Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
До 24 лютого 2022 року Олександр обіймав посаду заступника декана будівельного факультету Харківського національного університету будівництва та архітектури. Свого часу математик-науковець отримав вчене звання «професор».
Проте, щойно росіяни пішли великою навалою на Україну, чоловік поставив на паузу викладацьку діяльність, одягнув український однострій та взяв позивний «Вітер».
Поки його підрозділ перебуває на відновленні, кореспондентка АрміяInform зустрілася з українським захисником, аби записати його розповідь про російсько-українську війну.
— У 2014-му мені прийшла повістка. У військкоматі сказали, що на два тижні поїду до навчального центру, вчитися на водія БТР. А фактично я прослужив рік.
Проходив службу Олександр у Слобожанській бригаді Національної гвардії України. Здебільшого це була служба на блокпостах і патрулювання міст. Декілька разів підрозділ «Вітру» брав участь у «зачистці» ДРГ.
Минуло вісім років. І чоловік повернувся в рідну бригаду.
— 24 лютого 2022 року я зрозумів, що деякий час буде не до викладацької діяльності — з’явилися більш важливі речі… Зателефонував до військової частини, там сказали, що і посаду для нас знайдуть, і однострій, і засоби захисту видадуть. Тож 26 числа я приступив до виконання обов’язків на посаді стрільця, — згадує чоловік.
Згодом отримав зброю і боєприпаси. А вже незабаром підрозділ «Вітру» опинився під Балаклією. Почалися бойові будні українських захисників — риття та облаштування позицій, інженерні роботи, розвідка.
— Ми виявляли і спостерігали за ворожими колонами, які рухалися в наш бік, передавали інформацію нашим артилеристам, а ті вже відпрацьовували по ворогові на ураження, — розповідає Олександр.
Згодом під натиском сил противника українські підрозділи відійшли від Балаклії для переформування, щоб вже за кілька місяців завдати одного з вирішальних ударів по ворогу та звільнити більшу частину Харківщини. Група «Вітру» йшла однією з останніх:
— Нам дуже пощастило, оскільки виходили ми під покровом ночі з глибокого оточення. Вхопили, як кажуть, за хвіст останню можливість…
У боях за селище Байрак, що під Ізюмом, яке мало важливе тактичне положення для українських підрозділів, нацгвардійці взяли на себе головний удар ворога, зімітувавши, що йдуть у наступ, і давши у такий спосіб іншим підрозділам завдати поразки російським підрозділам та зайняти більш вигідні позиції.
Після вдалого контрнаступу українських Сил безпеки та оборони підрозділ «Вітру» був перекинутий під Кремінну, що на Луганщині. Чоловік згадує, що спочатку вони досить вдало гнали окупантів — проходили лісом до 500 метрів.
Згодом закріпилися, окопалися та зайняли глибоку оборону неподалік траси, яка веде до Кремінної. У постійних штурмах та відбиттях атак противника промайнуло три місяці. Потім була невелика перерва на відновлення, і знов — Серебрянські ліси…
Друга ротація тривала в більш складних умовах. Розлючений попередніми невдачами ворог постійними артилерійськими обстрілами майже «викосив» український заповідник. Тепер столітні дерева вже не захищали українських захисників своїм покровом.
А рашисти взяли за практику «відпрацьовувати» мінометами місцевість по квадратах, після чого кидати на українські позиції «м’ясо» у вигляді російської піхоти.
— Вони влучають, позиції горять. Поки ми намагаємось хоч якось гасити пожежу, орки починають лізти. Ми їх б’ємо, ті по трупах своїх же відповзають, перегруповуються, знову нас криють — і йдуть. І так цілодобово — вдень і вночі, у мороз, спеку або мряку. Така собі «тактика на виснаження», — згадує «Вітер».
Але найбільш складною для підрозділу Олександра стала ротація під Кліщіївкою, що під Бахмутом. Загарбники тут і досі безуспішно намагаються вичавити українські підрозділи.
— Пересування з тилу на позиції з перших хвилин перетворюється на естафету за виживання. Поміняти побратимів виходить не з першого разу. І навіть не за один день, — розповідає український захисник.
«Вітер» згадує, що пішки доводилося долати відстань близько 7 км — під небом, сповненим дронів, під постійним вогнем ворожої артилерії та мінометів. Згадує армієць, як одного разу довелося евакуювати групу побратимів, які так і не змогли дійти до укриттів, — півтора десятка осіб зазнали поранень…
— Так, ворог навчається. Він змінює тактику, він опанував дрони, але перемога все одно буде за нами, — розмірковує чоловік.
А потім, усміхаючись, додає, що на відміну від московитів, в українському війську служить багато професорів, зокрема математиків. Олександр впевнений — математика вчить людину не тільки обчислювати, але й вираховувати та ухвалювати правильне рішення. Особливо в екстрених ситуаціях…
