Попри належність до винищувачів четвертого покоління та наявність у бойовому строю Ізраїлю сучасних F-35 і F-15, саме F-16I Sufa виконують левову частку ударних місій:…
Наприкінці 1991 року з офіційним припиненням існування першої в світі соціалістичної держави завершилася і глобальна геополітична, економічна та політична конфронтація між срср та її союзниками, з одного боку, та США, країнами Західної Європи та їхніми союзниками — з іншого.
Холодна війна — це сорокап’ятирічне змагання та протиборство, яке розпочалось практично після завершення Другої світової війни і тривало до розпаду радянського союзу. Крапку в майже півстолітній Холодній війні було поставлено ліквідацією Варшавського пакту, розпадом країни рад і початком нетривалих демократичних перетворень у новоутвореній російській федерації. Проте, врешті-решт, росія залишилась росією, не зважаючи на те, хто її очолює — цар, генеральний секретар комуністичної партії чи президент. За декілька років потому росія повернулася до своєї традиційної агресивної політики стосовно цивілізованого світу.
Про деякі аспекти Холодної війни та її особливості кореспондент АрміяInform поспілкувався з доцентом Національного університету оборони України Ростиславом Пилявцем.
— Ростиславе Івановичу, у майже півстолітньому протиборстві брали участь десятки країн, об’єднані у два воєнних блоки — Північноатлантичний альянс (НАТО) та країни Організації Варшавського договору (Варшавського пакту). Як відбувалось протистояння? У чому були витоки чергового конфлікту в Європі?
— Холодна війна між двома системами — радянським союзом і США, ОВД і НАТО — завершилася понад 30 років тому. Після її закінчення і до нашого часу з’явилися можливості об’єктивно переосмислити істинні витоки утворення обох військово-політичних союзів.
Сьогодні до вже добре відомих джерел і оцінок, що відображали радянський погляд на свого противника в роки Холодної війни, є можливість додати документи власне Північноатлантичного альянсу, а також частину розсекречених (на певний час — у 1990 — на початку 2000 років) документів радянського періоду з архівів російської федерації. Саме комплексний, не заідеологізований підхід до аналізу джерел та публікацій дає можливість об’єктивно поглянути на діяльність НАТО та ОВД у ті роки.
Організація Північноатлантичного договору або НАТО —міжнародна міжурядова організація, військово-політичний союз 16 держав Північної Америки і Європи (до 1991 року), заснована 4 квітня 1946 року. Станом на сьогодні до організації входить 31 держава. Варшавський договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу (ОВД) — угода соціалістичних країн, підписана 14 травня 1955 року у Варшаві. Країни-учасниці: Албанія, Болгарія, Німецька Демократична Республіка, Польська Народна Республіка, Румунія, радянський союз, Угорщина й Чехословаччина.
-
- Дванадцять країн підписали Північноатлантичний договір 4 квітня 1949 року у Вашингтоні
-
- Підписання угоди про створення Варшавського договору 14 травня 1955 року у Варшаві
Численні факти переконують у тому, що найвагомішу причину утворення НАТО слід шукати у відчутному охолодженні відносин між США і радянським союзом — головних партнерів антигітлерівській коаліції у роки Другої світової війни, яке стало особливо помітним на завершальному етапі війни.
Значна частина істориків та експертів початок Холодної війни пов’язують з Фултонською промовою Вінстона Черчилля 5 березня 1946 року. Попри офіційні заяви НАТО, москва не вважала цей альянс оборонним союзом. Керівництво радянського союзу вважало, що Північноатлантичний альянс є головним знаряддям агресивної політики керівних кіл США і Великої Британії, відповідає агресивним прагненням до встановлення англо-американського світового панування.
Крім того, за логікою кремля, Північноатлантичну угоду уклала закрита група країн, які ігнорують проблему можливого поновлення німецької агресії. Оскільки радянський союз як велика країна антигітлерівської коаліції не є підписантом цієї угоди, то й угода не може не вважатися агресивним пактом, спрямованим проти комуністичної держави. На погляд радянського керівництва, НАТО може позбутися свого агресивного характеру, якщо всі великі держави антигітлерівської коаліції стануть його учасниками.
Після смерті сталіна влада радянського союзу висунула до Північноатлантичного альянсу низку умов і заявила, що в разі їх виконання готова долучитися до Північноатлантичної угоди. Начебто, у такому випадку НАТО набуде справді оборонного характеру і це буде підґрунтям, щоб жодна частина Німеччини не була втягнута у військові союзи. Отже, Альянс не буде закритим союзом країн, а буде відкритим для вступу інших Європейських держав та встановить ефективну систему колективної безпеки на Європейському континенті.
Проте у відповіді Альянсу від імені урядів США, Великої Британії та Франції зазначалось, що пропозиції радянського союзу неприйнятні — вони суперечать принципам тісних зв’язків і взаємної довіри, на яких базується оборонна система та безпека західних країн. НАТО дещо більше, ніж звичайна військова угода. Вона ґрунтується на принципах індивідуальної свободи і верховенства права.
