У 2002-му — в Берліні. У 2003-му — в Барселоні. У 2004-му — в Афінах. У 2008-му — в Пекіні. У 2012-му — в Лондоні. Його суперники — найсильніші плавці планети. Його арена — олімпійські басейни й відкриті…
Які страхи заважають українським чоловікам мобілізуватися?
У результатах соціологічного опитування дослідницької агенції Info Sapiens для видання «Тексти» респонденти виокремили кілька причин, серед них:
- недостатнє матеріальне забезпечення;
- відсутність відповідного навчання перед відправленням у підрозділ;
- можливість інвалідності або смерті;
- невизначеність строків служби (невідомо, коли можна буде демобілізуватися);
- імовірність потрапити до «поганого» командира підрозділу;
- загроза потрапити в полон.
Ми вирішили розібрати ці ключові страхи українців перед обличчям мобілізації, запитавши військовослужбовців та спеціалістів про їхній досвід служби та способи, якими вони змогли побороти (але не завжди) це цілком природне та притаманне майже всім людям почуття страху.
У першому матеріалі на цю тему ми аналізували недостатнє матеріальне забезпечення. У другому йшлося про страх відсутності навчання, у третьому ми аналізували можливість інвалідності або смерті. Четвертий текст із цієї серії був про страх щодо невизначеності термінів служби, а п’ятий — про ймовірність потрапити до «поганого» командира підрозділу.
У шостій і заключній частині цієї серії матеріалів говоритимемо про наступний страх: загрозу потрапити в полон.
«Коли активно впрягаєшся в службу — це допомагає побороти страх полону»
Військовослужбовиця однієї з бригад ЗСУ Катерина каже, що вперше відчула страх потрапити в полон, коли росіяни підібралися за метрів 800 до посадки, де перебував їхній підрозділ. Ворога і ЗСУ розділяло поле, менш ніж кілометр.
— Уявляю, як вони заходять у посадку, намагаюся уявити, як ми будемо відстрілюватися. Але чомусь дуже чітко уявляю кадри з полону, бо десятками робила інтерв’ю з бранцями Кремля, їхніми родинами та акції на підтримку, розумію напевне, що мене може чекати в полоні і усвідомлюю, що в полон мені точно-точно не можна. Тому розумію, що якщо вони не застрелять, доведеться самій себе застрелити, підірвати або попросити когось. Кого? Дивлюся на кожного в бліндажі і прикидаю, хто міг би це зробити. Тоді ми вибралися живими та неушкодженими з палаючої посадки. Прорив не відбувся. Але я дуже сильно підшкірно відчула страх полону, — емоційно переповідає Катерина.
На уточнення, як долала цей страх, військовослужбовиця пригадує:
— Як його долала? Подивилась на «Спарту» — на рік від мене молодшого пілота з досвідом штурмовика. Він коригував відбиття російського штурму. На екрані догорали ворожі танки. «Спарта» був спокійний. Каже: «Тепер ти бачиш, навіщо ми треба, мавікісти. Наша піхота без нас сліпа. Вона не бачить, де під*ри. Ми маємо їх вибити. Якщо ми підемо і всі підуть, то що тоді? Сидимо і працюємо». Після цих слів мене попустило… Я взяла фотоапарат і знімала, як він коригував стрільбу по ворожих танках.
Катерина підкреслює, що коли активно впрягаєшся в службу, то це допомагає побороти страх полону; коли відчуваєш себе корисною та бачиш результати своєї роботи.
— Книги про УПА зміцнюють мій дух. Сила наших воїнів у той час крилася в здатності боротися до кінця, перебуваючи в суттєво гірших умовах, ніж ми, не маючи власної державності та світової підтримки. Тому не маємо зрадити предків, проявивши малодухість. І страх полону чи загибелі не має стати на заваді йти захищати своє, — переконана військовослужбовиця.
«Треба знайти в собі смирення»
Офіцер Збройних сил Іван (ім’я змінено на прохання героя) констатує: від полону ніхто не застрахований.
— Полон? Страшна річ. Перелічувати, що роблять окупанти з полоненими українцями, немає сенсу, ми всі це знаємо. Звісно, я не мав такого гіркого досвіду, але від бійців, що пройшли крізь пекло російських буцегарень, чую приблизно одне: коли тебе «беруть» — поводься спокійно, не вдавайся до агресивних випадів, але й не тисни на жалість — обидві стратегії, найімовірніше, лише спровокують ворога на агресію щодо тебе, — говорить військовий.
Також, з його слів, не треба вдавати із себе «партизана».
— Розказуй про себе. Водночас акцентуй на тому, що ти, мовляв, «бусифікований проти власної волі». Якщо маєш важливу інформацію — не видавай її сам, але, якщо її захочуть вибити — не геройствуй. Сам/сама думай, як вчинити зі своїми знаннями. Втім, якщо ти лише солдат, а знаєш щось секретне — це передусім помилка командирів, які допустили витік даних. У в’язниці ж налаштовуйся на довге перебування за ґратами, як би це не звучало. Постійні очікування звільнення лише надриватимуть твоє серце і ламатимуть психіку. Треба знайти в собі смирення, якщо маєш у планах вижити і бодай трохи зберегти нервову систему, — каже Іван.
І додає:
— Якщо я скажу, що цього (полону. — Ред.) з кимось із нас нізащо не станеться — я збрешу. На жаль, будь-хто з мешканців України може стати жертвою цієї війни. Тут важливо розуміти, що навіть відмова від мобілізації не зможе на 100% гарантувати тобі безпеку. Безліч фактів доводять: агресору байдуже, кого з українців вбивати, він прийшов за кожним і кожною, — наголошує наш співрозмовник.
… Не прогнозуйте те, що ще не настало
Ветеран, кризовий психолог, головний психолог гарячої лінії підтримки Українського ветеранського фонду Олександр Чаморсов, коментуючи психологію походження страху, і зокрема — страху полону, наголошує: в жодному разі бажано не намагатися прогнозувати якісь події, котрі ще не настали.
— Бо така поведінка теж додає невизначеності та страху, адже напрогнозувати можна чимало: і потрапляння в полон, і смерть, і інвалідність. І це цілком можливо. Бо, на жаль, війна не є нормальним життям для людини. Війна — це дуже велика зона ризику, і вона додає невизначеності та ймовірності бути покаліченим чи потрапити в полон. Тому повернення контролю — основний метод зменшити невизначеність, — говорить Олександр Чаморсов.
Сподобався наш матеріал? Надішли його другу або подрузі, які якраз призиваються до війська або вирішують підписати контракт із Силами оборони.
