У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
33 роки тому, з 2 по 17 жовтня 1990 року на Майдані Незалежності, який тоді мав назву площа Жовтневої революції, відбулась організована українськими студентами протестна акція ненасильницької громадянської непокори. Діставши символічну назву Революція на граніті, вона стала найпершим Майданом у новітній українській історії. Серед головних вимог протестувальників були недопущення підписання нового союзного договору, повернення на Батьківщину солдатів строкової служби, які служили за межами республіки, та забезпечення надалі проходження служби юнакам подальших призовів виключно на території України.
Зрозуміти значущість цих вимог як у тогочасному контексті, так і з перспективи сучасності допомагають унікальні матеріали, що їх зберігає Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні — Музей Революції Гідності. Зокрема це опрацьовані науковою співробітницею музею Антоніною Піпко публікації з газети «Літературна Україна», яка була в той час чи не єдиною офіційною газетою, що публікувала правдиву актуальну інформацію про події в Україні.
Вимога проходити строкову службу в армії виключно у межах України червоною ниткою проходить крізь усі події відновлення української незалежності наприкінці 1980-х — на початку 1990 років. У той час так звана гласність — обмежена форма свободи слова часів Перебудови в срср — дозволила відкрито озвучити частину проблем, які давно вже були притаманні радянській армії. Насамперед почали говорити про дідівщину — форму нестатутних відносин між військовослужбовцями, засновану на неформальному ієрархічному поділі солдатів та сержантів залежно від терміну служби.
Термін «дідівщина» став тоді універсальним і під ним малися на увазі також інші форми дискримінації військовослужбовців пізньорадянської армії — за расовою, національною, етнічною та релігійною ознаками. Наприкінці 1980-х — на початку 1990 років радянська держава уже дозволяла критикувати окремі соціальні недоліки, однак все ще не бажала визнавати, що жодного інтернаціоналізму у межах срср збудувати не вдалося. Натомість географія солдатських листів наочно свідчила, що з «дідівщиною» українські строковики стикалися винятково за межами України:
Скроєна з розпачливих солдатських листів сувора доповідь мужньої запорізької матері приголомшила зал: «Рятуйте, нас страшенно б’ють, відбиваючи нирки, харкаємо кров’ю…» (Чита), «Рятуйте, мамо, тут служити неможливо» (Уфа), «Нас б’ють по-звірячому» (Джамбул), «Нещодавно знущалися так, що я хотів утекти, навіть повіситись» (Ахтубинськ на Волгоградщині). (Марко Шевельов. «Верни моїх синів, державо!». 8-9 вересня у Запоріжжі пройшов установчий з’їзд організації солдатських матерів України // Літературна Україна. 13 вересня 1990 року. № 37 (4394). С. 1).
Ще однією проблемою пізнього срср стали регіональні міжнаціональні конфлікти, які запалали у різних куточках величезної держави. Тоді говорити вголос про те, що солдати з України не повинні гинути на Кавказі чи в Середній Азії задля того, щоб імперія продовжувала зберігати там свою присутність, ще не надто наважувались. Однак всі чудово розуміли, що боротьба проти дідівщини та за проходження строкової служби винятково на території України точиться також і задля того, щоб українські юнаки не гинули, захищаючи чужі для них інтереси імперії на далекій чужині.
З огляду на це українське суспільство схвально сприйняло проголошену 16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР Декларацію про державний суверенітет України. У розділі ІХ Зовнішня і внутрішня безпека цього документа стверджувалось право Української РСР на власні Збройні Сили та зазначалося, що порядок проходження військової служби українськими громадянами визначає Українська РСР:
ВИНОС: Громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу, як правило, на території Республіки і не можуть використовуватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР. (З розділу ІХ Декларації про державний суверенітет України).
«Юнакам з України служити лише на Україні!», «Армія та міліція тільки тоді заслуговують на повагу, коли вони захищають інтереси народу», «Народе України! Єднайся у боротьбі за життя своїх дітей від свавілля та дідівщини в армії. Вимагайте негайного повернення дітей на територію своєї Батьківщини», — такими гаслами на плакатах висловлювали українці своє схвалення розділу ІХ Декларації про державний суверенітет України під час велелюдних демонстрацій у центрі Києва влітку й восени 1990 року. Зафіксовані на світлинах фотокореспондентів «Літературної України» вони назавжди збереглися для історії.
Невдовзі після проголошення Декларації про державний суверенітет, 30 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР ухвалила Постанову Про проходження строкової військової служби громадянами Української РСР та використання працівників правоохоронних органів республіки за її межами. Цим документом український парламент зобов’язував український уряд — Раду Міністрів Української РСР — до 15 вересня 1990 року «розробити порядок проходження військової служби громадянами Української РСР і, починаючи з осені 1990 року, здійснювати призов на строкову військову службу, як правило, до військових частин, які дислокуються на території України».
