«Я мрію про те, щоб бути корисним — допомагати, захищати. Робити свою роботу якісно та в тіні, як супергерой: його ніхто не бачить, але на ньому тримається державна…
«Зате ноги не мерзнуть. Я обожнюю риболовлю, а тепер взимку можна виходити на лід і годинами сидіти. Та й шкарпетки раз в три місяці можна міняти — не протираються», — сміючись, каже Ярослав Фіногенов.
Йому 32 роки. Майор ЗСУ. Начальник групи цивільно-військового співробітництва Вінницького обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки.
Уже сім років у війську. Ще у 2019-му приєднався до ЗСУ, підписавши контракт. Жартома каже, що «мобілізація — то для слабаків». Служив на калинівському арсеналі, юристом.
24 лютого 2022 року втратив обидві ноги.
Відтоді — лікування, реабілітація, протезування, багато ветеранського спорту і продовження служби у Збройних Силах.
АрміяInform розпитала військового про його службу в лавах територіального центру комплектування та соціальної підтримки, роль ветеранського спорту під час реабілітації й надалі, про виховання культури поваги до ветерана в українському суспільстві та особистий запас міцності. Далі — його розповідь.
«24 лютого 2022 року БК вибухнув і… знайшов мене»
Удосвіта 24 лютого 2022 року нас підняли за тривогою. Був ракетний обстріл військової частини, влучання в наш боєкомплект, він вибухнув і… знайшов мене. На жаль. Поранень (легких і важких) зазнали й інші військовослужбовці, були загиблі. Таким був початок моєї війни… І кінець. О 8:30 мене вже евакуювали.
Через велику крововтрату зупинялося серце, відмовляла печінка… Було дуже багато супутніх проблем вже після поранення, відмирали тканини на ушкоджених кінцівках. Тиждень чи більше я був у реанімації.
Потім півтора року реабілітації по всіх точках нашої країни і не лише. Наприкінці літа 2023 року я повернувся додому з Японії в рідну Вінницю.
Скажу, що закордонні країни нічим не кращі за Україну в контексті протезування, може, у дечому й поступаються нам. Так, Японія розвинута країна, та протезування — не їхній коник (усміхається). Але в наших фахівців набагато більше практики та пропозицій.
«Коли забув ціпок у спортзалі — зрозумів, що він мені більше не потрібний»
Якось, вже після повернення в Україну, я вирішив сходити в спортзал. Ходив тоді ще з ціпком, але все ж вирішив відвідати тренажерку. Пішов раз, вдруге… Нормально заходило. Тоді вирішив узяти абонемент. Походив ще місяць і… забув ціпок у спортзалі. Так я зрозумів, що він мені більше не треба.
А наприкінці 2023 року був відбір на змагання від Повітряних сил США. Це були перші в моєму житті ветеранські змагання… Далі був відбір на Invictus Games, Ігри ветеранів, змагання зі стронгмену, багатоборств тощо. Нині дуже багато ветеранських змагань, лиш часу немає їздити на них. У 2024–2025 роках їздив у складі збірної на міжнародні змагання в Іспанію. Торік посів два других і третє місця, цьогоріч — три перших і одне друге.
Працював у таких дисциплінах: жим лежачи, поштовх гирі (2 штуки по 24 кг), air-байк, жим лежачи на максимум (за одну хвилину 60 кг я витиснув 52 рази).
Ветеранський спорт в Україні розвивається дуже стрімко з кожним роком. Кількість ветеранів із пораненнями, на жаль, зростає, вони йдуть у ветеранський спорт, — і це добре, що хлопці не закриваються в собі, не шукають відповідей в алкоголі чи наркотиках. Спорт — це класний спосіб реабілітації, і зараз в Україні стільки ветеранських змагань, що ти за ними просто не встигаєш, хоча хочеться їздити на всі (сміється).
«Мені подобається те, чим нині займаюся»
Після важкого поранення був час, коли я взагалі не розумів, як я маю повернутися до життя: після госпіталю, лікарні, де всі були такі, як я, без кінцівки чи двох, грубо кажучи. Ти звикаєш до цього середовища, і потім складно зрозуміти, як повернутися у світ цивільний. Я повернувся у свій ЖК — і… я був один такий. Яким буде сприйняття суспільства? Чим далі займатися? Кому я ще, крім моїх близьких і побратимів, нах*р треба?..
На той момент я міг продовжити службу лише в ТЦК. Мені надійшла пропозиція — я погодився. Відтоді я і служу тут. Дехто з хлопців уже звільнився, а я досі тут. Чому?.. Продовжую на ентузіазмі, можливо. Мені подобається те, чим наразі займаюся. Можливо, це відіграє якусь свою роль також.
Почуваюся на своєму місці, коли є користь від того, що я роблю. Мої функціональні обов’язки в цьому й полягають. Доводиться розв’язувати багато паперових питань. Чимало випадків, які треба врегульовувати вручну: наприклад, коли на ВЛК не пов’язали поранення із захистом Батьківщини… У кожному випадку треба комунікувати дуже по-людяному, бо маємо справу із вразливою цільовою аудиторією.
