Беручи участь у походах під час важких боїв проти переважаючих сил російської червоної армії, він забезпечував поповнення українського війська особовим складом….
Наталія з позивним «Джері» — старший бойовий медик, начальник медичного пункту дивізіону.
Їй 42 роки, у цивільному житті працювала в школі фельдшером. У перший день широкомасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року, пішла до ТЦК та СП. На війну потрапила вже за два тижні: спочатку в 93 бригаду, а з травня 2023-го служить у 43 ОМБр.
— Перші бойові дії, в яких брала участь ще в лавах 93 бригади, — Богодухів, Охтирка, п’ять з половиною місяців пекла в Ізюмі. Потім 11 серпня бригаду перекинули на Бахмут. Там були дев’ять місяців, але ми там вистояли, в цьому пеклі, — пригадує Наталія.
Медикиня каже, що побратими її поважають і радіють, коли по рації чують її позивний і те, що вона їде на виклик.
— Я намагаюсь не тільки лікувати, але й підіймати бойовий дух, коли евакуйовуємо поранених. Хлопцям дуже боляче, страшно, тому ми з екіпажем — я і водій Олександр — жартуємо та підбадьорюємо, надаючи одночасно медичну допомогу.
Наталія констатує: мала право залишитись з дітьми, виїхати за кордон, не приєднуватися до лав Сил оборони, але:
— Я не та людина, яка в такий важкий час сиділа би вдома, або за кордоном. Я так просто не змогла б жити. Відправила дітей на захід України і пішла служити. І я не бачу в цьому нічого героїчного. Це рішення було виважене та остаточне, ми прийняли його всією сім’єю, — безапеляційно говорить вона.
Та й у родині вже троє військових: Наталія, чоловік та зять, який має вже три поранення, але продовжує служити. За спиною в нього — оборона Бахмута, Лимана та інші складні напрямки.
Про свою роботу Наталія говорить виважено та холоднокровно.
— Я така людина, що нічого не боюся: ні крові, ні страшних ран. Коли прийшла в бригаду, вище керівництво питало, як я, чи немає проблем… Відповіла, що сліз та істерик не буде. Бо я прийшла працювати, люблю свою роботу, нічого не боюся, до всього можна звикнути — якщо треба. Не всі витримують, щоправда. Так, були побратими, яким погано ставало, коли виносили загиблих чи бачили мою «швидку» всю в крові. Та я на це дивлюсь спокійно. Бачила багато… Але те, що ми бачили, то наше. Бачили багато горя, хлопців уже не повернеш, але ми продовжуємо жити та захищати Україну, — говорить військовослужбовиця.
Та бувають і дні «буденніші» в бойової медикині: чимало паперової роботи, а інколи доводиться возити хлопців у шпиталі, якщо треба допомога в разі хронічних та специфічних захворювань.
А бувають і «спекотні» дні.
— Тоді ми багато разів катаємось на «передок», і, на жаль, доводиться забирати «300-х», інколи «200-х». Ми виїжджаємо за викликом, наша «швидка» не чергує на «нулі». Є можливість доволі швидко під’їхати та швидко евакуювати поранених. Я роблю все можливе і неможливе, що від мене залежить… Буває декілька поранених. А може бути один, два, а може і десять поранених. Спочатку відвозимо найважчих, а потім повертаємось за легкими, — зазначає медикиня.
На запитання, чи є якісь страхи в медиків, Наталія відповідає так:
— Щоразу, коли веземо хлопців, особисто я боюсь щось не так зробити, хоча вже багато років працюю в медичній сфері. Щоразу молимося Богу, щоб нічого не забути, все зробити як слід. Дуже боїмося припуститися помилки… Окрім цього, ми вже дуже багато думали, що буде з нами, коли ми повернемось. Бо я, наприклад, не уявляю себе вдома в цивільному житті. Бо тут я кожну хвилину думаю про своїх хлопців, які перебувають у бліндажах на позиціях, чи встигнемо ми доїхати вчасно, вивезти їх… Я не знаю, як буду без цього жити, мені цього не вистачатиме. Тут я себе почуваю як вдома, це моя друга сім’я.
Наталя — щаслива мама двох доньок. Старша, Ельвіра, перейшла на четвертий курс університету, менша — у другий клас.
— Ельвіра вимушено прожила рік у Берліні, але активно працювала на підтримку України. Вона була організатором віче, українці регулярно проводили мітинги, перформанс. Перший їхній мітинг був на підтримку полонених медиків, — говорить «Джері».
