Таку комплексну підтримку родинам, що наразі не знають куди звернутися, буде надавати Регіональний центр соціального супроводу, створення якого започатковано у Збройних Силах. Про…
Сьогодні в Україні відзначається День піхоти Збройних Сил України.
Якби не змінювалася війна, які б не впроваджувалися новітні технології, на полі бою завжди будуть потрібні піхотинці. Це скелет, на якому тримається армія.
АрміяInform розповідає історію «Харона» — офіцера 44-ї окремої механізованої бригади.
— Піхота — це парканні стовпчики, межа території, — говорить Рустам з позивним «Харон». — Допоки вони є на певній території, вона вважатиметься твоєю. Тому без піхоти у цій війні ніяк. Завжди хлопцям так і кажу. От нас поставили — й ми стоїмо тут. Все інше — працюють «пташки», працює артилерія. А ми просто межа. Зламався стовпчик, поставили інший. Не завжди буває, що піхотинець стріляє. Буває, що місяцями не стріляють. Але ми копаємо, відновлюємо позиції. Їх знищують, а ми їх знову відновлюємо. Більшість війни нині в небі. Але без піхоти цієї межі не буде.
«Був перевізником того, що допомагало знищувати ворогів»
«Харон» отримав свій позивний ще до того, як потрапив у військо. Розповідає, що на початку широкомасштабного вторгнення в ТЦК ходив, як на роботу. Але його не брали за станом здоров’я. Тому якийсь час займався волонтерською діяльністю. Допомагав евакуйовувати цивільних, а також возив військовим різні необхідні речі:
— Часто їздив у Харків. І от звідти прилетіло оце «Харон». Бо був перевізником того, що допомагало знищувало наших ворогів.
Поки займався волонтерською діяльністю все більше стверджувався в думці, що має потрапити у військо. Мотивації додавали побачені на власні очі наслідки російського вторгнення:
— Бачив смерть. Бачив знедолених людей, бачив їхніх дітей. Коли на твоїх очах розстрілюють сім’ю, то мотивація ще більше посилюється. До того ж, знаючи що таке росія, хочу, аби й духу їхнього не було в нашій країні.
«Поторгувалися, і став командиром роти»
Рустам родом з Дніпра. Але значну частину життя прожив у Києві. Ще під час навчання в університеті закінчив військову кафедру. Якийсь час працював на залізниці, в нафтовій галузі, потім у будівельній компанії головним інженером. Каже, був впевнений, що досвід керівної роботи може стати в пригоді у війську. І своїх амбіцій не приховував:
— Оце мене відшивали весь час, але потім якось так зателефонували: «Ти хотів? Тоді завтра приїжджай. Поїдеш на «оглядини». Приїхав, поспілкувались. Пропонували мені різне. Але мені не подобалося. Кажу: «Давайте мені якусь бригаду. Взвод мені не цікаво». Поторгувалися, і став командиром роти.
Так «Харон» потрапив до 44-ї окремої механізованої бригади, яка тоді формувалася. Каже, що все доводилося робити майже з нуля. Але цивільний досвід допомагав. Адже він знав, як згуртувати людей, як ставити завдання:
— Я ще в розподільчому пункті почав тягнути простирадло на себе, що хочу бути великим командиром. Вони мені дали військовослужбовців, автобус. Сказали: «Бери згуртовуй цих людей, збирай до купи й вези в підрозділ». Ну от так воно і почалося. Привіз людей туди. Розселилися. І поступово почалося становлення. Накидали купу людей. Наприклад, ввечері у мене було 10 людей. А до ранку стало вже 200. Потім розподіл. Ми тоді не розуміли навіть, що таке «штатка», кого на які посади. Але ж згодом все розрулили.
Після того був період навчання. Спочатку в Україні, потім у Польщі, потім знову на Батьківщині. Говорить, що в навчанні за кордоном були свої переваги. Насамперед через наявність техніки та можливість спробувати різні зразки озброєння країн НАТО. Хоча самі навчання були базовими. Тому доводилося просити трохи «додати драйву»:
— Оце ось «крию\йду» — це основне, що вони давали. На прохання трохи сильніше «помаринувати» хлопців, у нас були відпрацювання штурмових дій. Захоплення приміщень. Багатоповерхових будівель. Бої в місті, бої в лісі. Штурми один проти одного. Тоді було вже «веселіше».
«Окрема» рота
Бойовий шлях «Харона» розпочався на Харківщині. Свою роту він називає «окремою». Звісно, що вона була підпорядкована певному батальйону. Але фактично стала такою собі пожежною командою, яку використовували на різних ділянках:
— Якось так вийшло, що з самого початку, як ми приїхали на Харківщину, мене викликав комбриг і сказав, що буду керувати ротно-тактичною групою. Накидали людей з інших підрозділів. Посилили роту купою різних вогневих засобів.
Першим завданням була підготовка лінії оборони. Це було справжнім випробуванням на міцність. Адже більшість людей у підрозділі не мала бойового досвіду:
— Спочатку трохи злякалися. Скажу чесно, що було страшно. Ми хоч були тоді на 2 рубежі, але ті пі…ри нас там зустріли сильно. Там у нас був перший загиблий. Потім за кілька діб звикли. І так воно далі й пішло.
