Чотири роки він перебував у російському полоні, 5 червня 2026 року його звільнили в рамках чергового обміну полоненими. Наприкінці липня…
З давніх часів у системі духовних цінностей українського воїнства традиція пошани до матері вважалася святою. І хоча до твердинь Запорізької Січі під страхом смертної кари заборонялося приводити жінок, це не було ознакою якоїсь неповаги. В кожного козака була мати, сестри, наречена, які виряджали його на Січ або в похід та чекали його повернення роками. Вони вели без чоловіків домашнє господарство, ростили й виховували синів і проводжали їх услід за татусями. Або й самі брались у селах за зброю, бо часи були лихі.
Змінилися епохи, права жінок виросли безмежно. Однак і нині, на жаль, наші мами не тільки проводжають синів на війну, а й стають з ними в один стрій.
Оксані згадується така розмова з сином телефоном:
– Мамо, привіт. Я завтра буду в Києві. За день повинен піти в медичний центр в Ірпінь на реабілітацію.
– Що сталося, сину?!
– Та зачепило трохи, не хвилюйся, тепер зі мною все гаразд.
– Сину, а мене у район АТО відрядили. Їду сьогодні ввечері. Не зустрінемось.
Дорогою в район бойових дій серце Оксани Петрівни краяли важкі сумніви. Двадцятирічний Євген не міг дзвонити з фронту часто. А коли їм вдавалося побалакати, завжди твердив одне й те ж: усе гаразд. А тут – «трохи зачепило».
Згодом вона дізналася, що серце їй віщувало недаремно. Євген дістав наскрізне кульове поранення у груди, рваний вихідний отвір був більший за кулак. Його довго «латали» в Харкові, потім направили в Ірпінь.
– Він у мене воїн, – розповідає Оксана. – На війну сам рвався. Має освіту й фах кухаря, але на профільну посаду не погодився. Зважаючи, що зросту в ньому 190 сантиметрів, а вага за центнер, хтось із розумних командирів призначив Євгена стрільцем-санітаром, бо такий з поля бою кого завгодно витягне. І витягував, мені його хлопці з батальйону вже тепер розповіли!
Старшина Оксана Шевченко виконувала завдання командування в одній з частин у районі проведення Антитерористичної операції шість місяців. Звідси провела сина на передову вдруге – він після відновлення повертався до побратимів у батальйон «Донбас». Проводжання було коротеньким: знайомі медики допомогли їй дістатись у ближні батальйонні тили, звідки хлопець через годину вибував на нульовий опорний пункт.
Євген демобілізувався. Мрії про військову кар’єру хлопцеві через стан здоров’я довелось забути. Оксані Петрівні від цього невимовно боляче – вона сама, батько та діди сина були військовими. І він мав шанс продовжити родинну династію. Але на долю не скаржиться:
– У порівнянні з тими, хто не дочекався своїх дітей зі Сходу країни, мені пощастило. Вірите чи ні, але я щодня читаю молитви «За здравіє» за командирів сина, які повернули його додому живим.
