На даний момент сержантський корпус Збройних Сил України, в який входить понад 250 тисяч сержантів і старшин різних родів і…
Солдат Володимир з Чернівців. У 2005 році проходив строкову службу. З 2023-го виконує завдання у складі 141 окремої механізованої бригади ЗС України.
Чому краще на позиції брати більше БК та менше їжі? Та по скільки разів на день доводилося відбивати ворожі штурми? Про це воїн розповів нашому кореспонденту.
«Я їхню піхоту ближче, ніж на 100 метрів, не підпускав до своїх позицій»
«У 2023 по місту йшов, зустріли мене військові ТЦК. Запропонували піти служити. Кажу: «Та не питання!». Сів з ними у машину і поїхав. Згодом опинився у 141-й бригаді.
На строковій у мене був фах зв’язківця. А вже після початку широкомасштабного вторгнення у своїй бригаді дізнався, що таке бути справжнім піхотинцем. Ну і, нещодавно для себе ще почав вчитися керувати БПЛА. Сучасна війна цього вимагає.
Спочатку у 2023-му році я виконував задачу на одному з південних напрямків. Там, до речі, поранення й контузію отримав. Так от на півдні ворог штурмував нас двійками, як правило.
І я їхню піхоту ближче, ніж на 100 метрів, не підпускав до своїх позицій. Я був тоді дуже заряджений, скажімо так. У мене все було: з собою брав по 10 гранат, підствольник був і на підствольник гранати брав. Я воду майже не брав із їжею, але брав багато БК (боєкомплект — ред.).
Ми тримали позиції, але іноді ввечері «по-сірому» виходили, могли ще там щось штурманути. Тобто, якщо десь помітили ворога, потрібно туди зайти, накидати туди гранат, наприклад. І назад потім повернутися.
Була ситуація, що ми вийшли теж у поле штурманути. Це було вдень. І нам довелось у яму стрибати, ховатись від ворога. А у ямі багато їхніх трупиків було. Ми якийсь період й ховались під ними, прикривались, щоб нас не помітили з неба.
Б’ють КАБами, а після заходять ворожі штурмовики
Якось я зайшов на позицію на три дні, а вийшов на дванадцятий день. Просто тоді склалася так ситуація… Треба ж було комусь виконувати задачу. Хлопці, які мене міняли, шуткували тоді: «Ти тут прописався?».
Так ось на півдні ворожа піхота йшла на нас, як зомбаки. По них лупиш, а вони все одно йдуть і йдуть. Як правило двійками.
Бувало таке, що вони і на багі виїжджали в наш бік, на мотоциклах. Штурми ворожі були десь по шість разів на день. Спочатку била цілу годину їхня артилерія. А потім йшов штурм. Лізли з усіх дірок. А ми тримали це все. По нас навіть бив «Сонцепьок». Я тоді потім виліз, подивився, думаю «Ну, слава Богу, що я не там». 600 метрів від нас вдарило.
Був ще випадок, коли я тричі влучив з автомата у ворожого солдата: два — в бронік і один — у тіло. Він скосився, але пішов далі. Таке відчуття було, що він під дією якихось речовин. Біля нього потім скид розірвався, цей солдат спочатку впав, а потім підвівся і пішов далі. Але до лісочка дійшов і впав, почав білою хустинкою махати, мовляв, здаюся. У них у кожного така біла хустинка була.
…А тут, де ми зараз стоїмо, на одному зі східних напрямків, десь відсотків сімдесят — це підготовлені ворожі штурмовики, вони чітко знають що робити. Вміють штурмувати та займати позицію. І тут вони двійками не ходять, тут десь по чотири людини у них йдуть. І якщо вони доходять до посадки, то далі роблять свою справу.
І тут б’ють більше КАБами, а після них заходять їхні штурмовики. І вони йдуть майже цілодобово. Не знаю, де вони людей для цього беруть. Ми тільки й робимо, що завозимо новий БК на свої позиції.
Як тільки когось у них поранило, ніхто його не евакуює. І вони там на полі й «доходять» самі”.
