Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Історія відчайдушної боротьби за життя почалася для бійця 22-ї окремої механізованої бригади Володимира «Тихона» Гудіма 30 жовтня 2023 року. Саме в цей день його підрозділ зайняв позиції неподалік Кліщіївки. Захисники опинилися в епіцентрі запеклих боїв, зазнавали втрат. В ексклюзивній розмові з Армія TV солдат розповідає, як залишився сам в бліндажі, потрапив в оточення, як 46 днів виживав в тилу росіян (і водночас завдавав втрат окупантам).
— 30 жовтня ми заходили, 10 бійців, трьома групами. На півдорозі третя група потрапила під дрон. Хлопці, слава Богу, всі живі. Але «300-ті». Другої ночі була спроба заходу ДРГ. На сусідній позиції їм закинули гранату. Я не пам’ятаю, один точно був «200-й» у хлопців і один начебто поранений, — розповідає воїн.
На третій день, уже на його позицію зайшла ДРГ, але її знищили. Не обійшлося без втрат — один з бійців 80-ї бригади загинув. Уже четвертого числа групу мали замінити, але зміна не могла прийти на ці позиції.
Того ж, четвертого, дня двоє бійців підрозділу «Тихона» — «ВДВ» та «Борода» — пішли по воду. Назад вони вже не повернулися. Радіостанція розрядилася. Зв’язку зі своїми не було. «Тихон» ховався від дронів, тож знайти його аеророзвідники бригади не могли.
— Радіостанція в мене сіла. Ні зв’язку, нічого не було. Наші ніби визнали, що я зник безвісти п’ятого. Вони, як зв’язок зі мною зник, кажуть, що дивились за допомогою дрона. На це я їм відповідаю: «Ну, я ж не знаю, чий дрон. Коли побачив дрон, то заховався. Звідки ж мені знати, наш він чи не наш, — розповідає боєць.
За його словами, візуальний контакт із сусідньою позицією був ще 7 листопада, а восьмого росіяни пішли в наступ. Того ж дня українських військових недалеко від себе уже не бачив, припускає, що їх могло «накрити» вночі.
«На одному місці стільки людей убитих лежить, але їх, як магнітом, туди тягне»
Отже, 8 листопада «Тихон» опинився в оточенні. Того дня росіяни пішли в атаку і змусили українців відступити. Боєць опинився в тилу ворога. Сам-один.
— До мене в окоп заскочили двоє росіян. Вони заскочили, в темряві не роздивились форму, і, як зазвичай, одразу кинулись до речових мішків — мародерити. Я через другий вхід вилажу, кидаю їм гранату, оббігаю окоп, чергою добив їх, — розповідає воїн.
З цього моменту Володимир починає писати щоденник. У щоденнику небагатослівний чоловік скупо фіксує, що відбулося за черговий день, який йому вдалося пережити.
— Це був їхній блокнот. Я його просто взяв. Їхні сторінки вирвав і почав вести свій. Це як знак, якщо наступного дня запису не буде, значить, я вже загинув. Бойові я намагався там не описувати, оскільки він міг разом зі мною потрапити до них, — каже «Тихон».
Володимир у своїй схованці час від часу чув росіян. Інколи просто завмирав, інколи доводилося стріляти.
— Йдуть під обстрілом, стрибають в окоп, у цей маленький. А він поруч. Я одразу гранату туди й з автомата добиваю. Їх там повний окоп, з десяток уже лежить, а вони все одно йдуть і стрибають у нього. Хоча видно, що на одному місці стільки людей убитих лежить, але їх, як магнітом, туди тягне, — ділиться він спогадами.
Зі щоденника Володимира «Тихона» Гудіма:
9.11 День минув. Думав, наші підуть в контрнаступ, але поки що тиша. Лише працює русня, бувають прильоти поруч. Працюють і свої, і русня.
10.11. День минув. Як і раніше, стріляє арта. Знайшов російську кашу. Спробую розтягнути. Чекаю, коли наші підуть на штурм, але поки що тиша.
