Про свій бойовий шлях в інтерв’ю кореспонденту АрміяInform розповів оператор полку Сил спеціальних операцій, який наразі продовжує службу на інструкторській посаді навчально-тренувального…
Ми продовжуємо розповідати історію Галини Федишин та Миколи Гриценяка - українських морпіхів, які пережили бої за Маріуполь, пройшли російський полон, а два тижні тому побралися! Крім того, Галина стала амбасадоркою України за кордоном, розповідаючи світові про війну з росією і полон.
Оленівка
Після виходу з «Азовсталі» українських морпіхів було доправлено до сумнозвісної Оленівки. Тут Галина пробула понад чотири місяці, Микола — півтора. Решту часу майже до самого обміну він знаходився в медичному закладі в Донецьку…
— Нас розмістили в будівлі колишнього ДІЗО. Тут не було можливості отримати меддопомогу, не було медикаментів і засобів гігієни — лише те, що ми взяли з собою з «Азовсталі». Годували кашами та супами, де в якості м’яса можна було знайти лише хробаків… Вода — питна і технічна, була приносна, — згадує медикиня.
Дівчина розповідає, що після гігієнічних процедур вода до останньої краплі зливалася у ведро для того, щоб в майбутньому бути використаною для підтримання чистоти в камері: миття підлоги і того, що з натяжкою можна було назвати унітазом. Через забиті труби продукти життєдіяльності часто витікали з каналізації — в місцях утримання українських військовополонених і коридорах столи смердючі калюжі…
Чи не єдиною можливістю помитися повністю, хоч і холодною водою, було залучення до польових робіт, адже баня в кращому випадку була раз на десять днів.
Микола ж з побратимами жив в бараку, розрахованому на 150 людей. Проте, утримувалося тут близько семисот українських військовослужбовців.
— На перших порах не вистачало навіть ліжок — спали ми просто на підлозі, — згадує чоловік.
— Але, знаєш, там було значно легше морально, ніж в росії. Ми були в Україні… Кілька разів до нас пробивалося українське радіо — раз на мить ми почули гімн, потім — пісні українських виконавців.
Після знущань російських нелюдів Микола потрапив до лікарні з переломами ребер та внутрішньою кровотечею
Влітку Галина дізналася, що росіяни вивезли її нареченого до ДІЗО Донецька. З того, що було відомо від тих, хто пройшов допити там, було зрозуміло, що можна було не очікувати хороших новин… На жаль, побоювання дівчини справдилися — після знущань російських нелюдів чоловік потрапив до лікарні з переломами ребер та внутрішньою кровотечею.
— Допити вели ФСБ-шники — вони примушували підписати мене «зізнання» про те, що я розстріляв кілька цивільних автівок. Всю «чорну роботу» — побиття і катування, було вже за нашими колишніми співвітчизниками… росіяни в Донецьку руки «не бруднили», — розповідає Микола.
Чоловіка після тих тортур діставили в Оленівку, де побратим-медик діагностував, що його тиск впав до критичної межі. Він вмовив росіян доправити Миколу до лікарні, де його терміново прооперували. Ще десять днів він провів в реанімації, потім кілька місяців — в стаціонарі лікарні. Потім його повернули в Оленівське ДІЗО.
— В день обміну нас викликали за прізвищами і наказали взяти з собою речі. Ми думали, це черговий етап — десь до Сибіру, тому намагалися взяти все, що мали, — згадує чоловік.
Перед тим, як за російськими бранцями приїхали вантажні автівки, їм зв’язали руки і перемотали скотчем очі. А далі були кілька годин дороги — до аеропорту, скоріш за все в Таганрозі, потім — переліт літаком.
— Навіть в останні години полону росіяни не втрачали шансу принизити або побити нас, — розповідає Микола, — хлопці на другому поверсі хотіли в туалет, а їх не пускали. Тому це все лілося на нас…
Коли ж Галина дізналася, що наречений потрапив в черговий обмін військовополоненими, відчула неабияке полегшення.
— Напередодні дівчат з «Азову», які працювали на пекарні, забрали по етапу, тому я пішла на дві зміни туди. Я просто приходжу до пекарні, а там хлопці з бараків. Від них дізналася, що Микола вже на волі. А я знала, що рано чи пізно обов’язково вийду звідти — вважала, що в жінок шансів більше опинитися на свободі…
російська буцегарня
Восени Галину перевели в одну з буцегарень на росії. Умови утримання з кожним місяцем ставали все гірше — від більш-менш сносного харчування дійшли до запрілого хлібу, через який багато хто позривав шлунки, а потім не могли нормально харчуватися кілька тижнів.