Утім, з реалізацією постанови виникли проблеми — український уряд не вжив належних заходів для того, щоб втілити її в життя, а москва як імперський центр і поготів ігнорувала ухвали українського парламенту. Відповіддю стали протести й маніфестації українців, найбільш значущою з яких стала славнозвісна Революція на граніті, яка тривала у Києві з 2 по 17 жовтня 1990 року. Однією з головних вимог протестувальників стали тоді саме відмова України від укладання нового союзного договору та повернення в Україну всіх українських громадян, які проходили строкову службу в армії за межами республіки.
«Хочемо служити на Україні!», «Вільна людина на вільній землі у вільній державі!», «Хочемо жити без кайданів!», «Геть союзний договір — нове ярмо для нашого народу!», «Київський педінститут — за суверенну Україну!», «Українські юнаки — не гарматне м’ясо для імперського центру!», «Ми за вільну Україну!». Останнє в переліку — з підписом: «Кримські татари». Такі гасла на плакатах учасників Революції на граніті зберегли нам фото та тексти у «Літературній Україні».
Повністю зігнорувати вимоги студентів влада не змогла й уже 10 жовтня 1990 року депутати ухвалили Постанову Про стан виконання постанови Верховної Ради Української РСР від 30 липня 1990 року в питанні проходження військової служби громадянами республіки, в якій, зокрема, зазначалось:
Верховна Рада Української РСР відзначає, що ухвалена 30 липня 1990 року постанова Верховної Ради УРСР виконується урядом республіки незадовільно. Це насамперед зумовлено тим, що порядок призову та проходження служби згідно з Конституцією УРСР регулюється загальносоюзним законодавством, яким проходження строкової служби громадянами, як правило, на території своєї республіки не передбачено. На стані справ негативно позначилось те, що Рада Міністрів УРСР не вжила заходів до своєчасного створення відповідних урядових структур, проведення необхідних консультацій з Радою Міністрів СРСР, не забезпечила повернення всіх військовослужбовців з-поміж громадян УРСР та працівників правоохоронних органів республіки, які використовуються для вирішення міжнаціональних конфліктів.
Революційні державотворчі кроки, в яких зійшлися прагнення й вимоги українського народу та політична воля Народних депутатів, викликали неабияке занепокоєння в імперському центрі. Неспроможна контролювати скеровані на проголошення суверенних національних держав відцентрові рухи у республіках срср, москва особливо болісно сприймала кроки до відновлення незалежності України — саме український економічний, науковий та військовий потенціал був критично необхідним кремлю для утримання імперії.
Військові питання виходили в цьому плані на передній план, адже служба українців винятково у межах України позбавляла очільників срср майже половини і чи не найбільш боєздатної частини збройних сил, за допомогою яких можна було би спробувати силоміць утримувати під кормигою москви республіки, що прагнули незалежності.
Прикметний епізод, під час якого кремлівський генерал намагався переконати український парламент відмовитися від кроків до створення українських національних збройних сил, по суті окремішніх від радянської армії, стався у Верховній Раді на початку грудня 1990 року. Тоді до Народних депутатів України звернувся начальник генерального штабу збройних сил срср, перший заступник міністра оборони Міхаїл Моїсєєв. З високої трибуни він закликав українських парламентарів зберегти радянську армію й у запалі полеміки відверто сказав про прагнення російського імперіалізму, які радянська пропаганда зазвичай ретельно маскувала.
…генерал, обстоюючи свою позицію, закинув, що йдеться про оборону «государства российского». Виправляючи тактичну помилку, пробував пояснити, що розуміє «матушку-россию» як союз суверенних республік, але ж, як тепер мовить, рейтинг генерала різко поповз униз. Звісно, можна було б подарувати цей словесний зрив, аби ж то було лише необачне слово. На жаль, цей спосіб мислення, який склався віками, утвердився у новий спосіб у пожовтневі десятиріччя. (Вітольд Кирилюк. Як на полі бранному. Парламентські враження // Літературна Україна. 6 грудня 1990 року. № 49 (4406). С. 1).
Небажана відвертість дорого коштувала московському генералу, остаточно переконавши депутатів у правильності обраного курсу. Голова Верховної Ради Леонід Кравчук наголосив, що рішення українського парламенту спираються на волю переважної більшості українців, які не можуть миритися з тим, щоб українські військові гинули у «гарячих точках» міжнаціональних конфліктів на території союзу, до яких Україна не має жодного відношення. Тим більше українці не збираються захищати «государство российское», хоча все ще готові боронити оновлений союз суверенних республік.
читайте також:
Майбутній перший Президент України завжди відзначався вмінням дипломатичних формулювань, однак головну тезу вже тоді він озвучив цілком твердо: українці прагнуть захищати Україну, а не воювати за інтереси московського імперського центру. Так вище політичне керівництво України в особі Леоніда Кравчука та Народних депутатів українського парламенту вкотре підтвердило свою солідарність з вимогами українського народу, найпомітніше висловленими студентами під час славнозвісної Революції на граніті у жовтні 1990 року. А вже через рік, 6 грудня 1991 року, Верховна Рада незалежної України ухвалила Закон Про Збройні Сили України.
Дякую співробітницям Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні — Музею Революції Гідності Антоніні Піпко, Наталії Гаврилюк та Ксенії Дворніковій за допомогу в підготовці публікації.
Фото з газетних шпальт «Літературної України» автора.
