Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Що далекоглядніше: розраховувати на допомогу союзників чи покладатися насамперед на власні сили? Що завбачливіше: вдатися до переговорів чи не гаючи часу розпочати битву?
Що розумніше: тримати міцну оборону чи рушити у наступ навздогін за ворогом, який стрімко відступає після першого ж боєзіткнення? Що важливіше: мобільність, вогнева потужність чи швидкострільність?
Відповіді на ці питання залежать від численних змінних, однак помилковий вибір може призвести до вкрай болючих наслідків. Саме так сталося під час славнозвісної битви на Ворсклі, яка відбулася 625 років тому — 12 серпня 1399 року.
«підемо полонити землю татарську»: контекст та учасники
Участь у битві взяли коаліція держав на чолі з Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським з одного боку та бунтівної частини Золотої Орди — з другого. Метою битви з боку Литви було придушити золотоординських заколотників та повернути владу позбавленому престолу законному золотоординському хану Тохтамишу.
Проти Тохтамиша виступали хан Заволзької орди Тимур Кутлуг, який правив у Хаджи-Тархані (Астрахань) та могутній емір, золотоординський беклярбек Едигей. Спільно вони контролювали більшу частину татарських військ Золотої Орди, натомість прибічники Тохтамиша становили меншість.
Живучи вигнанцем у землях Великого князівства Литовського, Тохтамиш прагнув та робив спроби повернути собі владу над усією Золотою Ордою. Цим вирішив скористатись Великий князь Литовський Вітовт, який розраховував таким чином суттєво зміцнити позиції своєї держави на Сході Європи.
На боці литовського війська, до складу якого входили численні вихідці з українських та білоруських земель, бились також загони з Польщі, Тевтонського ордену, Молдовського і Волоського князівств. Вірну частину орди привів також хан Тохтамиш.
«…і прийшовши став на Ворсклі»: місце битви та сили сторін
Місце битви невідоме до сьогодні — джерела вказують лише, що відбулась вона на річці Ворскла. Дослідники обстоюють кілька можливих варіантів, однак переконливих доказів на користь тієї чи іншої версії немає.
Так само складно говорити про точну чисельність військ обох сторін-учасниць битви. Зрозуміло лише, що в кінцевому підсумку чисельна перевага, ймовірно, доволі суттєва, була на боці золотоординських заколотників Тимура Кутлуга та Едигея.
Утім, значно важливішим за точну локацію баталії та число вояків є чинники, які визначили результат битви, та її наслідки для історії всієї Східної Європи.
До нищівної поразки литовського війська призвели стратегічні й тактичні помилки, допущені Великим князем Литовським Вітовтом з одного боку та вдалі рішення бунтівних татарських воєначальників — з другого.
«…німці, поляки, жемайти, татари, молдавани»: перші помилки Вітовта
Один із суттєвих недоліків союзного війська на чолі з литовським князем було закладено ще під час підготовки до походу. Полягав він у різнорідності зібраних сил, якими було складно керувати як єдиним цілим.
Вояки національних загонів говорили різними мовами, мали різну зброю, звикли до різних тактичних прийомів. Імовірно, це стало однією з головних причин неузгоджених дій окремих частин війська Вітовта, неспроможного ефективно керувати такими різнорідними збройними силами.
Наступної помилки литовський князь припустився, коли погодився на переговори з Тимуром Кутлугом замість того, щоб, скориставшись чисельною перевагою, відразу вступити в бій. Однак татарський воєначальник лише тягнув час, щоб дочекатися підходу значного підкріплення з Криму на чолі з Едигеєм.
Після підходу загонів еміра Едигея чисельний козир Вітовта і Тохтамиша було втрачено — військо золотоординських заколотників стало суттєво більшим за збірну солянку під номінальним командуванням Вітовта.
«у чистому полі гармати та пищалі неспроможні бувають…»: причини поразки
За таких умов єдиною виграшною тактикою для Вітовта було діяти від оборони — лишаючись в міцно укріпленому таборі відбивати атаки татарського війська. Головну ставку князь планував зробити на вогневу міць польових гармат та рушниць, залпи з яких мали розсіяти ворожу кінноту.
Утім, майже відразу все пішло шкереберть. Артилерійський вогонь справді дошкульно вдарив по кавалерії золотоординських заколотників, однак їхній стрімкий відступ від литовського табору обернувся для литовців пасткою й подальшим розгромом.
Вочевидь, татари вдалися до відступу як до свого улюбленого традиційного прийому саме для того, щоб виманити литовців та їхніх союзників з табору. Коли ж ті кинулися наздоганяти стрімких татарських вершників у полі, Тимур Кутлуг та Едигей оточили ворога з тилу та флангів і влаштували бійню.
Позбавлені в полі захисту з возів та шанців, литовці та їхні союзники зазнали колосальних втрат від татарських стріл — уникаючи ближнього бою татари вдалися до традиційного прийому «каруселі», масовано обстрілюючи противника з безпечної для себе відстані.
«Бог навів татар на землю литовську за пиху князя їхнього»: наслідки
Тохтамиш, побачивши, до чого йдеться, на чолі вірної йому татарської кінноти стрімко покинув поле бою. Повільніший відступ інших частин Вітовтового війська перетворився на різанину.
Розгром у битві на Ворсклі суттєво підірвав позиції Великого князівства Литовського на міжнародній арені, підштовхнувши литовців до тіснішого союзу з поляками.
Катастрофою обернувся він і для підвладних під той час Литві українських земель, коли татар, переслідуючи рештки Вітовтового війська, спустошили Київщину, Поділля та Волинь.
Під тризубим гербом Великого князівства Руського: до 590-річчя битви на Мурафі
Одним із бенефіціарів поразки Великого князівства Литовського у битві на Ворсклі стала московія, яка почала посилювати свої позиції у регіоні.
Так недалекоглядні дії литовського князя Вітовта посприяли непримиренному стратегічному ворогові Великого князівства Литовського — москві.
