Півтора року тому він випадково з’явився на порозі їхнього будинку на Донеччині, а сьогодні вже пережив кілька передислокацій, атаки FPV-дронами й став улюбленцем усього…
Що ви відчуваєте, побачивши ветерана з ампутацією — біль, сум, провину, вдячність, відповідальність за те, що людина втратила кінцівку захищаючи вас? Усвідомлення цих емоцій підкаже, як поводитись з тими, хто заплатив здоров’ям за вашу свободу. Про уроки війни і те, як поводитися з людьми на протезах і чому ми не маємо відчувати провину за те, що хтось
втратив кінцівку, розповіла в ефірі подкасту «Ти як?» Ольга Руднєва, CEO Superhumans Center — реабілітаційного центру для людей з ампутаціями, де їм повертають можливості вільно пересуватися та вести повноцінне життя.
Що робити, коли діти виявляють цікавість щодо людей з ампутаціями?
— По-перше, треба поговорити з дітьми, бо їм жити в цьому світі, пояснити, що всі ми різні. Відсутність ноги не робить людину гіршою, це та сама людина, так, її мобільність дещо обмежена. Пояснити, як людина могла втратити кінцівку, за яких обставин. Якщо діти підходять до військових з ампутаціями на вулиці, це означає, що вони більш відкриті до цієї теми. Не
треба шикати на дитину, відтаскувати її, закривати їй очі, казати «не дивись». Треба підготувати наших дітей до цього вже сьогодні. Якщо ви зустрічаєте військового з ампутацією на вулиці — можна підійти, подякувати і якщо є запитання, то поставити ці запитання. Це важливо і треба робити вже зараз. Що стосується загального ставлення до ветеранів з ампутацією, можна подякувати очима, прикласти руку до серця. Не треба витріщатися. Не треба казати: видужуйте — бо ноги не відростають. І не ставте таких питань, як: що твій протез може? Це не протез може, а людина може. Протез — лише допоміжний засіб. Підійшовши вперше до людини, можна перепросити і спитати про можливість поставити запитання.
Як повідомляє The Wall Street Journal , з початку вторгнення росії у лютому 2022 року з 20 до 50 тисяч українців втратили одну або кілька кінцівок, і за масштабами ампутацій це нагадує масштаби Першої світової війни. Видання спирається на дані, отримані від медустанов і уряду, посилаючись на українську благодійну організацію Houp Foundation і німецького виробника протезів Ottobock.
«Я винен/а, що людина втратила кінцівку, захищаючи мене»
Часто чую від людей: коли я бачу людину з ампутацією — то відчуваю провину. Ви не маєте за це відчувати провину. Єдина нація, яка має відчувати провину за те, що ми втратили щось, це росія. Йдеться про усвідомлення того, що ми відчуваємо — біль за цю людину. Нам здається, що ми зробили недостатньо, але кожен робить те, що може. Крім того, війна ще не скінчилася. Але це відкриття для мене, що є люди з почуттям провини перед тими, хто втратив кінцівку, і ця провина заважає їм нормально взаємодіяти з ними. Мені здається, що це має бути відчуття болю, вдячності, зацікавленості, але точно не провини. Ставтеся до цих людей як до звичайних громадян. Так, у когось тепер замість звичайної ноги — залізна, але ставтеся з повагою до того, скільки зусиль вони прикладають на той самий маршрут, який з легкістю долаєте ви.
Я кажу нашим хлопцям і дівчатам: ви люди майбутнього, якщо ми хочемо жити довго, нам доведеться протезувати ті чи інші частини тіла. Це нормально, бо тіло не витримує. А ви прототипи майбутнього, ми на вас, грубо кажучи, тестуємо майбутнє. Їм це дуже «заходить».
Фантомні болі після ампутації
З фантомним болем вже навчилися працювати. Це коли болить те, чого немає. Хлопці з ампутаціями розказують, що навчилися жити з фантомним болем, але коли чешеться нога, якої немає, оце реально проблема. Перший час важко засинати, бо мозок шукає відсутню частину тіла, ти можеш забувати про неї, підхоплюватися і ставати на ногу, якої нема, падати. Чого ми не знаємо — це те, що люди з протезами дуже часто падають. Перше, чого ми вчимо людину на протезі — не боятися впасти. Це найперша навичка, бо поки вона боїться впасти — вона не може впевнено піти. Друга навичка — вставати після того, як впав. Адже коли в тебе чотири кінцівки, механіка вставання тобі відома з дитинства, а коли дві або одна кінцівка — це зовсім інша механіка вставання. Коли ти ці дві навички опанував — можеш іти. Далі це праця, але найперше треба переналаштувати свій мозок.
Що ми не знаємо про людей, які втратили кінцівки?
Що вони лишилися тими самими людьми, або навіть стали сильнішими, і їх не треба жаліти. Точно не слід жаліти людину, яка сильніша за тебе. Не треба жаліти людей, які тестують на собі майбутнє. Протезування сьогодні один з найбільш динамічних напрямів інженерії. Є протези для занять бігом, катання на сноубордах, на лижах, тобто протези мають бути різні й відповідати різним завданням, людина має пишатися своїм протезом.
Проєкт реалізовано в межах Всеукраїнської програми ментального здоров’я — за ініціативою Першої леді України та підтримки компанії Visa у співпраці з Координаційним центром із психічного здоров’я при Кабінеті Міністрів України й громадською організацією «Безбар’єрність».
Підготувала Леся Медведенко
