Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Під час служби його словами були: «Всіх люблю, ні про що не жалкую»
Артем народився 14 жовтня 2001 року в селі Піщанка Житомирської області, у місці, де життя має свій спокійний ритм і де з дитинства вчишся цінувати наполегливість і прості, але важливі речі. Перші роки навчання минули у стінах загальноосвітньої школи № 2 в селі Висока Піч. У 2016 році Артем вступив до Малинського лісотехнічного коледжу, де отримав диплом молодшого спеціаліста за спеціальністю «Майстер лісу». Та на цьому хлопець не зупинився: згодом він здобув ще одну освіту за напрямом «Механіка», розширивши свої знання й можливості.
Одночасно з навчанням, у 2017 році Артем почав працювати оператором кол-центру в компанії EasyPay. Саме тут проявилися його завзятість та відповідальність: крок за кроком він зарекомендував себе, і згодом це дало результат — Артем отримав підвищення та обійняв посаду спеціаліста з моніторингу.
У 2022 році в його історії з’явився новий досвід: Артем певний час жив у Польщі, де працював і навчався. Це був період змін і адаптації до іншого середовища, який додав йому нових знань, практики й ширшого погляду на власний шлях.
«Тьомка від самого малечку завжди кудись поспішав. Перші кроки зробив у 9,5 місяців і дуже рано почав розмовляти. Він був надзвичайно допитливим та відкритим до всього нового. Він спробував себе у багатьох заняттях: грав на гітарі й фортепіано, займався футболом і танцями, любив ліс і природу. Мав багато друзів, завжди був душею компанії й дуже любив свою сім’ю — маму, тата та молодшого брата. Тьомка завжди прагнув допомогти всім. У нього було велике, щире й дуже добре серце», — ділиться мама Артема, пані Катерина.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення РФ, Артем одразу повернувся додому, щоб піти у військо. «Тоді він сказав: „Ні, я не можу тут сидіти. Я їду назад, додому. Та буду захищати свою державу“», — ділиться наречена Вікторія.
Вона додає, що для нього це було не просто рішення — це був внутрішній обов’язок, який не давав спокійно жити десь далеко, в іншій країні, поки вдома на українців насувається загроза.
«Коли вороги напали, він не міг ховатися чи спокійно жити в іншій країні, поки тут знищують українців. Думаю, це йшло з виховання, ще зі школи, і звісно, з його внутрішнього відчуття: не можна поїхати, коли вдома війна. У ньому було сильне почуття патріотизму й бажання захищати свою державу, попри можливості та вік», — каже дівчина.
Коли Артем повернувся додому, одразу пішов до військкомату, але через юний вік йому відмовили. Проте він не відступив, просто змінив шлях, як міг бути корисним. Хлопець вирішив займатися волонтерством: допомагав війську та цивільним, розбирав завали, возив гуманітарну допомогу та брався за будь-яку роботу, де був потрібен. Він робив усе що міг, щоб підтримати людей навколо, але бажання захищати Батьківщину залишалося його незмінною метою.
І вже наприкінці 2022 року, коли Артему виповнилося 21 рік, він підписав контракт і долучився до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади та отримав позивний «Скіф». Як піхотинець брав участь у боях за Мар’їнку на Донеччині.
Близькі Артема розповідають, що кожен день на передовій тільки зміцнював його характер і рішучість. Він був надійним тилом для своїх побратимів — людиною, на яку можна покластися в найважчих ситуаціях. Для нього товариші стали як рідна сім’я, і він щиро хвилювався за кожного.
Після тривалого перебування на передовій Артем отримав можливість працювати інструктором у 199-му навчальному центрі Десантно-штурмових військ. Тепер він передавав свій досвід іншим, готуючи їх до того, з чим сам зіткнувся на війні.
Вже у 2024 році він вступив до Поліського національного університету за спеціальністю «Водні біоресурси та аквакультури» — мріяв здобути вищу освіту. Та головним залишалося бажання отримати звання офіцера, розвиватися у військовій кар’єрі та продовжувати службу після закінчення війни.
У листопаді 2024 року Артем приєднався до 46-ї окремої десантно-штурмової бригади та повернувся на передову. Обіймав посаду старшого навідника 2-го артилерійського взводу артилерійської батареї 1-го аеромобільного батальйону. Тримав оборону спочатку в Донецькій, а згодом у Дніпропетровській області. Хлопець швидко освоїв нову спеціальність, вправно керував гарматою, відчував справжнє захоплення артилерією і за потреби ставав старшим на позиції.
У травні Артем дістав бойове поранення. Та навіть після цього не погодився на повну реабілітацію — не міг дозволити собі довго відпочивати, знаючи, що його нікому замінити, а побратимам важко. Для нього це була не просто служба, а відповідальність за своїх, тому він повернувся на фронт.
«…Тьома дарував мені надійну підтримку, любов і впевненість, і поруч із ним цей світ ставав кращим. Він прагнув усього досягти сам, був чесним і справедливим, завжди старався допомогти іншим і до останнього залишався саме таким — людиною з Великої літери, прикладом незламного чоловіка, захисника своєї країни, пам’ять про якого має жити вічно», — ділиться Вікторія.
Зранку 8 серпня 2025 року Артем разом із побратимом у селі Новопавлівка на Дніпропетровщині вирушив рятувати поранених. Та дістатися до них не вдалося, їхню групу вразив ворожий дрон. Поховали Артема в рідному селі Піщанка на Житомирщині. Вдома на нього чекали мама, молодший брат, наречена та велика родина.
За віддану службу та участь у бойових діях Артема Випорхонюка було нагороджено нагрудним знаком «Ветеран війни».
Вічна пам’ять Герою!
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
