Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Дев’ять днів у російському полоні на ворожій території, постійні психологічні погрози та мізерне харчування не зламали його волю до свободи. Український десантник, молодший сержант Руслан Мироненко, не лише зберіг бойовий дух, а й, спостерігаючи за глибокою деморалізацією та розпачем своїх російських тюремників, ретельно спланував та здійснив зухвалу втечу, самотужки повернувшись до своїх побратимів. У полоні на ворожій території
Історію бійця оприлюднили на сторінці 82-ї окремої десантно-штурмової Буковинської бригади ДШВ ЗСУ
Молодший сержант Руслан Мироненко потрапив у вороже оточення та був захоплений у полон під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Горналь Курської області російської федерації.
Дев’ять днів українського десантника утримували на позиціях противника, в підвалі. «Постійно лякали, мовляв, якщо повернуся — свої ж розстріляють. Майже не годували… Але я навіть не думав їх слухати», — розповідає Руслан про спроби психологічного тиску з боку окупантів.
Попри складні умови, Руслан Мироненко не втрачав пильності та спостерігав за поведінкою своїх викрадачів. Його вразила їхня деморалізація та поганий стан.
«Ворог не виглядав загрозливо — половина їхня вже була поранена, бо по них постійно працювала наша артилерія, кілька разів відпрацьовував бомбер. Їхня увага переключилася на виживання», — згадує він. Російські солдати, за його словами, відкрито скаржилися на своїх командирів, казали, що їх кидають як м’ясо.
«Настрій у них був такий, що, здавалося, покличу — і вони підуть зі мною», — ділиться враженнями про розпач окупантів український десантник.
Від самого початку перебування в полоні Руслан не полишав думки про втечу та ретельно планував її, запам’ятовуючи дорогу та оцінюючи обстановку. Нагода випала одного ранку.
«Поки „сторожі“ спали, Руслан вибрався назовні й вирушив у дорогу.» Завдяки витримці та правильній оцінці напрямку, він успішно подолав небезпечний шлях та вже незабаром вийшов до позицій українських підрозділів.
Головною силою, що підтримувала десантника в полоні та дала рішучість на втечу, була думка про родину.
«Увесь цей час я не занепадав духом — покладався на власні сили та постійно шукав можливості для втечі. Думав про сім’ю — у мене троє дітей. Я вірив, що побачу їх знову, і зробив усе, щоб це сталося», — наголошує Руслан Мироненко.
Показово, що вже після його успішного повернення до свого підрозділу, російські пропагандисти опублікували відео, де стверджували, ніби він все ще перебуває у них в полоні. Цей фейк викликав лише сміх у десантника та його побратимів — він вже був готовий до нових бойових завдань.
Як повідомляла АрміяInform, для нього війна триває вже майже десять років, і за цей час вона кардинально змінилася. Якщо раніше артилерія могла відносно спокійно працювати, то тепер кожен постріл з РСЗВ «Град» перетворює позицію на мішень для ворожих дронів, а робота розрахунку нагадує складну шахову партію з постійними маневрами та пошуком укриття. Про це та про пригоди своєї бойової машини-«дракона» і пам’ять про загиблого побратима розповів головний сержант реактивної батареї Національної гвардії України на псевдо «Барк».