Сфера моєї відповідальності — цивільно-військове співробітництво на Вінниччині. Супровід сімей загиблих, полонених і зниклих безвісти військових.
«Усім у всіх структурах до ср*ки, є в тебе нога чи немає — їм треба папірець!»
Я і мої колеги працюємо, з-поміж іншого, і з координацією паперової роботи. І це важливо. Я, наприклад, коли зазнав поранення і оформлював одноразову грошову допомогу, шукав перелік документів… (зітхає). Усім у всіх структурах до ср*ки, є в тебе нога чи немає — їм треба папірець! І доводилося через особисті контакти дізнаватися, де що оформляти і яку довідку куди подавати. Це було важко і печально. Тепер із цим набагато простіше, але бюрократична система нікуди не ділася.
Хоча нині в Україні є розвинена мережа ветеранських хабів, де працюють юристи і також займаються ветеранським супроводом.
Дуже важко пройти всі кола пекла, щоб, наприклад, отримати компенсацію за житло. Але можливо. І в цьому випадку дуже важливою є особиста впертість. На жаль, створені такі умови.
«Люди у військовій формі стали для українців тригером»
Ветерани відчувають несправедливість, коли стикаються із цивільним світом. Наприклад, приходиш у спортзал — а там накачані здоровані, з групою інвалідності. Чому так? Чому створені нерівні умови для всіх?.. Зайдіть у будь-який торговий центр — море мобілізаційного ресурсу…
Люди у військовій формі стали для українців тригером, аналогією червоного полотна для бика. Вони вже всіх військових бояться, я не кажу зараз конкретно про ТЦК. Чому так?.. Бо ніхто не готовий помирати. Ніхто не хоче залишити сім’ю напризволяще.
Чимало українців залишилися при своїх інтересах, серед них і я. Але держава не забезпечує на належному рівні тих, хто за неї воював. Люди потрібні тільки до того моменту, поки ми треба. Якщо я звільнюся з ТЦК, то чи знайду собі роботу в цивільному житті?..
Ветеран американської армії (не офіцер) отримує 6 тис. доларів пенсії. 4 тис. він отримує від військового організму, в якому проходив службу, і ще 2 тис. йому платить громада, де він проживає. Для них це нормальні гроші з їхньою середньою зарплатою. Ця пенсія для них вагома.
Сказати, скільки я отримую цивільної пенсії? 17 500 грн, за поранення. Військову пенсію я не можу собі оформити, бо якщо звільнюся, то не повернуся на службу. Бо, згідно з висновком ВЛК, вважаюся непридатним до військової служби. Але загалом зараз тенденція така, що 2 група інвалідності — це 20 тисяч гривень. Якщо наочно, то це мінус одна кінцівка.
Перша група інвалідності — під 30 тисяч гривень. Але з 1 групою не всі люди залишаються працездатними. А якщо є сім’я, діти?
«4-річний сусідський хлопчик, киваючи на мої протези, постійно запитує: „Це ракети?“. Відповідаю: „Так, братан, ракети“»
Як будувати культуру виховання до ветерана?.. Зі школи. Мають проводити соціальну роботу, відповідні уроки.
Раніше я дуже різко реагував на увагу до себе з боку цивільних. Пам’ятаю, як сидів у KFC на високому стільчику, пив каву, розгойдував протезом. А поруч сиділа жінка старшого віку і мовчки дивилася на мій протез. Я запитав її: «Що, собі такі хочеш?». Вона відвела погляд.
Тепер уже не реагую так. Може, став більш інтегрованим у суспільство. Може, і оточення змінилося. Але зараз переважно діти звертають увагу, можливо, батьки їм не пояснюють. Влітку, наприклад, я ходжу в шортах, бо спека… У моєму дворі один 4-річний хлопчик, киваючи на мої протези, постійно запитує: «Це ракети?». Відповідаю: «Так, братан, ракети» (усміхається).
Донька моя також запитувала після поранення, чому в мене такі ноги. Пояснювали, не раз проговорювали це.
Підтримка рідних і друзів надважлива… Бо знаю випадки, коли в побратимів набагато легші поранення — і дружина покинула… По-перше, психологічно важко самому усвідомити, що буде далі. А тут ще й від близьких така реакція.
Я, до речі, зрозумів, що мене реально може зрозуміти людина з аналогічною проблемою: з однією кінцівкою або взагалі без кінцівок. Наскільки протез може натирати, як із ним у спеку… І побувати в цій шкірі можна лише раз у житті й безповоротно. Тимчасово не вийде.
Треба вчитися всього наново: ходити сходинками вгору чи вниз, водити авто…
Що для мене буде завершенням війни?.. Очевидного такого відчуття не настане ніколи. В мене загинуло багато побратимів і товаришів. Так, війна може завершитися на папері. Але в душі вона не закінчиться ніколи.
Фото Надії Вечорик та з особистого архіву Ярослава Фіногенова
