А відтак — і наближення українського військового взуття до стандартів НАТО. АрміяInform запитала в Центрального управління розвитку матеріального забезпечення Міноборони України…
«Коли заходили на Курщину рік тому — страху не було. Але було хвилювання за мій особовий склад», — каже командир роти розмінування центру розмінування та ліквідації наслідків Олександр з позивним «Сашо».
Олександрові разом із підрозділом довелося фактично рік діяти на території російської федерації. Про тонкощі роботи саперів, синергію з артилерією і чому так важливо всім підрозділам працювати як єдиний механізм під час таких важливих операцій кореспондентка АрміяInform запитувала в капітана 250-го об’єднаного центру інженерної підтримки Командування Сил підтримки ЗСУ.
На початку операції Сил оборони на Курщині Олександр і його група розмінування працювали як приданий підрозділ разом з артилеристами.
— Ми вели інженерну розвідку або спостереження на маршрутах висування в районах обладнання вогневих позицій; забезпечення переміщення підрозділів проробленими проходами, по мінно-вибухових загородженнях, мінних полях або на маршрутах руху. Також ми перевіряли місця розгортання вогневих позицій, наявність мінно-вибухових загороджень, якщо щось виявляли — виконували завдання з розмінування. Крім того, проробляли проходи в інженерних загородженнях противника, — говорить Олександр про свої завдання.
Капітан ЗСУ наголошує: від успішності виконання роботи залежала подальша робота артилерії, яка підтримувала піхоту та штурмові підрозділи.
— Якісне виконання наших обов’язків — вчасна робота артилерії. Важливо, щоби все працювало як єдиний механізм. Кожен виконує свої обов’язки, а в загальній картині це відображається просуванням на території ворога. Так все, власне, і вийшло, і вже залишиться в історії. Наші групи розмінування виконували свою роботу вчасно та якісно, і це дало змогу якісно працювати артилерії.
Олександр пригадує, як починалася Курська операція: спочатку заходили окремими невеликими групами розмінування для проведення інженерної розвідки для вогневих позицій артилерії.
— Хвилювання було… Але більше за особовий склад. Хотілося, щоби все обійшлося без втрат. За себе — не скажу, що було страшно, але було хвилювання. А коли вже заводили власне підрозділи у більшій кількості та з великою кількістю техніки — хвилювання зросло, бо ми стали більшою ціллю для ворога. Якби він нас зафіксував — були б проблеми. Але все склалося добре, ми провели підрозділи на свої вогневі позиції, і майже відразу почали підтримувати штурмові групи, які на той час вдало просувалися на території ворога.
Протягом року Курської операції завдання саперів, каже військовий, залишилися такими ж.
— Єдина зміна — працюємо тепер на нашій території, яку ми знаємо детальніше, володіємо ширшою інформацією. За рахунок цього трішки легше. Але за цей час змінилося те, що сама війна видозмінюється, дрони на оптоволокні вносять свої нюанси ведення бойових дій, — тому досить часто доводиться проводити роботи з розмінування. А ще чимало є нерозірваних дронів на оптоволокні, які заплуталися в сітках перед вогневими позиціями або на позиціях, — ділиться тонкощами роботи офіцер.
Підрозділ Олександра переважно залучали для розмінування, але й мінувати територію доводилося теж. Тут, серед іншого, відіграє роль ще й фізична підготовка військовослужбовця інженерних підрозділів.
— Скільки мін може нести боєць — залежить від індивідуальних фізичних спроможностей, підготовки і витривалості військового: хтось несе дві міни, а хтось — чотири й ще повний рюкзак ОЗМок. Все залежить від здоров’я.
Мінують зараз і вручну, і за допомогою дронів: це залежить від місцевості, рельєфу. Адже якщо місцевість не дозволяє проїхати роботизованим системам — то йде солдат і несе міни до визначеної точки.
Крім того, дрони використовують для дистанційного мінування.
А ще Олександр пригадує випадок, який стався в Суджі, — тоді наші сапери зробили таке, що згодом добряче роздратувало російських пропагандистів.
А трапилося там ось що:
— У нас був виїзд, ми робили інженерну розвідку місцевості — але в наше авто влучив FPV-дрон, на щастя, ніхто не постраждав. Та знаючи, що за нами вже ведеться спостереження, ми вирішили кілька хвилин зачекати, послухати небо, чи не чутно ворожих дронів. Було тихо. Ми вирішили повертатися назад. Але авто було пошкодженим, і під час руху ці пошкодження почали «вилазити»: пробитий паливний бак, почало виливатися пальне, відірвало кардан, максимальна швидкість, яку ми могли набрати — кілометрів 40 за годину. Ми проїхали так метрів 500, шукали якесь укриття і побачили магазини. Вирішили там знайти укриття для особового складу, у приміщеннях того торгового комплексу. Перечекали… Через деякий час нас взяла на буксир 95-та бригада. А іншого дня ми приїхали на те ж місце і залишили напис на магазині на згадку: «250 ОЦІП Sawo» (250-й об’єднаний центр інженерної підтримки Командування Сил підтримки; Sawo — «Сашо», позивний військового. — Ред.) , поруч із гаслом «Україна — понад усе». Зараз він теж цілий.
До речі, комплекс був цілий — ми не руйнували цивільну інфраструктуру… Вже коли в березні під*ри робили свою контратаку — все розбили артилерією. Але напис залишився цілий і неушкоджений.
Згодом російські пропагандисти, після заходу в Суджу, знімали на цьому ж місці сюжет — і були неабияк роздратовані таким «посланням» від Сил оборони України.
Резюмує свій досвід на Курщині Олександр так:
— Подій було багато, але дітям нічого не розкажеш. Кожен день — на виживання, щодня — робота під обстрілами. Та не скажу, що наша робота якась грандіозна — ми просто виконували свої обов’язки. Ми — частинка великого механізму.
Фото з особистого архіву Олександра «Сашо»
