Пошкодження можуть ускладнити переробку, зберігання й відвантаження нафти. У ніч на 11 листопада Сили оборони України завдали удару по одному…
Станом на 2020 рік 42 особи, загиблі під Іловайськом, все ще залишаються неідентифікованими. Про це АрміяInform повідомив заступник директора Національного військово-історичного музею Міністерства оборони України Ярослав Тинченко.
366 осіб – загальна кількість втрат українських підрозділів за весь період Іловайської операції, тобто з 7 по 31 серпня 2014 року. І ця цифра враховує як ідентифікованих, так і неідентифікованих осіб. 42 особи ще залишаються неідентифікованими остаточно.
Упродовж минулого року, удалось ідентифікувати лише одного загиблого під Іловайськом — солдата 93-ї механізованої бригади Андрія Слабоуса. Це стало можливим завдяки слідчій Національної поліції України Тетяні Каверіній та офіцерам Управління цивільно-військового співробітництва Генерального штабу Збройних Сил України, – зазначає Ярослав Тинченко.
Ще у вересні 2014 року тато Андрія, який є громадянином Російської Федерації, надіслав своєму рідному братові на Полтавщину докладну експертизу ДНК. На жаль, слідчі органи її не прийняли та вимагали, щоб батько приїхав особисто здати зразки ДНК. У 2020 році слідчій Тетяні Каверіній вдалось ідентифікувати Андрія за зразками ДНК дядька. І, здавалось би, вже можна було б поставити крапку в цій історії, та нещодавно дядько Андрія заявив про те, що в нього є інформація, що його племінник знаходиться в полоні, й він відмовився визнавати загибель Андрія.
Довідка: Андрій Слабоус виходив з-під Іловайська в північній колоні на БМП-2. Ця бойова машина була небоєздатною: у ній не працювала гармата. У БМП-2 їхало лише двоє бійців — Сергій Шевченко та Андрій Слабоус. У селі Новокатеринівка бойову машину розстріляли з танка: у ній загинуло двоє солдатів. Поряд із понівеченою БМП-2 на високовольтний дріт було закинуто тіло солдата з 40-го батальйону територіальної оборони «Кривбас».
Між 29 серпня та 10 вересня 2014 року це місце в Новокатеринівці — зі зруйнованим БМП-2, двома обгорілими тілами, а також загиблим на високовольтному дроті — стало «туристичним об’єктом» для представників російської та сепаратистської преси й різних «відвідувачів». Спеціальна група бойовиків влаштовувала «туристам» екскурсії «місцями бойової слави». Цю наругу над загиблими було припинено лише 10 вересня 2014 року, коли пошуковці гуманітарного проекту ЗСУ «Евакуація-200» разом із волонтерами нарешті забрали тіла наших бійців. Робота виявилася складною: одного із загиблих довелося буквально вирізати з БМП-2. А щодо того солдата, який висів на високовольтному дроті, то домовлялися з місцевими електриками, щоб вони відімкнули струм і за допомогою свого обладнання знімали загиблого.
За словами Ярослава Тинченка, основними причинами, чому ситуація з ідентифікацією загиблих останні кілька років стоїть на місці, з одного боку, є неквапливість слідчих органів, а з іншого – незацікавленість самих родин. «Уже 6 років родини зниклих безвісти отримують грошове забезпечення своїх близьких. Звісно, частина родин продовжує плекати надію, що їхні діти та чоловіки були та залишаються в полоні. Але є й такі, для яких ці кошти − тепер головний фактор для відмови від будь-яких дій у напрямку визнання факту загибелі близьких. Ще один фактор − перебування цих родин у соціально-політичному полі. Вони беруть участь у нарадах, мітингах, заходах, із ними зустрічаються політики та представники Міжнародного Червоного хреста, ними опікуються громадські організації та волонтери. Імена декого навіть систематично фігурують серед списків таких, кого Україна в Мінську жадає повернути з полону. На «безіменних» солдатів на Краснопільському та Кушугумському кладовищах вони не зважають та кажуть: «нехай про це їхні мами дбають». Але часто − це саме вони і є», − розповідає пан Ярослав.
Група пошуковців загиблих тіл українських захисників, що працювали на Сході країни в 2014−15 роках, має унікальний досвід, якого немає жодна країна світу.
Позитивним моментом у проблемі ідентифікації загиблих, є те, що пошукові групи цивільно-військового співробітництва Збройних Сил України (офіцери відділу пошукової роботи УЦВС ЗСУ та працівники Національного військово-історичного музею України) разом із пошуковцями-волонтерами мають унікальний досвід в цій царині. Вперше у світовій історії на поле бою допустили пошуковців, які не лише збирали рештки загиблих, а й проводили фото- і відео- фіксацію, були допущені до матеріалів судово-медичних експертиз та безпосередньо тіл загиблих. А також мали можливість з’ясувати в товаришів по зброї, як саме розгортались події, що передували загибелі їхніх побратимів.
− Такого досвіду з пошуку загиблих під час російсько-української війни сьогодні немає в жодні країні, бо традиційно люди, які збирають тіла загиблих, – це люди, які нічого не фіксують, а займаються лише пошуком тіл та їхнім транспортуванням. І, до того ж, раніше не було таких потужних технологій, як цифрові фотоапарати, відеокамери, супутникові знімки та інші засоби фіксації, – говорить Ярослав Тинченко.
Він зазначає, що якщо розглядати досвід ізраїльської чи американської армії, то в них, аби забрати тіло військового, що опинилось на стороні противника, проводяться потужні військові операції. Вони не розбираються в обставинах смерті, а просто забирають загиблого, щоб передати родині для поховання. В Україні ж склалася інша ситуація, коли в 2014 році не було єдиної системи, яка мала б контролювати всі ці процеси, пошуковці змогли зафіксувати багато деталей і з’ясувати обставини смерті полеглих Іловайської операції, Дебальцевської, і навіть оборони Донецького аеропорту.