— Проте радянський союз не стояв осторонь, спостерігаючи за діями країн Заходу, склавши руки. Якими були дії москви?
— Виявляючи обурення утворенням НАТО, звинувачуючи цей союз у зловмисних намірах закріпити американське світове лідерство, москва одночасно енергійно зміцнювала свої власні наступальні позиції. Так вже у 1949 році радянський союз створив свою власну атомну зброю, ініціював утворення Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), яка остаточно закріпила економічну залежність соціалістичних країн Європи від москви.
Комуністична партія ініціювала створення Комінформу, об’єднувального органу міжнародного комуністичного руху. Але головна реакція радянського союзу на створення НАТО полягала в тому, що, скориставшись вагомим приводом — підписанням у жовтні 1954 року Паризьких угод щодо ремілітаризації ФРН і входженням її до складу НАТО, керівництво союзу ініціювало прискорене створення військово-політичного блоку соціалістичних країн Європи — Організацію Варшавського Договору (ОВД).
У травні 1955 року у Варшаві представники Албанії, Болгарії, Угорщини, НДР, Польщі, Румунії, радянського союзу і Чехословаччини підписали Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу. У Договорі підкреслювалося прагнення його учасників до створення колективної безпеки в Європі, хоча було зрозумілим, що найважливіше спрямування ОВД полягало в активному протистоянні Північноатлантичному альянсу. Поступово це протиборство охопило всі найважливіші сфери внутрішньополітичної і зовнішньополітичної діяльності країн-учасниць Варшавського пакту.
За загальним визнанням, визначальною сферою протиборства між НАТО і ОВД завжди була військова сфера. Досягнення переваги у розбудові військово-оборонних структур, розробці та виготовленні новітніх засобів ведення війни істотно впливало на динаміку, ефективність протиборства і в інших сферах — економічній, політичній, духовній. Вихідні, «стартові» позиції у військовому протистоянні Альянсу і Варшавського пакту були достатньо різними. Північноатлантичний альянс спирався на значно потужніший економічний, військово-оборонний потенціал країн-учасниць НАТО, зокрема США. Організація Варшавського договору базувалася на значно обмеженішій економічній, фінансовій основі. Комуністичні тоталітарні режими виявилися спроможними на певному етапі ціною безпрецедентних обмежень буденних потреб цивільного населення форсувати витрати на військові потреби, вирівняти чи навіть на певний час випередити НАТО у розбудові й оснащенні своїх військ новітніми засобами ведення війни.
— Така діяльність потребує використання колосальних коштів. Якими були економічні наслідки такої бурхливої діяльності протиборчих сторін?
— Як згодом виявилося, надмірне вичерпання матеріальних, фінансових ресурсів країн-учасниць Організації Варшавського договору викликало різке зниження життєвого рівня населення, посилення опозиційних настроїв у суспільстві. В цьому була одна з головних причин внутрішньо політичної кризи ОВД, її майбутнього остаточного розвалу.
Прагнення активно протидіяти комуністичним загрозам, мати незаперечну перевагу над збройними силами країн Варшавського пакту змушувало країни Альянсу постійно нарощувати видатки на воєнні потреби.
Сумарні військові витрати країн-членів НАТО, за даними Альянсу, склали: у 1980 році — 256,4 млрд доларів; у 1985 році — 358,4 млрд; у 1987 році — 445,3 млрд; у 1988 році — 460 млрд. За американськими даними, військовий бюджет у США у 1984 році становив понад 280 млрд доларів, а в 1988 році — уже 425 млрд доларів.
Пропаганда радянського союзу наполегливо поширювала міфи про велетенські військові видатки в країнах НАТО, зокрема США, старанно замовчуючи правду про причини, що обумовлювали такі шалені видатки. Нібито на протилежних засадах формувалися військові бюджети країн ОВД, зокрема, радянський союз — ощадливо, обмежено, в десятки разів меншими обсягами, ніж в США.
Насправді це не відповідало дійсності. Колишній керівник радянського союзу Леонід Брежнєв заявляв: «…мрії про досягнення воєнної перемоги над радянським союзом краще б відкинути. Якщо вже знадобиться, радянський народ винайде можливості здійснити будь-які додаткові зусилля, зробити все необхідне для забезпечення необхідної оборони своєї країни».
Отже, відверто визнавалося, що в союзі є додаткові потужні джерела фінансування оборонних програм, що старанно приховувалися і були покликані будь-що зламати наявне співвідношення наступального потенціалу сил двох ворожих між собою блоків на користь Організації Варшавського договору.
