Костянтин Філіпов — представник нового покоління офіцерів, які досвід і командирські навички набували безпосередньо в бойових діях. Полковник брав участь у визволенні Маріуполя від…
«Фантом» — льотчик-бомбардувальник. Його літак — фронтовий бомбардувальник Су-24М, який призначений для завдання ракетно-бомбових ударів у будь-яких метеоумовах та час доби.
Зазвичай «Фантом» і його колеги скидали на окупантів по чотири 500-кілограмових бомби за один виліт. Для цього доводилося пролітати прямо над ціллю на малій висоті — 100-150 метрів. Він добре попрацював по окупантах, тож за виконання бойових завдань був відзначений званням Героя України. Також «Фантом» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Спеціально для АрміяІnform він розповів про початок широкомасштабного вторгнення та виведення літаків з-під ворожих ударів. Далі — лише пряма мова пілота.
— О другій ночі 24 лютого 2022 року мені зателефонував командир бригади. Сказав прибути на аеродром і вже на місці отримати завдання для виконання. Через 10 хвилин я вже вийшов з дому. Це була незвичайна картина. Серед сплячого нічного міста, автомобілі, немов струмочки, стікалися до аеродрому, утворюючи біля в’їзду великий потік. На летовищі кипіла робота. У мене ще жевріла надія, що це все-таки навчання. Ми отримали завдання здійснити вивід авіаційної техніки з-під удару. Всі навколо швидко рухалися, готували літаки до злету. Аеродром був, як розбурханий вулик. Я побачив, що один екіпаж вже був у літаку. Це етап готовності до польоту — пілоти займають свої місця в кабіні літака та доповідають про це керівнику польотів. Тож, недовго думаючи, ми зі штурманом взяли шоломи і також швидко попрямували до свого борта. Тим часом перший літак вже випустив фари — це означало, що льотчик запускатиме двигуни. Вже було ясно, що така швидкість дій — це точно не навчання, а реальний вивід техніки з-під удару. Пішли запуски двигунів і літаки один за одним почали злітати в небо. Мені визначили новий аеродром для приземлення. Але вже після злету його замінили на інший. У небі, поруч з визначеним аеродромом, в цей час перебувало майже пів сотні бойових літаків. У когось вже підходило до закінчення пальне. І група керівництва на землі мусила швидко визначати, хто за ким має приземлятися. Одночасно керувати посадкою такої великої кількості бортів — складне завдання. Та вони з цим впорались. Після приземлення ми дізналися, що росіяни вже завдали авіаційно-ракетних ударів по Києву, Маріуполю та інших українських містах. Я зателефонував дружині, попросив її разом з дітьми відправитись у безпечне місце. На цьому новому аеродромі винищувальної бригади я був старшим за посадою зі своєї бомбардувально-розвідувальної бригади. Тож всі льотчики вирушили у бомбосховище, а я — на командний пункт. На КП надходила інформація про нові і нові удари ворога. росіяни били по багатьох військових об’єктах. Пріоритетними цілями для них стали наші радіотехнічні підрозділи. Невдовзі ми отримали інформацію, що ракети вдарили по аеродрому нашої бригади в Хмельницькій області. Робота в небі і на землі набула масштабів, що вражали. Літаки приземлялися і підіймалися в небо. Йшли повітряні бої. Вже зранку аеродром, на якому ми приземлились, росіяни також атакували. Сюди прилетіло близько восьми крилатих ракет. Важко сказати, чи це був плановий удар, чи ворог дізнався про наше переміщення і тому завдав удару по аеродрому. росіянам не вдалося знищити бойові літаки. Вони пошкодили склади озброєння і пально-мастильних матеріалів. Також ракети влучили у стоянку літаків, яку зазвичай льотчики називають «залізний ряд». Це машини, які вже давно були нефункціональні і просто достоювали свій час на аеродромі.
