Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Окупація козацької України далася московітам не легко. Цей процес розтягнувся на понад століття і вимагав постійного підтвердження умов, за якими Військо Запорозьке взаємодіяло з урядом московського царства, а пізніше — російської імперії.
Міждержавні угоди козаків з москалями називалися «статті» й укладалися з кожним новим гетьманом, який погоджувався на співпрацю з царем. Відповідно умови кожного такого договору обмежували права і вольності Української держави та її народу і врешті-решт призвели до ліквідації Гетьманщини.
А почалося все з Березневих статей, підписаних гетьманом Богданом Хмельницьким у 1654 році. Оригінал цього договору не зберігся. Це й не дивно, адже москва за першої ліпшої нагоди знищувала документи, що були їй не вигідні. Особливо це стосувалося угод із народами, які вона намагалася поневолити чи поневолила.
«Мирні» угоди країни Z: АрміяInform презентує новий історичний проєкт
Угоду 1654 року московіти порушили ще за життя Богдана Хмельницького, через що він збирав військо аби спалити москву. На жаль не встиг… Проте, це аж ніяк не завадило московським урядовцям майже одразу перетворити угоду з Богданом Хмельницьким на пропагандистський міф. І обов’язково посилатися на якісь положення із неї при підписанні всіх наступних статей.
Так, уже 17 жовтня 1659 року в Переяславі, в оточенні 40-тисячного московського війська, 18-річний гетьман Юрій Хмельницький змушений був підписати нові «Переяславські статті». Вони, порушуючи попередні домовленості, перетворювали козацьку Україну на автономію у складі Московського царства та дозволяли постійне перебування в Україні московських військ. Пізніше саме цей довільно відредагований текст увійде до зводу законів російської імперії під назвою «Статей Богдана Хмельницького».
За згодою гетьмана Івана Брюховецького спершу Батуринські статті 1663 року, а потім Московські статті 1665-го зобов’язали: утримувати ще більшу кількість московського війська в Україні коштом місцевого населення, новообраного гетьмана затверджувати в москві, збирати податки з українців у царську казну тощо.
У Глухівських статтях, підписаних Дем’яном Многогрішним 1669 року, встановлювався козацький реєстр у розмірі 30 тисяч осіб і обмежувалося право селян переходити в козацтво.
За Конотопськими статтями, що підписав Іван Самойлович 1672 року, була послаблена гетьманська виконавча вертикаль. Окрім того, були суттєво обмежені права гетьманського уряду в частині зовнішньої політики. Зокрема, козацькі посли не мали права брати участь у переговорах з представниками уряду Речі Посполитої в справах, які стосувалися Війська Запорозького.
Переяславська рада як відправна точка московської окупації
Наступний договір між Військом Запорозьким і московським царством, підписаний Іваном Самойловичем поблизу Переяслава в 1674 році, скорочував козацький реєстр до 20 тисяч осіб та знову урізав владу гетьмана.
Черговим кроком на шляху обмеження державних прав Гетьманщини стали Коломацькі статті, підписані 1687 року Іваном Мазепою. Серед «нововведень» було те, що гетьман уже не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина — самочинно скидати гетьмана. Окрім того, козацька старшина була зобов’язана наглядати за гетьманом і доносити на нього царському уряду.
За два роки, в 1689-му, Іван Мазепа домігся посилення своєї влади в нових Московських статтях. Водночас низка пунктів передбачала збільшення чисельності московських військ в Україні.
Решетилівські статті гетьмана Івана Скоропадського 1709 року, окрім економічних обмежень, знову збільшували кількість московських залог на території Лівобережжя та вводили при гетьманові посаду міністра-резидента, який мав спостерігати за діяльністю козацького уряду і своєчасно надавати інформацію в москву.
Останнім документом, що був ухвалений до остаточної ліквідації козацької автономії на Лівобережній Україні, були «Рішительні пункти» Данила Апостола 1728 року. Генеральний суд відтепер складався з трьох українців і трьох росіян, але його рішення можна було оскаржити гетьману «яко президенту того суду». Невдоволені ж ухвалою гетьмана отримували право скаржитися імператорові або колегії закордонних справ, до якої 1727 року перейшло управління Гетьманською Україною.
Згідно з «Рішительними пунктами» 1728 року було введено посаду генерального підскарбія, яку займав представник імператора. Це давало російській владі можливість повністю контролювати фінанси України.
1764 року наказом імператриці катерини ІІ інститут гетьмана було скасовано, а ще через рік Гетьманщину реформовано в Малоросійську губернію та остаточно інтегровано до складу імперії. Тим не менше, всі присяги московським царям та імператорам залишалися чинними для українського народу.
Але так не могло тривати вічно. Всі «статті» між Гетьманщиною та московським царством остаточно і одночасно втратили чинність у лютому 1917 року після зречення останнього російського імператора миколи ІІ. Адже всі без винятку гетьманські уряди присягали представникам династії романових.
Цей факт був підтверджений світовою спільнотою і надавав право на самовизначення Україні, завдяки чому відбулося міжнародне визнання Української Народної Республіки і підписання мирного договору у Бресті 9 лютого 1918 року.