- 11 День минув без змін. Працює арта і міномет. Хочу вже додому. Мамка вже хвилюється без вісточки. Всіх люблю.
«Коли подивився, побачив, що в мене просто висить палець»
Відсутність води — це було чи не найбільш катастрофічним у ситуації, в якій опинився Володимир. Щоправда, їжі також не було, зазначає чоловік.
— За тиждень уже й продукти харчування закінчились. Води фактично не було. Я й дощову збирав воду, коли був дощ. Коли не було дощу — доводилось і свої випорожнення пити, — каже він.
А коли з їжі залишилась тільки консерва, яку не доїли миші, стало очевидно — треба приймати ризиковане рішення і виходити.
— Після 15-го я вирішив уже виходити потихеньку. Якраз цілий день дощ мрячив. А коли дощ, дрони не літають. Місцевості не знав, поки обходив — заблукав. У мене поле попереду й посадка. І я між під***арів, перепрошую. Поле заміноване. Дійшов до лісосмуги, якраз світанок. Знайшов собі позицію, там і залишився, — каже «Тихон».
Той вихід сам Володимир називає надзвичайно невдалим — заблукав, дорогу не знайшов. Єдиним плюсом було те, що натрапив на покинутий бліндаж. У ньому ховався, слухаючи віддалену канонаду. Та вже 22 листопада на схованку натрапили росіяни.
— Одного я відразу вбив, другий встиг заховатися в бліндаж. І під час цього бойового зіткнення, не знаю, що це було: чи граната, чи скид з дрона, чи міна…Відчув удар у руку. Коли подивився, побачив, що в мене просто висить палець. Я ще встиг одну гранату туди закинути. І пішов. Відтак ноги оглянув, начебто якихось серйозних поранень не було. Видно, була баротравма. Тому що пухир на нозі все-таки був, — згадує «Тихон» в розмові з Армія TV.
Після поранення «Тихон» залишався на позиції понад місяць. Щоденник писав лівою рукою.
Зі щоденника Володимира «Тихона» Гудіма:
23.11 Поранений. Відірвало пальця на руці. Посікло ноги.
25.11 Писати лівою незручно. Що буде завтра — не знаю.
26.11 Живий. Одужую. Як рука — не знаю, кров запеклася, не можу розмотати.
27.11 – 1.12 Живий. Одужую. День минув. Амінь
— За два тижні я вже міг на ноги вставати й потихеньку пересуватись. Але, однак, я намагався не виходити з окопу. Хоч і чув, що люди ходять біля мене. Четвертий тиждень я взагалі без їжі був. І коли вже терпець урвався, я вирішив лізти просто через поле, ризикувати: вилізу чи не вилізу — це вже діло третє, — міркував боєць.
Увесь час «Тихон» чекав, що ЗСУ підуть в контратаку та відіб’ють позиції. Наприкінці грудня він, зрештою, наважився виходити самостійно — тоді ще не знав, що українські військові дійсно перейшли в контрнаступ. Минули його і пішли вперед.
— І я почув, що мені кричать: «Вставай, іди сюди». Я подумав одразу, що, може, це не мені кричать. Пригнувся. Знову: «Вставай, іди сюди». І постріли над головою. Я руки вперед, вилажу, наші сидять хлопці. Кажу: «А як ви дізналися, що я свій?». Вони кажуть: «А ми в приціл побачили в тебе тризуб на шапці, через це по тобі й не стріляли», — згадує щемливий момент воїн.
Він розповів, що чув прихід нової зміни вночі, але був спантеличений тим, що бійці розмовляли російською, тому і думав, що це ворожі групи. Припускає, що якби знав, що це свої — то, може, й на тиждень раніше міг би вийти.
Володимира відразу відправили до госпіталю. Через поранення він втратив стопу, а на руці палець. Але на це він не зважає. Вважає, що вижити йому допоміг дух. Дух свободи.
