу вдалося всього за чотири дні завдяки спрощеному алгоритму в Армія+. Про це військовослужбовець 23-го штурмового полку «Р.У.Г» 2 корпусу «Хартія»…
Станом на 2020 рік 42 особи, загиблі під Іловайськом, все ще залишаються неідентифікованими. Про це АрміяInform повідомив заступник директора Національного військово-історичного музею Міністерства оборони України Ярослав Тинченко.
366 осіб – загальна кількість втрат українських підрозділів за весь період Іловайської операції, тобто з 7 по 31 серпня 2014 року. І ця цифра враховує як ідентифікованих, так і неідентифікованих осіб. 42 особи ще залишаються неідентифікованими остаточно.
Упродовж минулого року, удалось ідентифікувати лише одного загиблого під Іловайськом — солдата 93-ї механізованої бригади Андрія Слабоуса. Це стало можливим завдяки слідчій Національної поліції України Тетяні Каверіній та офіцерам Управління цивільно-військового співробітництва Генерального штабу Збройних Сил України, – зазначає Ярослав Тинченко.
Ще у вересні 2014 року тато Андрія, який є громадянином Російської Федерації, надіслав своєму рідному братові на Полтавщину докладну експертизу ДНК. На жаль, слідчі органи її не прийняли та вимагали, щоб батько приїхав особисто здати зразки ДНК. У 2020 році слідчій Тетяні Каверіній вдалось ідентифікувати Андрія за зразками ДНК дядька. І, здавалось би, вже можна було б поставити крапку в цій історії, та нещодавно дядько Андрія заявив про те, що в нього є інформація, що його племінник знаходиться в полоні, й він відмовився визнавати загибель Андрія.
Довідка: Андрій Слабоус виходив з-під Іловайська в північній колоні на БМП-2. Ця бойова машина була небоєздатною: у ній не працювала гармата. У БМП-2 їхало лише двоє бійців — Сергій Шевченко та Андрій Слабоус. У селі Новокатеринівка бойову машину розстріляли з танка: у ній загинуло двоє солдатів. Поряд із понівеченою БМП-2 на високовольтний дріт було закинуто тіло солдата з 40-го батальйону територіальної оборони «Кривбас».
Між 29 серпня та 10 вересня 2014 року це місце в Новокатеринівці — зі зруйнованим БМП-2, двома обгорілими тілами, а також загиблим на високовольтному дроті — стало «туристичним об’єктом» для представників російської та сепаратистської преси й різних «відвідувачів». Спеціальна група бойовиків влаштовувала «туристам» екскурсії «місцями бойової слави». Цю наругу над загиблими було припинено лише 10 вересня 2014 року, коли пошуковці гуманітарного проекту ЗСУ «Евакуація-200» разом із волонтерами нарешті забрали тіла наших бійців. Робота виявилася складною: одного із загиблих довелося буквально вирізати з БМП-2. А щодо того солдата, який висів на високовольтному дроті, то домовлялися з місцевими електриками, щоб вони відімкнули струм і за допомогою свого обладнання знімали загиблого.
За словами Ярослава Тинченка, основними причинами, чому ситуація з ідентифікацією загиблих останні кілька років стоїть на місці, з одного боку, є неквапливість слідчих органів, а з іншого – незацікавленість самих родин. «Уже 6 років родини зниклих безвісти отримують грошове забезпечення своїх близьких. Звісно, частина родин продовжує плекати надію, що їхні діти та чоловіки були та залишаються в полоні. Але є й такі, для яких ці кошти − тепер головний фактор для відмови від будь-яких дій у напрямку визнання факту загибелі близьких. Ще один фактор − перебування цих родин у соціально-політичному полі. Вони беруть участь у нарадах, мітингах, заходах, із ними зустрічаються політики та представники Міжнародного Червоного хреста, ними опікуються громадські організації та волонтери. Імена декого навіть систематично фігурують серед списків таких, кого Україна в Мінську жадає повернути з полону. На «безіменних» солдатів на Краснопільському та Кушугумському кладовищах вони не зважають та кажуть: «нехай про це їхні мами дбають». Але часто − це саме вони і є», − розповідає пан Ярослав.
Група пошуковців загиблих тіл українських захисників, що працювали на Сході країни в 2014−15 роках, має унікальний досвід, якого немає жодна країна світу.
Позитивним моментом у проблемі ідентифікації загиблих, є те, що пошукові групи цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України (офіцери відділу пошукової роботи УЦВС ЗСУ та працівники Національного військово-історичного музею України) разом із пошуковцями-волонтерами мають унікальний досвід в цій царині. Вперше у світовій історії на поле бою допустили пошуковців, які не лише збирали рештки загиблих, а й проводили фото- і відео- фіксацію, були допущені до матеріалів судово-медичних експертиз та безпосередньо тіл загиблих. А також мали можливість з’ясувати в товаришів по зброї, як саме розгортались події, що передували загибелі їхніх побратимів.
− Такого досвіду з пошуку загиблих під час російсько-української війни сьогодні немає в жодні країні, бо традиційно люди, які збирають тіла загиблих, – це люди, які нічого не фіксують, а займаються лише пошуком тіл та їхнім транспортуванням. І, до того ж, раніше не було таких потужних технологій, як цифрові фотоапарати, відеокамери, супутникові знімки та інші засоби фіксації, – говорить Ярослав Тинченко.
Він зазначає, що якщо розглядати досвід ізраїльської чи американської армії, то в них, аби забрати тіло військового, що опинилось на стороні противника, проводяться потужні військові операції. Вони не розбираються в обставинах смерті, а просто забирають загиблого, щоб передати родині для поховання. В Україні ж склалася інша ситуація, коли в 2014 році не було єдиної системи, яка мала б контролювати всі ці процеси, пошуковці змогли зафіксувати багато деталей і з’ясувати обставини смерті полеглих Іловайської операції, Дебальцевської, і навіть оборони Донецького аеропорту.
