Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 20 грудня 2024 року Президент України присвоїв 65 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне…
Тримати в голові маршрут, мати декілька варіантів шляхів для евакуації і максимально швидко домчати до поранених, щоб доставити їх до стабілізаційного пункту, де медики нададуть першу лікарську допомогу, стабілізують пораненого для подальшого транспортування у шпиталь. І так щоденно в режимі 24/7. Все це звичайні бойові будні водія-санітара евакуаційного відділення однієї з механізованих бригад Сергія.
Чергування для нього та його екіпажу не припиняються ні на день. Їхнє авто цілодобово готове виїхати в район бойових дій, щоб евакуювати наших поранених захисників. У цій роботі важлива кожна хвилина, адже найменша затримка може коштувати життя. Сергій добре це усвідомлює, а тому ще жодного разу ані він, ані його автомобіль не підвели побратимів.
У свої 47 років чоловік не дозволяє собі жодних потурань, хоча в такому віці ставати до лав війська досить складно, враховуючи, що армійського досвіду, як кіт наплакав — лише півтора року строкової служби.
— Я народився та виріс у Капітанівці, що на Кіровоградщині. Після завершення навчання в середній школі закінчив Одеський механіко-технологічний технікум у 1994 році та призвався до армії. Строкову службу проходив у військах ППО в Маріуполі. А далі все як у людей: робота, одруження, народження сина та переїзд до Кропивницького. Там я працював водієм-експедитором. Аж до 2022 року, — пригадує ті роки Сергій.
Він, немов це було вчора, пам’ятає 24 лютого та довжелезні черги до ТЦК та СП. Йому тоді сказали очікувати на дзвінок. Чекати довелося понад пів року. Коли проходив комісію, «вирок» лікарів виявився невтішним — обмежено придатний. Знову попросили зачекати. І лише в січні Сергій зміг потрапити до війська, де, на його думку, він обов’язково буде корисним зі своїм чималим водійським досвідом.
Підготовку та бойове злагодження водій-санітар проходив за місцем служби в новоствореній бригаді разом із членами лікарських евакуаційних бригад. Нині за плечима Сергія не один десяток виїздів, і лише перший відбувся, як-то кажуть, мов книжка пише.
— То, певно, було вперше і востаннє, коли все відбулося так, як нас навчали. Перед виїздом ми мали повну картину: кількість «трьохсотих», характеристики поранень, точне місце та час евакуації. Тобто все те, що збільшує нашим медикам шанси врятувати життя. Згодом було складніше, бо не завжди мали всю необхідну інформацію — то зв’язку геть не було, то обстріли не вщухали, і поранених не могли вчасно підвезти. По-різному, словом, — розповідає Сергій.
За час, що чоловік провів з побратимами, він навчився розуміти їх з півслова. Звісно, таке взаєморозуміння досягається лише практикою. А її в них було вдосталь, як і поранених у їхньому автомобілі, які нерідко перебували буквально на межі життя та смерті. Найгарячіший період для Сергія та його екіпажу припав на літо. Тоді про відпочинок можна було лише мріяти. Але навіть попри такий напружений графік і роботу до повного виснаження чоловік жодного разу не пошкодував про свій вибір.
— Насправді можна звикнути практично до всього. Ось і я «втягнувся». Єдине, до чого мені ніколи не звикнути, — це крики від болю, які лунають з автомобіля, коли ми забираємо поранених. Чи ще гірше — коли забираємо загиблих, і ти розумієш, що вже нічого не можеш вдіяти. Тоді така лють горить всередині, що, здається, ніби ти здатен небо на землю опустити, але мусиш просто міцніше тримати кермо і їхати далі. Бо ми не можемо повернути загиблих, але мусимо боротися за життя, — говорить водій-санітар.
Єдиною розрядкою в коротких проміжках на відпочинок для Сергія стають фізичні навантаження. Він завжди полюбляв спорт. До війни збирався з друзями двічі на тиждень, щоб пограти у футбол. Нині такої змоги немає, однак позайматися з гантелями чи на турніку все ж знаходить час. Як каже сам військовий, «щоб усілякі дурниці в голову не лізли».
До слова, любов до спорту в родині Сергія притаманна не лише йому.
— Моя гордість — мій син Микола. Він ще зі школи займався легкою атлетикою. Коли вступив до Національної академії внутрішніх справ, то почав займатися боксом. Вже на другому курсі академії став кандидатом в майстри, на третьому — майстром спорту. Не покинув бокс Микола навіть після випуску. Нині він старший лейтенант поліції, який також залучається до виконання особливих завдань, але замість того, щоб у вільний час відпочивати, продовжує тренуватися. У результаті пів року тому мій син став чемпіоном України з боксу, а нещодавно здобув омріяний титул чемпіона світу, — з неприхованою батьківською гордістю розповідає чоловік.
Ще б пак! Він так пишається сином, який вперто йшов до своєї мети. Сльози наверталися на очі, коли український прапор, який, до речі, Миколі передали побратими батька, замайорів на п’єдесталі у британському місті Халл, де й відбувався чемпіонат. Вкотре світ почув гімн нашої держави і побачив на власні очі, що таке жага до перемоги. І неважливо, чи то боксерський ринг, чи поле бою — українці не звикли здаватися, бо сталева воля і бійцівський дух у нас в крові.
Сергій впевнений, що ми обов’язково переможемо в цій війні. І найперше, що він зробить — це нарешті подарує коханій дружині поїздку за кордон, про яку вони так довго мріяли. Можливо, поїдуть до Німеччини, де у 2024 році відбудеться наступний чемпіонат світу, щоб повболівати за сина.
Фото з особистого архіву Сергія
