Як це, командувати десантно-штурмовим батальйоном? Фронт оборони — декілька кілометрів. На «нульових» позиціях — десантно-штурмові підрозділи. За декілька сотень метрів у глибині — вогневі засоби: міномети, автоматичні гранатомети, станкові протитанкові гранатомети. Бойові розрахунки переносних зенітно-ракетних комплексів. Ще далі — міномети більшого калібру, командно-спостережні пункти роти. Між ними — вогневі маневрені засоби, «кочуючі» танки. Поруч — засоби забезпечення медичної евакуації та зв’язку. Також у батальйоні — інженерні підрозділи, артилерія. Сотнями людей і десятками одиницями техніки та озброєння управляє командир батальйону. Він розставляє і переміщує їх. У командира є заступники, які допомагають йому в цій роботі. Без них він не зміг би навіть просто виспатися. Це нагадує нескінченну партію в шахи, де перемагає той, хто може зберегти свої фігури і прорахувати розвиток ситуації на багато кроків вперед. Тільки це не гра, а реальне життя і реальна війна.
Бойові дії не припиняються. Ворог намагається покращити своє тактичне становище. Батальйон десантників робить те саме. В небі — дрони. В онлайн-режимі інформація з них потрапляє на командно-спостережний пункт батальйону. Це добре замаскований бліндаж під землею в лісі. Спускаєшся дерев’яними сходинками і бачиш сучасний пункт управління. На стінах — монітори, на які виводиться відеотрансляція з БПЛА. Всі напрямки під контролем. За столами сидять офіцери батальйону. Перед ними — ноутбуки, на які виводиться дуже багато інформації про ситуацію на полі бою і в зоні відповідальності підрозділу. Постійно працюють засоби зв’язку, чути доповіді й команди. Комбат дивиться на монітори та уважно слухає. Жодної нервозності чи суєти. Панує робоча атмосфера, де всі довіряють компетентності одне одного.
Перед переднім краєм важливо вчасно виявити підготовчі або штурмові дії ворога і зупинити їх. Виявлені скупчення людей відразу знищуються. Батальйон веде розвідку, вишукує цілі. Знищує їх або своїм озброєнням, або робить запит на командний пункт бригади, щоб дістати цілі більш далекобійною артилерією. Зв’язок із вищим штабом — постійний, стійкий і безперервний. Командує цим батальйоном майор Євгеній Гдульський.
— У мене військова родина. Мій батько — мій приклад і кумир. Він військовий. Я завжди дивився на нього із захопленням і казав: я буду такий самий. Після 9-го класу вступив у військовий ліцей. Вже після першого курсу знав, хто такі десантники. Знав, що вони взірець всього могутнього і найкращого. Тож інших варіантів, ніж вступати у Військову академію в Одесі й стати офіцером-десантником, не розглядав, — розповідає Євгеній про себе.
Наразі він командує батальйоном 95-ї десантно-штурмової бригади. На початку широкомасштабного вторгнення Євгеній був начальником штабу 81-ї аеромобільної бригади.
— За декілька днів до широкомасштабного вторгнення нам довели перелік завдань, які ми виконуватимемо у разі наступу росіян. В глибині душі були суперечливі відчуття. Іноді здавалося, що вторгнення неминуче, іноді, що ось відпрацюємо чергові навчання і все. Та воювати ми були готові. Наш батальйон був укомплектований людьми і технікою. Всі десантники були військовослужбовцями-контрактниками. Вони пройшли серйозне навчання і мали бойовий досвід, бо брали участь в Антитерористичній операції та операції Об’єднаних сил. І всі більш ніж добре проявили себе у перших боях. У нас були необхідні сили і засоби, ми розуміли, що будемо робити і вміли це робити. Простими словами наші завдання можна описати так: ми не збиралися стояти на місці й стримувати наступ російських підрозділів, що численно нас переважали, а натомість мали багато маневрувати і завдавати критичні для противника ураження. Водночас у нашому районі були підрозділи, які стояли в ешелонованій обороні, — згадує офіцер-десантник. — Ранок 24 лютого нас зустрів спалахом ракет. Неподалік від нас стояв підрозділ зенітних ракетних військ. Вони першими вступили в бій і першими були атаковані. В цей момент ми вже були переконані, що вторгнення почалося. Наша ротна тактична група отримала завдання висунутися у район міста Сватове і бути готовою до дій в засаді. Ми були резервом командира угруповання. Згодом отримали наказ на здійснення штурмових дій в районі Торського і Кремінного. У чому був сенс такого завдання? Противник штурмував Рубіжне. І ми мали відволікти ворога від штурмових дій, перехопити ініціативу, змусити окупантів зосередити свою увагу на іншому напрямку.
