Запорукою спроможності оперативно обмінюватися тактичною інформацією для обох винищувачів стало використання системи зв’язку Link 16, яку інколи умовно називають «військовий Wi-Fi»…
Попри те, що командир ремонтного підрозділу окремої десантно-штурмової бригади старший лейтенант Ігор лише торік став випускником Військового інституту танкових військ НТУ «ХПІ», він користується великою повагою та авторитетом серед своїх підлеглих, і це дуже добре видно після знайомства з його господарством.
Герой нашого матеріалу народився та виріс на Харківщині. Після закінчення школи та транспортного технікуму він не став очікувати призову на строкову службу, а по досягненні 18-річного віку, не вагаючись, підписав контракт з тоді ще 92-ю окремою механізованою бригадою, у якій проходив службу його старший брат Микола.
— Ми з братом були водіями БТР, тож нас призначили в одну бронегрупу й ми завжди разом виїжджали на бойові завдання, — розповідає про початок своєї служби хлопець. — Десь за рік, на початку серпня 2017 року, мені запропонували піти навчатися на молодшого командира. Порадившись з братом, я погодився, й згодом потрапив до навчального центру в Десні, яким на той час командував наш колишній командир бригади полковник Віктор Ніколюк.
Раптова зустріч зі своїм колишнім командиром стала для Ігоря своєрідним поштовхом у житті. Знаючи, чого хлопець вартий насправді, офіцер порадив йому, як кажуть, «не розмінюватися на дрібниці», а одразу подавати документи до військового вишу.
— Дослухавшись поради колишнього командира, я зібрав необхідні документи, успішно склав вступні іспити та став курсантом Військового інституту танкових військ НТУ «ХПІ». Початок широкомасштабного вторгнення рф я разом зі своїми побратимами з випускного курсу зустрів у Харкові, у стінах рідного вишу, — наголошує офіцер. — Після підйому за тривогою з нас сформували курсантські екіпажі, ми на техніці навчальної та навчально-бойової групи вирушили на захист рідного міста у район Салтівки. Враховуючи попередній досвід, я сів за кермо БТР-4Е, а хлопці з молодших курсів зайняли місця в десантному відділенні. З нами разом також поїхали два танки, у яких були досвідчені хлопці з моєї групи та один з офіцерів.
Ворогу дуже кортіло захопити Харків. До того ж окупанти були впевнені, що місцеві їх чекатимуть, тому після перших ранкових боїв російські колони йшли дорогами, не ховаючись та не очікуючи на жорсткий спротив.
— До визначеної нам позиції ми не доїхали. Після жорстоких ранкових боїв підрозділи, що прийняли перший удар на себе, були змушені відступати, і так склалося, що з ворогом ми зустрілися раніше, ніж планували — акцентує військовий. — Побачивши ворожу колону танків, ми одразу відкрили вогонь по противнику й першими пострілами знищили їхній головний БТР та підпалили кілька бронемашин. Ми побачили, що росіяни не були готові до такого розвитку подій, і серед них почалася паніка й хаос. Ще два ворожі БТР, які супроводжували колону, швидко накивали п’ятами. З ними разом пощастило втекти й одному з паливозаправників. Побачивши, що ворог тікає та розгублений, ми разом з нашими танками продовжили нищити російську колону. До речі, у цій колоні також були вантажівки, що буксирували гаубиці Д-30 і везли БК та паливо. Курсанти, що їхали зі мною, також зайняли позиції й вступили у бій з ворожою піхотою, яка почала вже оговтуватися. Десь за годину до нас приєдналися інші бойові підрозділи й разом ми закінчили повний розгром ворожої колони. Тієї ночі, отримавши наказ відкотитися назад на відпочинок, ми спали прямо у бойових машинах. Зранку, оглянувши місцевість, у мене по шкірі «поповзли мурахи» — ми відпочивали біля цвинтаря.
Наступних півтора місяця хлопець зі своїми побратимами майже щоденно висувалися на найбільш гарячі ділянки оборони та допомагали нашим захисникам вогнем гармат. Вітання з успішним достроковим закінченням військового вишу та присвоєнням першого офіцерського звання «лейтенант» вони також отримали на бойових позиціях. Десь ще за два тижні, коли обстановка трохи стабілізувалася й прибуло підкріплення молодих офіцерів, відкликали з передової та відправили до місць подальшого проходження служби.
— Коли я дізнався, що мене розподілили до окремої десантно-штурмової бригади, то дуже зрадів. Служити в десанті було моєю мрією ще з дитинства, — наголошує Ігор. — Спочатку я був заступником командира одного з бойових підрозділів, а згодом, враховуючи освіту та «тягу до техніки» мені запропонували самому очолити ремонтний підрозділ.
Найбільше на цій посаді офіцеру запам’ятовуються моменти виїзду зі своїми підлеглими на проведення ремонтних робіт на передову.
— Одного разу ми мали терміново відновити пошкоджену гармату. Під час ремонтних робіт розпочався ворожий обстріл, але в очах своїх підлеглих, молодих хлопців, я не побачив і краплі остраху. Їхні очі горіли, бо вони хотіли швидше закінчити свою роботу, щоб гармата знову працювала по окупантах, — акцентує Ігор. — Я дуже пишаюся своїм колективом. Вони всі дуже фахові та вмотивовані.
Після нашої Перемоги хлопець хоче, щоб дружина народила йому двох синів, яких він хоче виховати як справжніх українців. Він обов’язково розповість їм про війну та про те, хто такі росіяни насправді.
Фото автора
