Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Страшно стає, коли люди починають звикати до війни. Коли втрати переростають у статистику. Ми не маємо права забувати про тих, хто віддав життя за наше майбутнє у вільній Україні. І про тих, хто продовжує нині відстоювати українську землю.
АрміяInform пропонує згадати історії двох загиблих бійців батальйону «Айдар», які три роки тому ціною власного життя під Докучаєвськом врятували від ворожої ДРГ цілу роту побратимів. Про подвиг героїв і про сум втрат нам розповіли матері полеглих, дружина й бойові товариші.
«Постійно здається, що він живий і ось-ось повернеться додому…»
– Ще з дитинства він вирізав з дерева собі ніж, сокирку і автомат. Це були його улюблені іграшки. Збирав усякий непотріб у сумку і йшов на Чорнобиль. Потім, нікому не сказавши, поїхав на Майдан. А згодом опинився на Сході, – згадує мати Антона Дзерина.
Хлопець народився 26 листопада 1996 року в с. Свічкареве Кобеляцького району Полтавщини. Після закінчення школи здобував професію тракториста-машиніста, слюсаря з ремонту сільгоспмашин і водія у професійному аграрному ліцеї в Кобеляках. У жовтні 2015-го пішов добровольцем захищати Україну у складі батальйону «Айдар», а згодом підписав контракт та продовжив службу навідником-оператором БМП.
Мама Наталія Володимирівна розповіла, що в Антона наче місія така була – поїхати воювати, хоч він завжди вирізнявся спокійним і добрим норовом. У школі жодного разу не карали за погану поведінку.
– Вчитися він справді не надто хтів. Але був творчою дитиною. Колись зробив машинку для татуювань і тренувався нею робити різні малюнки на тілі. Коли вже був в АТО, купив професійний пристрій і, як потім розповіли дівчата-волонтери, усім побратимам на Донбасі лишив на пам’ять татуювання. – каже мати Антона.
Про те, що син загинув, Наталія Володимирівна дізналася в Польщі. Їй подзвонив старший син, з яким зв’язалася військова частина, і повідомив: в Антона влучила куля ворожого снайпера.
– У той же день я виїхала додому… Їхала й не вірила в почуте… До мене дзвонили і запитували, де саме ховатиму сина, а я відповідала, що не їду ховати сина, це якась помилка… – згадує зі сльозами на очах мати. Вже минуло три роки, а я не можу до кінця усвідомити. Коли вдома чи працюю на роботі, постійно здається, що він живий, десь там на Сході з хлопцями і ось-ось прийде. Я його весь час чекаю…
Бойовий друг полеглого Володимир разом з матір’ю Антона приїхав до Києва на ранковий Церемоніал вшанування пам’яті загиблих, де розповів, як саме загинув Антон та що сталося б, якби не він та ще один боєць з позивним «Голуб».
– Пам’ятаю, то була неділя, банний день. Ніхто взагалі не очікував, що таке станеться. ДРГ зайшла серед білого дня, з боку Ясного через яблуневий садок, який від нас був у декількох метрах. Ворожа група налічувала близько 30 осіб. У Антона було найнебезпечніше місце, і він одразу спіймав кулю, навіть не зрозумів, що відбулося… Сергій «Голуб» устигнув доповісти по рації про атаку і також був убитий. Але якби не вони, то вже не було б серед живих цілої нашої роти… – розповідає айдарівець Володимир.
Додає, що Антон був наймолодшим у 1-й штурмовій роті. Всі його дуже любили, як рідну дитину. Він дуже гарно малював, за що отримав позивний «Пікассо». Постійно займався спортом і завжди був душею компанії. Після закінчення війни мріяв навчитися грати на скрипці, та не судилося…
«Мамо, я так не наобіймався з татом! Хочу повернутись на 5 років назад…»
11 березня 2017 року ворожа куля обірвала і життя сержанта Сергія Голубєва з позивним «Голуб», про якого згадували вище. Він народився в Рівному в 1979 році. З вересня 2014-го добровольцем вступив до батальйону «Айдар» та виконував завдання в районі антитерористичної операції, де зазнав поранення та після нетривалого лікування повернувся на бойові позиції.
Дружина загиблого Сергія розповіла, що спочатку він пішов на Майдан, бо не міг дивитись, як вбивають дітей. Після того – фронт і з 2014 року постійно перебував на передовій. Жінка з дітьми приїздила до нього, коли підрозділ виводили на полігони то в Рівне, то під Дніпро. Була навіть у тих місцях, де загинув чоловік.
– Сергій був поранений і контужений, а ми навіть про це не знали, бо він не розповів і заборонив хлопцям щось нам казати. Як виявилося, він поранений ніс на собі також зраненого побратима мінним полем, – розповідає дружина Оксана.
За професією був дизайнером – фахівцем з ІТ-технологій. Його донька виросла практично в нього на руках.
– Він працював за комп’ютером, а дочка постійно сиділа в нього на колінах. Вони всюди були разом. Сергій по кілька разів міг вставати вночі до Даринки, заплітав їй волосся, всьому навчив, вони були просто нерозлий вода. Коли якось прийшла забирати доньку з садочка, вихователі здивовано дивились і, напевне, думали: «невже в цієї дитини є мама», – розповідає вдова Оксана.
Сергій був для неї не тільки люблячим чоловіком і хорошим батьком для дітей, а й справжнім патріотом.
Мати полеглого воїна, в якого лишилось двоє дітей, каже, що любов до рідної землі закладена в ньому змалку. – Його бабця була зв’язковою в УПА, він має правильне виховання. Коли в Рівному в нас закладали українську церкву, йому було тоді всього 9 рочків. Я йому ще сказала, що ось, сину, ця церква добудується, напевно, тоді, коли прийде час тобі женитись. Так і сталось: він вінчався у тій церкві, – згадує Людмила Павлівна.
Дружина Сергія розповідає, що за ним дуже сумують Артем і Даринка, яким, коли батько загинув, було 7 і 12 років.
– Недавно підходить до мене Артем. Сів і як заплаче… Каже: «Мамо, я так не наобіймався з татом… Так хочу татові розказати це, мамо, я хочу до тата…» – не стримує сліз пані Оксана і дивиться на дітей…
Вічна слава і світла пам’ять українським Героям!