Керівництво США, як стверджують документи, постійно прагнуло активно протистояти воєнним загрозам з боку радянського союзу. Ще в 1946 році в доповіді президенту США Гаррі Трумену визнавалася: вразливість радянського союзу не така велика через величезні розміри його території, на якій розміщені промислові підприємства і родовища корисних копалин. Але радянському союзові може бути завдано шкоди з допомогою атомної зброї, біологічної війни, повітряних нальотів. Тому США повинні готуватися до атомної і біологічної війни, підтримувати свою могутність на рівні, достатньому для ефективного приборкання країни рад. На найгострішому етапі конфронтації НАТО, зокрема США, намагалися створити такий арсенал стратегічних ракетно-ядерних сил, засобів протиракетної оборони, які як мінімум забезпечували б «виживання» необхідної кількості цих засобів після радянського силового удару, з тим, щоб у відповідь, під час удару по радянському союзу, завдати противникові непоправних втрат.
— Проте військове протистояння завжди було не єдиним напрямом протиборства НАТО й ОВД? Битви Холодної війни точилися і в інших сферах?
— Звісно, політичне керівництво Альянсу та США глибоко усвідомлювали важливість всіх інших сфер протиборства для здобуття підтримки, довіри населення різних регіонів Землі для остаточної власної перемоги в змаганні двох систем. Конфронтація НАТО та ОВД практично охопила всі сфери життєдіяльності народів країн протилежних військово-політичних блоків. Найпринциповіший характер мала боротьба у сфері політичних відносин. Періодично виникали гострі політичні конфлікти, які за непередбачуваних обставин могли перерости у масштабне військове зіткнення.
-
- Знищений радянський танк Т-34-85 у Будапешті під час Угорської революції 1956 року
Світ перебував на межі нової світової війни через провокаційні агресивні дії керівництва Північної Кореї, яка в 1950 році спробувала силоміць захопити територію Південної Кореї. Ще більшими за масштабами загрози збройного зіткнення Північноатлантичного альянсу і Організації Варшавського договору були радянські акції щодо збройного придушення народних революцій в Угорщині в 1956 році та Чехословаччині у 1968 році Ці акції розвіяли міф про миротворчий, оборонний характер ОВД, підірвали імідж радянського союзу як наддержави, що прагне до миру і міжнародної безпеки.
Не менш небезпечною була і Карибська криза, спровокована радянським керівництвом, коли в 1962 році на Кубі таємно були встановлені радянські ракетні системи, націлені на США. Тривожними були ізраїльсько-палестинські конфлікти, коли арабський світ одержував від країн Варшавського пакту щедру військову та економічну допомогу. Ще відвертішою була підтримка з боку москви широкомасштабної війни північнов’єтнамських комуністів проти Південного В’єтнаму.
Поглиблення кризи (передусім економічної та політичної) в країнах Варшавського пакту прискорювало потужний психологічний наступ ідеологічних центрів США й інших країн Альянсу: телерадіомережа і видавничий комплекс розповсюджували в цілому правдиву інформацію про злочини комуністичних тоталітарних режимів, їх протиправний наступ на демократичні права і свободи громадян, підтримку терористичних рухів у світі.
Слід визнати, що психологічні операції натовських центрів досягли своєї мети — посилили опозиційні настрої серед населення країн соцтабору, сприяли створенню демократичних фронтів, що базувалися на антикомуністичній платформі.
читайте також:
— Врешті-решт, спільні зусилля країн НАТО досягли свого результату. Яким був кінець Холодної війни?
— Кінець Холодної війни загальновідомий. Демократичні перетворення в радянських республіках призвели до розвалу Варшавського пакту. 25 лютого 1991 року на нараді міністрів закордонних справ і оборони країн-учасниць Організації Варшавського договору в Будапешті було ухвалено історичну ухвалу про припинення до 1 квітня 1991 року діяльності організації, яка протягом майже 36 років була збудником конфліктів, надзвичайних ситуацій на європейському континенті та у світі в цілому.
Як справедливо підкреслював колишній президент Чехословацької Соціалістичної Республіки Вацлав Гавел, «Варшавський договір зжив себе, втратив будь-яку позитивну суть, оскільки створювався як інструмент сталінської експансії. Це була типова маніфестація нашого становища як сателітів. Подібне становище необхідно було змінити».
Важливо наголосити на тому, що Організація Варшавського договору припинила існування не стільки через силовий тиск з боку Північноатлантичного альянсу, як внаслідок потужних саморуйнівних процесів, спровокованих авантюрними діями керівництва комуністичної партії радянського союзу як в економіці, так і в зовнішній політиці.
Завершення Холодної війни та кардинальні зміни в країнах Центрально-Східної Європи змусили НАТО докорінно переглядати мету та стратегію своєї діяльності, реагувати на динамічні процеси політичних, економічних та військових змін.
Тодішній Генсек Альянсу Манфред Вернер в жовтні 1989 року у зверненні до Північноатлантичної Асамблеї заявив: «Післявоєнний період завершився. Ми бачимо глибоку трансформацію європейської політики та структури безпеки. Це надає нам можливості, якими ми мусимо скористатися і не упустимо їх… Ми активно моделюємо події. Це переважно політичний Альянс з домінуванням політичних завдань. Його роль у майбутньому, зрозуміло, подвійна: служити інструментом політичних змін, але водночас залишатися основою військової стабільності».
Фото з відкритих джерел
