Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Знайомтесь, це Джон. Він не з тих, хто сидить склавши руки. Шість років відслужив у морській піхоті США, воював в Іраку, а останні два роки б’ється за Україну у складі Міжнародного легіону Головного управління розвідки Міноборони.
Свою історію він розповів АрміяTV:
«Морпіхи можуть усе»
«Це не просто війна для мене — це вибір, який я зробив свідомо, і я ні разу про нього не пошкодував.
Коли 24 лютого 2022 року росія вдерлася в Україну, я, як і багато моїх побратимів-ветеранів, пильно стежив за новинами. Через тиждень Президент Зеленський звернувся до світу: «Нам потрібні іноземні добровольці з бойовим досвідом». Я глянув на список навичок, які вони шукали, і подумав: «Ну, морпіхи можуть усе це робити».
Для мене це був не просто порив. Я завжди був людиною дії — мені потрібно, щоб моя робота мала сенс і приносила результат. Цивільне життя могло зачекати. Я зібрав рюкзак, кинув усе і поїхав туди, де мій досвід був потрібен найбільше. Уже два роки я тут, і жодної краплі жалю в мені немає.
Перші враження: від пустелі до річки
До України я приїхав без ілюзій, але готовий до нового. Перше, що мене вразило, — масштаб цієї війни. В Іраку я воював із партизанами, а тут дві повноцінні армії зійшлися віч-на-віч. Уніформу видно здалеку — одразу ясно, де свої, а де ворог.
Мій перший бій в Україні був під Херсоном, під час операції зі звільнення міста. Завдання — захопити невеликий населений пункт біля річки. Я морський піхотинець, але до цього воював у пустелі — ніяких тобі річок. А тут довелося пірнати в нове буквально. Ми 12 годин сиділи під російською артилерією, потім перепливали річку. Човен перекинувся, і я півтора кілометра плив, а потім ще кілометр ішов пішки, поки нас не підібрали. Уявіть: ніч, на шоломі прилад нічного бачення, а я в якійсь річці. Наче в голлівудському бойовику, тільки все по-справжньому.
Та операція вдалася. Ми налякали росіян, вони сховалися в будівлі, а туди прилетів «Хаймарс». Десь сотня їх там була — непогане влучання. Так я вперше відчув, що ми тут не просто воюємо, а змінюємо хід подій…
Братерство на війні, чай і «Кракен»
У Міжнародному легіоні я не сам по собі — ми підсилюємо українські підрозділи. Працювали з 95-ю, 44-ю, 45-ю бригадами, з «Кракеном». З українцями у нас чудова взаємодія — ми підтримуємо їх, вони нас. Мовний бар’єр? Є, але на полі бою він не заважає. Я кричу, показую рукою — і всі знають, що робити. У моєму підрозділі є українці, які не говорять англійською, але тренування нас згуртували — ми розуміємо один одного з пів погляду.
Поза боєм — це взагалі окрема історія. Заходиш в окопи, а тобі одразу: «Чай, каву, крекери?». Приходиш на день, а таке враження, що знайомі вже тижні. Особливо запам’яталися хлопці з «Кракена» — завзяті, як «Азов». У Харкові їх обожнюють, мурали «Кракен» всюди. І недарма — коли я був поранений, саме вони мене витягли. Та й не тільки мене — багатьох наших із пекла.
Війна змінюється і дрони всюди
В Іраку я звик до партизанських сутичок, але тут війна еволюціонує на очах. Найбільша зміна — дрони. Спочатку це були DJI Mavic для коригування артилерії, а тепер FPV-дрони, бомбардувальники, вогняні дрони. Це страшна штука, і ми вчимося реагувати по-новому. У морській піхоті США дрони були іншими — середнього розміру, з фіксованим крилом, запрограмовані для розвідки. Запустив, отримав фото, і все. А тут — дрони над головою, наземні дрони з кулеметами чи мінами ТМ-62. Постійний виклик.
Ще одна різниця — артилерія і авіація. В Іраку я з цим не стикався. А тут, коли бачиш ворожі МіГи в небі, серце завмирає. Слава Богу, цілилися не по мені, але вони були так близько, що я бачив теплові пастки, коли вони розверталися. Ця війна — це вже не просто окопи, а постійна адаптація.
Про зустріч з ворогом
Російську пропаганду про «натівських найманців» я чув не раз. Кажуть, що українців уже немає, тільки англійська і польська мова на фронті. Брехня. Я підписав контракт із Міноборони України — юридично я український солдат, і цим пишаюся. Хай засунуть свою пропаганду куди подалі.
Були моменти, коли росіяни чули мої команди. У Бахмуті я гаркнув англійською: «You fuckin’…» — сподіваюся, налякав когось. А одного разу ми оточили будівлю з «днрівцями». Вони почули англійську, французьку, естонську — уявляю їхні обличчя: «Що за чортівня?».
З вагнерівцями ми перетнулися раз у Бахмуті. Вони наблизилися до нашої позиції, але відчули, що ми дисципліновані й готові, і відступили. Лише один мій хлопець вистрілив — і вони зрозуміли, що краще не лізти. Не всі вони ідіоти, хоч я їх і ненавиджу.
Третя світова вже тут
Я вважаю, що це вже Третя світова війна. Технічно — так, бо тут воюють люди з різних країн, підтримані своїми урядами. Логістично вона почалася, коли росія перетнула кордон, а НАТО стало постачати зброю. Але для повної ескалації треба, щоб країна НАТО вступила в бій напряму. Якщо це станеться, путін може натиснути на червоні кнопки — і тоді пиши пропало.
Світ має прокинутися. Історично війни розросталися поступово — одна країна тисне, друга приєднується, потім третя. Якщо не зупинити це зараз, конфлікт затягнеться на 10-15 років, як у минулому. Я відчуваю, що це початок чогось великого, і сподіваюся, що люди зрозуміють це раніше, ніж пізно.
Про побут, сухпайки та каву
Навіть на війні є місце для побуту. Я перепробував купу сухпайків — американські, французькі, німецькі, українські. Наші в США хороші, але головне — не брати веганський омлет. Українські спочатку були так собі — ліофілізована їжа без води для розмочування. Але тепер — зелений пакет, їж одразу, є навіть система для розігріву. Я б узяв його замість французького з їхніми консервами.
Українці обожнюють наші буріто, а я звик до вашої каші й квасолі з яловичиною. А кава в окопах — це щось. Завжди є чим пригостити.
Історичність і гордість
Я відчуваю, що ця війна — частина історії. Мій світшот із логотипом підрозділу — це силует моєї команди. Ми не просто воюємо, ми пишемо сторінки, які колись читатимуть. Кожна ділянка важлива. Навіть якщо я не був у Харківському наступі, моя робота в іншому місці допомагала тримати баланс сил.
Колись я розкажу онукам: «Я був у Бахмуті». І я пишаюся цим. У США мій досвід поки не викликає ажіотажу, але я вірю, що світ ще зрозуміє, що тут відбувається. Я тут, бо це моє покликання. І коли мені кажуть: «Дякую за вибір», я просто усміхаюся: «Я роблю те, для чого народився»…