Виведення літаків з-під удару у перші години російської агресії виявилось ефективним маневром. Про пуски крилатих ракет ми дізналися від нашої розвідки. Що росіяни робили впродовж тривалого часу перед широкомасштабним вторгненням? Їхні стратегічні бомбардувальники постійно злітали, виходили на рубежі пусків ракет і верталися. 24 лютого 2022 року вони також вийшли на рубежі пусків і таки випустили ракети. Ми дізналися про це. І це дало нам можливість розосередити наші літаки на різних аеродромах. Ми зберегли авіацію. Наприклад, на нашому аеродромі у Хмельницькій області в цю ніч стояло лише три літаки. З них тільки два бомбардувальники і один навчальний літак. І удари росіяни завдавали саме по тих місцях, де стояла авіаційна техніка. Цим завчасним виведенням літаків з-під удару ми врятували нашу авіацію. Знаю, що аналогічно готувалися до масованого удару в радіотехнічних і зенітних ракетних військах. Проводилися заходи щодо зміни позицій, облаштування запасних і хибних позицій. Таким чином ми і нашу протиповітряну оборону врятували. Пам’ятаю здивування росіян, коли в перший же день вони анонсували знищення нашої авіації і ППО та сказали, що повністю контролюють наш повітряний простір. І якою несподіванкою для них стало, коли наші літаки почали їх збивати в повітряних боях над Київщиною. Ніч 24 лютого була, напевно, найдовшою в моєму житті. Я вийшов з командного пункту бригади вночі 25 лютого. Провів на КП майже добу, але за відчуттями здавалося, що пройшло більше ніж дві доби. Це була одна насичена доба, після якої наше життя повністю змінилося. Навіть про ці 24 години можна написати цілу книгу. Тоді нам поставили перше бойове завдання: завдавання бомбового удару по колоні російської техніки, яка просувалася від Чорнобиля в бік Бучі та Гостомеля. Наша пара бомбардувальників зранку 24 лютого вже відпрацювала по колоні. Тоді ми зазнали перших втрат: екіпаж бомбардувальника — льотчик і штурман, загинули під час виконання бойового завдання. Різко ми потрапили із відносно мирного життя у жорстоку реальність широкомасштабної війни. В мене й досі перед очима — бліде обличчя мого одногрупника льотчика-винищувача після вильоту. Він повернувся живим, а на його очах був збитий його друг. росіяни били ракетами також по командно-диспетчерських пунктах та радіолокаційних станціях і станціях зв’язку. Кожний, хто працював на цих об’єктах, розумів, що є ціллю і його життя може закінчитися будь-якої миті. Командири тоді казали усім приблизно таке: ми всі розуміємо, що можемо загинути, але це наша робота, це те, що ми маємо зробити для своєї країни. І всі йшли на свої робочі місця. Ми зазнавали втрат, але льотчики все одно підіймалися в небо і билися з росіянами. Дякувати Богові, нам вдалося «покласти» багато їхніх літаків та знищити чимало техніки і окупантів на землі.
росіяни воювали не тільки в небі, а й в інформаційному просторі. Намагалися тримати нас в напрузі завдяки цій своїй інформаційно-психологічній операції з «мітками» люмінесцентною фарбою на дорогах, світловідбивними наліпками на стовпах, стінах і огорожах, фейковою інформацією про диверсійні групи в усіх областях країни. Коли люди весь час в напрузі — вони виснажуються і роблять помилки. Вважаю, що ця ІПСО була спрямована й проти нас, авіаторів. Ми мали б хвилюватися, що наш аеродром атакують всюдисущі диверсанти. Та ми адекватно оцінили загрозу, посилили охорону, але не впали в параною. Ну і кожний льотчик мав при собі свою вогнепальну зброю. Ми були морально готові воювати в небі і захищати себе на землі.
Наше велике здивування від першої ночі широкомасштабного вторгнення — це те, що росіяни не змогли своїми засобами радіоелектронної боротьби «покласти» наш цивільний і військовий зв’язок. Ми готувалися діяти в умовах, коли ворог активно «глушить» наш зв’язок між екіпажами, командними пунктами і пунктами управління. Ми очікували, що зникнення мобільного зв’язку буде ознакою того, що велике вторгнення починається. Навіть мали алгоритм дій — через певну кількість хвилин перевіряли наявність мобільного зв’язку. Якби він зник, ми мали б без жодних додаткових команд прибути у визначені місця на своїх аеродромах і діяти. Та цього не сталося. «Друга армія світу» нас довго залякувала своїми можливостями в радіоелектронній боротьбі, розповідала про свої «довгі руки». А на ділі це виявилося великим пшиком. Зламати зв’язок, позбавити нас можливості здійснювати ефективне управління силами і засобами росіянам не вдалося.
