Спочатку танкісти бригади двома влучними пострілами з баштової гармати Т-64 знищили ворожу «мотолигу», а потім бронетранспортер зі знаменитим античним іменем «Буцефал» ліквідував залишки…
24 лютого — кривавий день, який назавжди залишиться в пам’яті кожного українця. Ненажерливий, зухвалий, брудний російський окупант прийшов на нашу землю, аби підігнути під себе, поневолити, знищити нас.
До річниці широкомасштабного вторгнення ми підготували 5 історій про жінок, що пережили нашестя кремлівських зайд, розповіли про евакуацію та про те, як їх прихистила Хмельниччина.
«…Виливаю свій біль у віршах»
Марія Олександрівна народилась у роки Другої світової війни. Майже все своє життя вона прожила в Ірпені. Там ростила дітей, працювала медсестрою, та просто була щасливою. 24 лютого жінка зустріла в будинку одна з котом.
— Одразу зникло світло, за кілька годин стало дуже холодно. Час від часу я виходила у двір, лягала на лавку та намагалась грітись від сонця, в той час, як наді мною одна за одною пролітали російські ракети. Мій сусід мене пригощав їжею, приготовленою у дворі, особливо смачним був гарячий суп. Через декілька днів він загинув!..
Згодом мені довелось жити в підвалі. Пам’ятаю, як вийшла з двору та за декілька хвилин у будинок потрапили уламки фосфорної бомби й він вигорів ущент. Тоді я кинулась околицями в пошуку улюблених своїх та онукових домашніх тварин, які порозбігались хто куди.
Діватись було нікуди. Я просто йшла рідною вулицею куди якомога далі. У свій підвал мене прихистив інший мій сусід. Там нас спочатку було 15, потім ще більше людей різного віку та статті. В один із днів нас знайшли окупанти. Майже всіх водили на допити, кількох розстріляли, решті заборонили без їхнього дозволу залишати укриття, постійно стояли на вході зі зброєю.
Було якось однаково вже, страху перед ними я не мала. Ось так я прожила місяць в окупації Ірпеня. Коли нас почали евакуйовувати, що для мене було також доволі складним через стан здоров’я, я цілувала наших військових, бо вони справжні Герої, — пригадує Марія Олександрівна.
Після приїзду до Хмельницького жінка почала в’язати військовим на передову теплі шкарпетки. Окрім цього, вона пише патріотичні та просто душевні вірші. Так, каже, легше впоратись із болем у душі.
Окупація — жахливе психологічне випробовування
Олена Анатоліївна евакуювалась із Херсона. Того ранку, як завжди, вона збиралась на роботу, працювала у фінансовому департаменті міської ради. Пригадує, як вранці 24 лютого їй подзвонила сестра й з криком у голосі повідомила: «Розпочалась війна!».
— Під час окупації було надзвичайно важко — це жахливе психологічне випробування. У перші ж дні захоплення міста окупанти масово розстрілювали людей. Небіжчики лежали просто на вулицях. З часом довелося звикати до такої обстановки. Спочатку я ще працювала, потім нас виселили з міської ради. Пам’ятаю, як з одного боку будівлі рашисти вивісили свій «триколор», а з іншого ми встановили наш синьо-жовтий стяг. В окупації було нестерпно складно, ти не можеш просто спокійно й вільно жити, є щосекундний ризик загинути, — розповідає пані Олена.
Та каже, що і евакуація далась не легше. Виїжджали через «сіру зону». Були постійні обстріли, а «зелених коридорів» не було. Усі їхали на свій страх та ризик.
— Коли переїхала з сім’єю з Херсона до Хмельницького, я мала неабияке бажання хоч якось, але постійно допомагати військовим. Прийшла тоді у квітні до однієї з благодійних організацій і до сьогодні плету маскувальні сітки нашим захисникам. Також ми активно збираємо кошти, донатимо та просто намагаємося забезпечувати наших воїнів усім необхідним. Зокрема я паралельно продовжую працювати дистанційно в Херсонській міській раді. Але дуже сумую за своєю малою батьківщиною й з нетерпінням чекаю перемоги над кремлівськими зайдами.
«Ми вдячні Хмельниччині за прихисток, за тепло і дах над головою»
Ольга Бондар — жителька Маріуполя. До широкомасштабного вторгнення працювала на «Азовсталі» бригадиром.
24 лютого, пригадує Ольга, в ту ніч працювала в нічній зміні на комбінаті. В цеху було доволі гучно, тому звуки вибухів почула не одразу.
— Час в окупації був складний. Разом із сусідами допомагали одне одному хто чим та як міг. Особливо, де знали, що є діти, сусіди приносили не лише їжу, а намагались знаходити якісь смаколики, цукерки, — розповідає жителька Маріуполя.