— Крім того, ми не мали найпростішого — через відсутність засобів жіночої гігієни користувалися ганчірками. Постійно свербіла голова і лущилася шкіра через нестачу вітамінів і можливості просто нормально помитися, — розповідає дівчина.
Через постійне недоїдання у вересні 2023 року у Галини було зафіксовано критичну втрату ваги.
— Мене тоді посадили на додатковий пайок — давали додаткову порцію каші, яка просто в горло не лізла, і стояли наді мною, поки я її не запихувала в себе… Тобто ти навіть вибору на мав — їсти це тобі, чи не їсти, — згадує дівчина.
До того ж тривали постійні допити — московити силою, через побиття та моральний тиск і сексуальне приниження вибивали в бойової медикині зізнання у тих злочинах, які українські захисники не вчиняли: тортури та вбивство місцевого населення тощо…
— Найсмішніше в тій ситуації було те, що ми рятували навіть тих цивільних в Маріуполі, які відкрито підтримували росіян, але в той же час постраждали від їхньої агресії! Бо людське життя — найбільша цінність в цьому світі! — згадує Галина.
А між побиттями і знущаннями орки примушували військовополонених вчити на пам’ять «скріпні» пісні на кшталт «Катюші» і «День победы», російські вірші, правила перебування в буцегарні. Довгий час було заборонено сидіти в камерах, що постійно контролювалося через віконця спостереження в дверях. Порушників жорстоко карали — побиттям або стоянням годинами «на шпагаті».
Найстрашніше в той період було чути крики побратимів, коли їх били. На нас більше тиснули морально, а хлопцям сильно діставалося фізично. Від цих криків, дійсно, можна було поїхати глуздом, — розповідає бойова медикиня.
А ще морально добивала повна ізоляція стосовно новин про Україну. Єдине, що за весь час перебування за російськими гратами вдалося дізнатися — це те, що загарбники окупували Бахмут. Але, на відміну від очікування орківської зграї, ця інформація лише порадувала полонених — за два роки повномасштабної агресії росіяни так і не вийшли на кордони Донеччини…
Обмін
На початку січня Галину і ще кількох чоловіків вивели з камер, видали їхній одяг замість роби, в якій вони перебували в камерах, та посадили в автозак. Дівчина була впевнена — їх везуть по етапу в Донецьк або Таганрог.
— Один з вертухаїв проговорився мені, що ми їдемо додому, але росіяни — не та нація, якій можна вірити. Тому, звісно, я до останнього була впевнена в іншому. Тим більше, що один з хлопців, який був зі мною в автозаку, сказав, що на такий «обмін» він вже три рази їздив, — згадує дівчина.
Надія з’явилася, коли під час чергової зупинки почула фразу — «спочатку жінку».
— Не якось там нецензурно, а саме жінку. Бо взагалі слово «жінка» і «дівчина» — це дуже рідкі слова, які вживалися на нашу адресу — адже ти в полоні хто завгодно, але не людина.
В полонених перевірили їхні дані і посадили до автобусів. Та мить була чи не єдиною, коли Галина відчула нормальне ставлення до себе з боку росіян — жінка-супроводжувачка сама запропонувала їй сходити в туалет, дала води…
… Після перельоту літаком, знову ж в автобусах, українським бранцям дозволили зняти скотч з обличчя і послабили руки.
А потім послідувала заповітна фраза — «Слава Україні!».
— Представник української спецслужби, який нас зустрічав, вийшов з автобусу, а ми такі всі сидимо і розглядаємо один одного. Я коли хлопців побачила, була шокована їхнім виглядом: було багато тих, хто був з медичними масками на обличчі — в них діагностували туберкульоз. І я думаю, у них таке саме враження було про мене, — згадує Галина.
Вже в Україні Галина змогла зв’язатися з мамою. А потім привітала Миколу з черговою річницею — кілька років тому, 3 січня, пара почала зустрічатися… Вже під час такої довгоочікуваної зустрічі чоловік зробив коханій пропозицію — кадри з освідченням тоді облетіли весь світ!
Позаду у бойової медикині складна реабілітація після полону, кілька операцій. Тепер вона веде особисту боротьбу за кожного українського полоненого, розповідаючи світові про тортури, які переживають українські захисники на московії.
— Я не можу бути щасливою в повному сенсі цього слова, допоки останній український військовополонений не покине територію росії!
Р.S. Два тижні тому Галина і Микола одружилися. А ще вони виховують чудового лабрадора на ім’я Дора. Улюбленця чоловік завів ще коли кохана перебувала в полоні — це була спільна мрія молодят. Собака стала справжнім спасінням для військовослужбовця від безодні депресії…
Фото автора і з архіву героїв
