Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
На передовій боротьби за Україну є багато молодих героїв, чия мужність вражає. Один із них — 19-річний Ярослав із позивним «Пінкі», який мріяв стати військовим ще з дитинства, і Богдан, «Тічер», колишній вчитель молодших класів. Їхні історії — це приклад стійкості, дружби та сміливості.
Ці та інші подробиці їхньої служби можна дізнатися з інтерв’ю на YouTube-каналі 13-ї бригади «Хартія».
Ярослав закінчив школу трохи більше ніж рік тому. Він чекав свого 18-річчя, щоб мобілізуватися до лав Національної гвардії України. Тепер, у 19, хлопець уже бере участь у штурмах, доводячи, що юний вік — не перепона для великої мети.
«Мене не хотіли брати, казали, що я ще замалий. Але я наполягав, бо це те, чого я прагнув», — розповідає Ярослав. Перший бойовий вихід відбувся за кілька днів до його дня народження. «Старші розвідники водили нас на позиції, пояснювали, як усе працює. Страшно було тільки потім, коли зрозумів, через що пройшов».
Богдан із позивним «Тічер» у мирному житті працював вчителем молодших класів і мав право на «бронь» від мобілізації. Проте він свідомо вирішив приєднатися до армії. «Перша моя спеціалізація — це педагогіка. Але війна змінює людей. Ми з Ярославом потрапили в одну пару, і тепер працюємо як єдиний механізм», — пояснює Богдан.
Військові згадують, як важливо бути поруч із напарником. «Є правило: два — це один, один — це нуль. На позицію ніколи не йдеш один», — ділиться «Тічер». Вони разом проходили штурми, допомагали пораненим і ухилялися від смертоносних гранат.
«Пам’ятаю момент, коли граната падала просто в обличчя. Я встиг зробити ривок вперед на кілька метрів — і вижив. Іншого разу міна лягла просто біля нас, але не вибухнула. Це було справжнє диво», — згадує Ярослав.
Окремо бійці відзначають важливість підготовки. «Ми ретельно плануємо штурми, тренуємося на полігонах, вивчаємо місцевість за допомогою дронів. Завдяки цьому розуміємо, як діяти навіть у найскладніших ситуаціях», — розповідає «Тічер».
Ярослав згадує випадок, коли довелося виводити поранених через мінні поля. «Я вів групу, показуючи безпечний шлях, щоб ми всі дісталися до місця евакуації. Це було неймовірно складно, але ми впоралися».
«Адреналін і бажання вижити змушують рухатися вперед. Про страх думаєш уже потім, коли все закінчиться», — додає Богдан.
Навіть після поранень хлопці продовжують повертатися до виконання бойових завдань. Їхня відданість справі надихає і нагадує, що кожен бій — це крок до перемоги.
«Ми робимо те, що мусимо, щоб наші сім’ї жили у вільній країні», — підсумовує Ярослав.
Як повідомляла АрміяInform, старший лейтенант із позивним «Ендрю» — командир аеромобільної роти 46 окремої аеромобільної бригади Десантно-штурмових військ. Військова кар’єра не була його життєвим покликанням, однак за роки війни з росією із суто цивільної людини він став справжнім воїном, пройшовши шлях від солдата до офіцера.
