Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Вулична фотовиставка «Стерті з лиця землі» триває на Контрактовій площі у Києві. На 20 банерах зафіксовано трагедію десятків сіл та міст Донецької, Луганської, Харківської, Миколаївської та Херсонської областей, практично повністю знищених російськими окупантами. Організував виставку Український інститут національної пам’яті (УІНП) за співпраці з Міністерством розвитку громад, територій та інфраструктури України й обласними військовими адміністраціями.
Про задум виставки та її мету кореспонденту АрміяInform розповіла головний спеціаліст відділу популяризаційної роботи УІНП Наталія Позняк-Хоменко.
— Як і коли виникла ідея створити фотовиставку про знищені російськими окупантами населені пункти сходу та півдня України?
— Ідея виставки виникла у співробітниці нашого Інституту і волонтерки Зої Заблоцької, яка тоді їздила по сходу України. Село Долина на Донеччині так вразило її запустінням і мертвизною, що виникла думка зафіксувати й показати світові, що несе українцям «русскій мір».
Робота над організацією виставки тривала більше ніж пів року. Насамперед через те, що дуже важко було знайти інформацію про населені пункти, які досі перебувають в окупації. Дуже важко було отримати звідти фотографії.
Ми контактували із військовими адміністраціями Донецької та Луганської областей, взяли також Харківську область, для якої інформації було більше, бо на той час Харківщина була вже практично вся звільнена. Також приділили увагу півдню України, бо тамтешні міста і села так само опинились на лінії боїв.
Оскільки неможливо було показати все, ми орієнтувалися насамперед на ті міста і села, які зазнали найбільших руйнувань і були знищені на 80-100 %. Один із них — Попасну, російські окупанти вже навіть видалили з переліку населених пунктів, тобто не розглядають можливості її відбудови і вимагають переселення тих жителів, які лишилися, в найближчі населені пункти.
— Це, по суті, тактика випаленої землі…
— Так, на одному з банерів наведено слова військовослужбовця Олександра Хоменка, який бачив це в боях під Зайцевим. Він сказав, що для росіян війна — це бухгалтерія, коли вони сидять у бункері і просто квартал за кварталом, квадрат за квадратом вогнем зачищають села і перетворюють їх на купу каміння. Для загарбників це просто територія, яку треба знищити, а для людей, які там жили — це їхні долі, це їхня історія, це їхній світ, який руйнується просто у них на очах.
На відкритті виставки була представниця з Маріуполя, яка зауважила, що коли дивишся на це, мурашки по спині йдуть, тому що розумієш, скільки горя, скільки людської праці стоїть за цими страшними фотографіями. І, на жаль, цей вискал «русского міра», який ми показали — це далеко ще не фінал. Війна триває, і ті села та міста, які опинились на лінії зіткнення, поступово перетворюються в такі само населені пункти-привиди, де все зруйновано, де немає життя, де панує смерть.
— Як добирали перелік тих сіл та міст, про які йдеться на виставці? Він далеко не вичерпний…
— Насправді цих населених пунктів набагато більше, але ми були обмежені площею виставкової зони, де можна розмістити лише 20 банерів. Тому ми брали насамперед найбільш знакові населені пункти — Бахмут, Попасну, Сєвєрдонецьк, Соледар. Також ми брали найбільш зруйновані населені пункти, які знищені на 80-100%. Третій критерій відбору був суто практичним — це ті населені пункти, звідки ми могли взяти фотоматеріали.
За світлини дуже хочу подякувати нашим фронтовим кореспондентам — Андрію Довчакуз DonbasFrontliner, Костянтину і Владі Ліберовим, Оленці Максименко, а також пресофіцерам частин, які там воювали і які теж все фіксували і передали нам.
На жаль, не всюди можна було зібрати достатньо фотографій, є чимало населених пунктів, по яких вони практично відсутні. По Луганщині, наприклад, можна було зробити набагато більше, але, на жаль, доводилось збирати інформацію про такі населені пункти, як Воронове, Метьолкіне, Борівське, Синецький виключно по Telegram-каналах, бо інших джерел не було.
Дуже важливу інтерактивну карту зробив Олексій Задєсєнцев із Сєвєродонецька, на якій зафіксовані всі місця руйнувань, які йому вдалося встановити за матеріалами відкритих джерел у мережі Інтернет. Звідти ми також брали матеріали. Також зверталися до людей, які виїхали, просили фото у них. Бо зараз у тих селах і містах не лишилось зовсім нікого, хто міг сфотографувати сучасний стан своїх домівок. А спеціально дістатися туди, щоб сфотографувати, також неможливо.
— Як вдалося налагодити співпрацю з місцевою владою, яку роль виконали регіональні відділення Українського інституту національної пам’яті?
— Харківську область повністю взяв на себе Північно-Східний (Харківський) відділ УІНП, Миколаївські та Херсонську область відпрацював Південний відділ. Дякуємо Марії Тахтауловій та Уляні Громович за їхню працю з пошуку фото та інформації. По Луганській і Донецькій областях ми з Києва співпрацювали з Луганською та Донецькою обласними військовими адміністраціями.
В цілому ж це була наша спільна праця, всього колективу УІНП. Виставка, можна сказати, пропущена через наше серце. Вона, на жаль, свідчить, що у разі, якщо ми не зупинимо зараз ворога, якщо ми його не виженемо, то вся Україна може стати такою. Ми бачили це в Ірпені, ми бачили це в Бучі, ми бачили це в інших містах і селах, куди заходив ворог. Тому нам зараз чітко зрозуміло, що ми не маємо права програти.
— Окупанти зруйнували найбільшою мірою ті частини України, які проголошували в своїй пропаганді російськомовними і проросійськими. Саме схід і південь рашисти йшли буцімто «визволяти», а насправді перетворили на руїни. Чи немає в цьому певного парадокса?
— Це зовсім не парадокс. Річ у тім, що їм ці території потрібні просто як сировинний додаток. Їм південь був потрібен як сухопутний коридор до Криму, їм потрібні були Донеччина і Луганщина для сировинних запасів. А те, як будуть жити люди, як буде розвиватися інфраструктура, їх абсолютно не цікавило. Ще в 2014 році росіяни повивозили обладнання всіх заводів і шахт, які працювали. А все, що не змогли вивезти цілим — розпиляли на металобрухт і просто познищували, позатоплювали шахти. Це така суто російська психологія, яку можна передати висловом «так не дістанься ж ти нікому».
На жаль, це притаманно росіянам, які вважають, що якщо це не їхнє, то можна його знищити, перетворити на пустелю. Це російська психологія і, на жаль, ми маємо розуміти, з ким ми маємо справу. Вони воюють не за людей, а просто за територію. Будь-які захоплення росією сусідніх територій супроводжувалися жахливим винищенням, геноцидом місцевого населення. Згадаймо підкорення Північного Кавказу і геноцид адигейців, які там проживали. Те саме бачимо з народами Сибіру, представників яких зараз найбільше мобілізують для участі у війні проти України. Знищення всього на шляху розширення імперії і використання місцевого населення для подальшої експансії — це типова російська імперська політика. Саме тому — маємо вистояти попри все.
Фото автора