Потім перекинули на іншу ділянку, потім ще на одну, розповідає «Харон». За його словами, захід на нові позиції — завжди складне завдання. А вихід з них ще складніший. Бо зазвичай все потрібно робити дуже швидко:
— Але це вирішує командування. Їм видніше. Що бачив я, як командир роти? Я бачу півтора кілометра. Мені більше не потрібно. У мене є свій напрямок. Те, що я бачу, там я працюю. Як кажуть: «бачиш пі…ра, мочи». От це і робимо. Навіть, якщо бачу його в сусіда і можу дістати, я його там дістаю. У мене немає такого поняття, як «не моя зона відповідальності».
«На одній з ділянок вдалося так гарно вкопатися, що вона трималася ще багато місяців»
Особливо запам’яталася «Харону» одна з ділянок, де вдалося гарно закріпитися та побудувати оборону так, що попри велику кількість штурмових дій противник не мав там успіху:
— Нас перекинули до іншого підрозділу і дали ділянку. Десь тиждень у нас було часу. І ми добряче закопалися. Був там командир батальйону, який примушував закопуватися без передиху. Я тоді злився на нього. Але тепер розумію, що він мав рацію. Закопалися, замінували все. І ділянка трималася дуже довго. Її обійшли з одного боку, обійшли з іншого. Але там просунутися в них не виходило. А бої були дуже важкі. Були моменти, що й боєкомплект закінчувався, адже не встигали підвозити.
«Лопата — найкраща подруга піхотинця на війні»
Якісно створена вогнева підтримка та гарно укріплені позиції — це важливі елементи стійкої оборони. Тому «Харон» завжди говорить особовому складу, що потрібно не лінуватися й закопуватися по максимуму:
— Кажу: закопуйся глибше, накривай все. Копай запасні позиції й завжди прибирай сміття. Я розумію, що це дуже складно. У ворога людей більше. Бо не один раз спостерігав, що на одного штурмовика в них 2 «хобіти», які носять рюкзаки, копають, приносять провізію та БК. А у нас один воїн. Йому треба взяти провізію, зброю, БК, міни, лопату, плівку, сокиру, пилку, змінний одяг, ягозу. Щобільше, треба не лише це донести. А одразу розставити, закопати. І потім хлопці падають. Але що робити? У нас виходу немає. Доводиться так працювати. Тому лопата — то найкраща подруга на війні.
За словами «Харона», на цій війні постійно треба пристосовуватися до нових обставин. І найкраще, ще на етапі навчань треба все це враховувати, аби люди приходили готовими. Наприклад, зараз дуже актуальним є протидія дронам. Аби люди вчилися не лише ховатися від них, або намагалися збивати. Потрібні ще знання з принципу роботи РЕБу. Мало знати, що вони існують. Треба глибші знання. Аби завжди можна було переналаштовуватися залежно від ситуації.
«Лімузин серед БТРів»
Згодом «Харон» очолив бронегрупу, яка відправилась на Покровський напрямок. За його словами, ділянки роботи так само часто змінювалися, але незмінними залишаються завдання — підготовка та оборона позицій і знищення ворога. На Покровському напрямку досить часто доводилося використовувати бойову техніку підрозділу — БТР Rosomak:
— Виносили тим пі…ам їхні позиції. Заїжджали безпосередньо на передову, заїжджали під їхні позиції, між позиціями. Залетіли й відпрацювали. Поки вони зрозуміли, що відбувається, ми вже втекли.
БТР Rosomak — лімузини серед БТРів, говорить «Харон». Дуже зручні, тихі. Але трохи завеликі за розмірами. Однак бойова міць дуже потужна:
— Там стоїть 30-мм гармата Bushmaster. Легко розбирає посадки, укриття. А ще машина досить міцна. І потрапляли під обстріли, і підривалися на мінах. Але витримували, а екіпажі залишалися неушкодженими.
«З людьми треба працювати, а не просто за вухо притягти»
Запорукою успіху «Харон» називає взаємодію всередині підрозділу. Коли командири мають знайти спільну мову зі своїми підлеглими:
— Без цього нічого не вийде. Також вони повинні жити в однакових умовах. Аби не було такого, що командир знайшов собі там гарну хату, а хлопці копають бліндажі. Потрібно спілкуватися. І головне — не брехати. Не видумувати якісь казочки. От як довели наказ тобі, так і довести його до підлеглих. Ніколи не треба казати, що ми всі помремо. Так, це колись буде. Але не сьогодні й не тут. Потрібно піднімати мотивацію. Постійно проговорювати, чому ми всі тут маємо бути. Чому люди тікають у СЗЧ? Тому що мало з ними розмовляють. З немотивованими новачками потрібно постійно працювати, поки до нього не дійте, що він тут потрібен. Поки він не зрозуміє, що крім нас, нашу землю захищати ніхто не буде. Сюди не прийдуть німці, поляки, французи. Ми маємо самі це робити. І ми це можемо. З людьми треба працювати, а не просто за вухо притягти.
Нещодавно «Харона» призначили заступником командира батальйону. А підрозділ продовжує виконувати завдання на Сході України.
Фото відділення комунікацій 44-ї окремої механізованої бригади