Перша операція підрозділу полягала у штурмі взводного опорного пункту ворога, який він розгорнув поблизу Кремінної.
— ВОП був незручний для нас. Ворог облаштовував і зміцнював його. Збирався накопичувати там свої сили. Тож нам треба було його знищити, — каже Євгеній. — Це була успішна робота. Ми знищили цю позицію противника, взяли трофейну техніку: три бойових машини піхоти та одну бойову розвідувально-дозорну машину. Частина ворожого підрозділу була знищена, інші — вдалися до втечі. Ми в цьому бою не мали жодних втрат. Перед штурмом застосували свою артилерію. Далі вперед пішли наші бойові машини «Козак-2» та штурмові й вогневі групи. Повільно, але впевнено десантники просувалися вперед. Вогневі групи сковували дії противника по фронту. Одна група здійснила маневр і зайшла на штурм ворожих позицій.
Підрозділ брав участь у боях за Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне. Після цього його повернули в підпорядкування бригади, а згодом перемістили на інший напрямок.
— Ми брали участь у звільненні Святогірська. Це був новий досвід для нас. До цього часу ми в основному воювали у населених пунктах та навколо них. А тут — густий ліс. І росіяни, і ми прагнули володіти ним. У лісі за 50 метрів перед собою вже нічого не видно. Виявити переміщення живої сили і техніки противника практично неможливо. Ворог може підійти до тебе майже впритул. В принципі, як і ти до ворога. Та ми напрацювали тут свою тактику дій, — розповідає Євгеній. — З огляду на невелику чисельність підрозділу нам не ставили завдання на штурми. Ми виконували диверсійні дії, працювали малими групами, сковували дії ворога, заходили в тил ворога, мінували дороги. Відволікали його увагу від інших напрямків. Таким чином ми змогли деморалізувати окупантів, змусили відмовитись від активних дій і втратити ініціативу. Після звільнення Святогірська наш підрозділ отримав завдання на наступальні дії в напрямку населеного пункту Новоселівка. Разом з іншими підрозділами бригади за підтримки артилерії ми обійшли противника з трьох напрямків і поступово зайшли у населений пункт, витискаючи з нього ворога. Подібним способом наші сили діяли і під час звільнення Лиману. Ми практично оточили його, а наша артилерія постійно чинила вогневий вплив на транспортні артерії ворога. Штурмові підрозділи в цей час поступово просувалася містом. Наш же підрозділ виконував завдання із зачищення вже звільненого міста. Ми скидали прапори окупантів з будівель Лиману, а в цей час скабєєва в своєму ефірі запевняла, що місто ще під контролем росіян. Коли в Лимані підняли український прапор, біля нього зібралося багато людей. Всі раділи, дякували військовим. Це було те, що сильно нас надихало, додавало сил.
Восени 2022 року батальйон Євгенія виконував штурмові завдання у Білогорівці. Десантники відкинули ворога на певну відстань і перейшли до оборони. Тут Євгеній дістав поранення в руку.
— Я виконував завдання на «нулі». Мав оцінити обстановку і надати пропозиції командиру батальйону для подальших дій. Вже все заплановане зробив, але ще залишився на позиціях, бо обстановка була складна. Ворожа куля зрикошетила від автомата в руку. Відновлюватися довелося декілька місяців, — згадує він.
Зараз батальйон Євгенія Гдульського обороняє рідну землю у Донецькій області.
— Мої люди готові виконати бойові завдання. Це вмотивовані, патріотичні та самовіддані десантники. Ми ведемо активну оборону ввіреної нам ділянки, тренуємо людей, готуємося до участі у штурмових діях. Я багато спілкуюся з ними. І часто згадую одну давню мудрість: краще носити важкі обладунки воїна, ніж легкий ошийник раба. Перемога буде за нами. Ми пройшли вже нелегкий і довгий шлях. Тепер зупинитися ми не маємо права.