Згодом вирішила виїхати з окупованого міста. Жінка разом із чоловіком, трьома дітьми й домашніми улюбленцями у квітні минулого року евакуювались з Маріуполя. Після приїзду до Хмельницького чоловік став на облік у міському ТЦК та СП і вони одразу почали шукати роботу.
— Якось випадково побачила оголошення про набір учнів на навчання водіїв тролейбуса. Так вирішила спробувати себе в цій справі. І вже декілька місяців працюю за цією професією й зовсім не шкодую про це, — каже Ольга Бондар.
Про найприємніший випадок за час роботи на тролейбусі Ольга Бондар розповідає: «Одного дощового осіннього дня я працювала на маршруті. Зупинившись на зупинці для посадки пасажирів, вже мала зачиняти двері й рушати. Та раптом у бокове дзеркало побачила, як біжить чоловік. Я його дочекалась, зачинила двері й поїхала далі. Він пробрався крізь добряче заповнений салон від задніх дверей до кабіни, зазирнув до мене й дуже-дуже дякував, просив переказати моєму чоловікові, що я в нього найкраща жінка у світі».
— Не легко нам тут, але ми вдячні Хмельниччині за прихисток, за тепло й дах над головою. Найважливіше, що наші троє дітей не живуть у підвалах, не здригаються від прильотів ворожої артилерії, не чують постійної стрілянини. Ми працюємо, вчимося і мріємо про переможний мир в Україні!
Страх був лише за місто та сина — оборонця «Азовсталі»
До широкомасштабного вторгнення Елла Мусаєва працювала вчителем молодших класів у звичайній сільській школі поблизу Маріуполя.
— Війна застала мене вдома в нерозумінні та розгубленості. Понад тиждень я не вірила в це. Хоча повз нас їхали колони ворожої техніки. І я розуміла, що це надовго. Страх у мене був лише за місто та сина — оборонця «Азовсталі». Він дістав поранення, був у полоні, повернувся, дякувати Богові, і тепер знову захищає Україну від окупанта. Спогади про період окупації викликають у мене лише огиду до ворога. Ми були повністю заблоковані й відірвані від світу. В середині березня мені вдалось евакуйовуватись з окупації, завдяки знайомим, — розповідає пані Елла.
— Приїхавши до Хмельницького, я два тижні оговтувалась, намагалась прийти до тями. Згодом знайшла оголошення про відкриття центру для дітей переселенців, де потрібні були педагоги. Я пішла, бо сидіти вдома було неможливо, хотілось чимось займатись. Ми допомагаємо дітям, які були вимушені покинути свої домівки, адаптовуватись та при цьому навчатися чогось нового.
Наші воїни там, на передовій, мене мотивують працювати тут, в тилу. Щодня я молюсь за сина свого й за усіх наших захисників. Я вірю, що українці вистоять і ми обов’язково переможемо!
…Чекає сина з полону, живе вірою в перемогу України
Альона Вікторівна теж маріупольчанка. Жінка місяць проживала під постійними обстрілами. Від фотознімка для портрета одразу відмовилась, каже, що не хоче, аби всі бачили її згорьовані й заплакані очі.
— 24 лютого я прийшла з роботи, з магазину, де працювала на той час. Мені подзвонив мій молодший син і сказав, що приїдуть за мною разом із чоловіком. Ми забрали лише документи. Згодом поїхали до родички, яка проживала біля заводу. День, два, три!.. Думали, що скоро все закінчиться. Пам’ятаю, як ми з чоловіком ішли вулицею, навколо стояли розбиті машини, обірвані дроти, лежали трупи людей. Щодня, щомиті близько чи далеко були обстріли, постійно лунали вибухи, було дуже страшно. Військові привозили нам воду та дітям щось поїсти. Ми готували їжу з чого було на багатті у дворі. Спали на холодній підлозі, потім змайстрували пічку та топили, аби було тепліше.
В один із днів планувалась організована евакуація, та через щільний ворожий обстріл вона зірвалась. На свій страх та ризик ми вирішили виїхати самостійно. По нас почали стріляти. Потім на блокпостах рашисти обшукували та перевіряли кожен папірець. Окупанти вимагали увімкнути телефони, але вони просто були розряджені. Таких блокпостів попереду було ще 17.
До Хмельницького пані Альона приїхала у травні, син одразу став до лав Сил оборони, щоб захищати Україну. Наразі жінка працює швачкою.
— Щотижня у п’ятницю я ходжу на мирні акції на підтримку полонених, що проводяться у центрі міста. Адже найбільше я чекаю на повернення свого старшого сина з полону. Вірю в нашу перемогу!
Фото автора та з відкритих джерел.
