Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Байдужість до своїх людей завжди була характерною рисою російської держави. Відмінна ілюстрація цього твердження — долі солдатів, які потрапляли в полон під час усіх численних воєн росії.
Історії полонених детально фіксували самі російські історики.
«У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського диктатора — відомий факт.
Проте сказати, що він вигадав щось особливе, не можна — просто чітко сформулював тезу, з якою російська держава й так існувала сотні років.
Потрапив у полон — значить викреслений зі світу живих. Жодних контактів. Жодної допомоги. Покинутий і забутий. І це типова історія будь-якого російського солдата в полоні.
«…Утримання російських солдатів у прусському полоні не мало важливості для Петербурга…»
Так, наприклад, відома історія прапорщика Олексія Клімова, який під час Семирічної війни вісімнадцятого століття потрапив у полон до прусських військ. Згодом Клімов написав мемуари.
Розповів, як воював у російській армії, як потрапив у полон, як про нього забули і як воював в армії короля Пруссії. Згадував і про те, що таких як він — забутих у полоні росіян — у прусській армії було 15 тисяч солдатів.
Ще один полонений — секунд-майор Ржевський — згадував, як важко виживав в ув’язненні. 22 грудня 1760 року в листі російському чиновнику він змалював страшний стан полонених росіян — вони голодували, мерзли, а їхній одяг зітлів.
Стан росіян настільки відрізнявся від сусідів — австрійських в’язнів, що Ржевський запитав у тюремників, чому так відбувається? Йому відповіли — між Прусією та Австрією діяла угода щодо утримання полонених.
росія жодних угод не підписувала. Навіщо? Про своїх гвинтиків у москві мало думали, з полону обмінювали хіба офіцерів. Про солдатів… просто забували.
Стаття «Російські полонені в Семирічну війну», М.Ю. Анісімов:
«Можливо, питання про утримання російських солдатів у прусському полоні не мало важливості для Петербурга, який дбав лише про повернення полонених за обміном, однак, все одно це вбачається серйозним недоглядом російської сторони…»
У полонених коштів для викупу не було…
Кавказькі війни ХІХ сторіччя — тисячі епізодів з полоненими солдатами російської армії, що потрапили в полон горянам.
І майже всі вони завершувалися однаково — про «кавказьких бранців» забували. Платити викуп за нижнього чина? У російській армії про це навіть не згадували.
Стаття «Іншосвіт Кавказу: на порозі відкриття», С. Л. Дударєв, Д.С. Дударєв:
«Найважливішим питанням для багатьох полонених було питання про викуп. Ми кажемо „багатьох“, але не для всіх, тому що в цілого ряду полонених коштів, через їхній фінансовий стан (селяни, солдати, казаки), для викупу не було… їм залишалося сподіватися лише на обмін або втечу».
«Їх розмістили на іподромі просто неба, харчування — великий шматок хліба…»
російських полонених забули і під час російсько-японської війни 1904–1905 років. Але тоді їм дуже пощастило — близько вісімдесяти тисяч чоловіків Японія утримувала власним коштом.
Ба більше, в’язні навіть жили з розмахом. Отримували від японців медичну допомогу, мали змогу регулярно митися, носити чистий одяг, харчуватися та відвідувати богослужіння.
Подібний фокус російська влада спробувала провернути і під час Першої світової. Ідея була проста — перекласти відповідальність за полонених на Німеччину. Однак грошей на полонених в Німеччині просто не було.
З публікації журналу «Нива», 1914 рік:
«Їх розмістили на іподромі просто неба, харчування — великий шматок хліба. Рис, горох, картоплю, м’ясо дають дуже рідко. Бараки збудують лише до зими. Сплять на соломі — тримають як худобу на величезному полі, вони позбавлені найелементарніших зручностей».
Це без перебільшення стало катастрофою. Німці просто не могли утримувати мільйони полонених, які залишилися без підтримки своєї держави.
Посилки від рідних не рятували становища — люди масово помирали від голоду та хвороб. Смерті, до речі, не стали аргументом для російської влади. Імператор Микола II заборонив відправляти своїм солдатам продовольство.
Микола ІІ, імператор росії:
«…неможливо перевірити, що хліб справді буде доставлений за призначенням, а не буде використаний для німецьких військ».
«Відсутність повідомлень з батьківщини створює враження кинутих напризволяще…»
Полонені з росії дуже відрізнялися від своїх союзників по Антанті. У тих з Німеччиною, знов-таки, були угоди.
Так, англійські офіцери отримували, крім платні, покладеної полоненим (60 марок на місяць), ще 8 марок на день від свого уряду, посилки, гроші з дому.
росіяни часто не отримували нічого. Із полоненими навіть не намагалися зв’язатися.
З публікацій у журналі «Російські записки»:
«Відсутність повідомлень з батьківщини створює враження кинутих напризволяще та ще посилює почуття глибокого приниження і сорому».
До речі, кількість публікацій про полонених у російських газетах та журналах була мізерна. Як і закликів активніше допомагати співвітчизникам у полоні.
Саме тому час від часу з німецького полону доносилися справжні крики про допомогу.
З публікації полоненого інваліда в газеті «Нива»:
«Російське суспільство має допомогти полоненим, які тепер бачать потік допомоги французам, англійцям та бельгійцям і з гіркотою просять передати в Росії: «Хай пам’ятають і про нас! Ми голодуємо!».
російське суспільство не хотіло помічати полонених. Більше того — на людях, які помирали в полоні, заробляв хто тільки міг.
З листа генерал-майора Іванченка до Червоного Хреста, 1915 рік:
«Син пише… посилки приходять до нас з російськими печатками, з німецькою акуратністю розкриваються в нашій присутності і, здебільшого, виявляються обкраденими …»
Що казати, навіть обміни військовополоненими свідомо гальмувалися. А все тому, що російські стратеги хотіли максимально виснажити ворогів.
Директор Другого департаменту МЗС Росії А.К. Бентковський, лютий 1915 року:
«…звільнення німецького уряду від обов’язку забезпечувати продовольством досить велику кількість військовополонених може певною мірою хоча б на деякий час поліпшити його становище щодо забезпечення народонаселення Німеччини… що, з нашого військового погляду, безсумнівно, видається вкрай небажаним».
Вигаданий девіз російської армії — «Своїх не кидаємо!». Подібні пафосні гасла потоком ллються з екранів російських телевізорів, наповнюючи гордістю аудиторію. Ось тільки правди в них — не було ніколи.
Брехня, цинізм і байдужість до гвинтиків системи — російські традиції, які не змінюються століттями. І поки вони існують, то справжня доля російського солдата незмінна — бути покинутим та забутим.
