Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Старший солдат Іван Колодяжний, воюючи на фронті від 2015-го, дістав кілька контузій та одне важке поранення. У результаті сильно постраждало його здоров’я. Але попри все це, армієць не збирається прощатися зі Збройними Силами України. І далі будує службові плани…
Старший солдат Іван Колодяжний
У підрозділі охорони одного з ТЦК та СП, розташованих на Харківщині, армійця поважають за те, що він у складі двох бойових бригад тривалий час воював на фронті. Своїм досвідом охоче ділиться з молодими воїнами. Також завжди позитивно дивиться на світ і тому є позаштатним психологом свого взводу.
— Під час п’ятої хвилі мобілізації добровільно прийшов до свого військкомату в Охтирці Сумської області, — говорить Іван. — Я давно дружу зі спортом. Це посприяло тому, щоб потрапити до колективу окремої механізованої бригади імені Володимира Мономаха, колектив якої постійно воює.
У 2015-2016-х підрозділ Івана направляли на різні ділянки лінії фронту. Він бився з рашистами в районі Стельмахівки, Зайцевого, Іванівки та Верхнього Торецького.
— Більшість часу служби в бригаді обіймав посаду навідника СПГ-9. Своїм 73-м калібром наш розрахунок успішно нищив окупантів. Я пишаюся тим, що завдяки командирам жодного свого воїна ми не втратили, — пригадав він.
За його словами, артрозвідка противника завжди намагалася виявити розташування українських СПГівців. Тому частіше била саме по них, ніж по українській піхоті.
— Ми робили два, рідко три постріли, і швидко міняли позицію. Але, на жаль, кілька разів не встигали вчасно відійти. Наприкінці 2015-го дістав дві легкі акубаротравми. Але тоді не зміг полишити товаришів, щоб полежати на госпітальному ліжку. Обмежився допомогою з боку бойового медика підрозділу. На жаль, згодом старі та нові контузії вплинули на моє здоров’я, — із сумом каже чоловік.
24 лютого 2022 уже стріляв по окупантах
Після завершення терміну мобілізації у 2016-му Іван повернувся до Охтирки. Треба було виховувати дітей та дбати про рідних. Проте в жовтні 2021-го знову добровільно прийшов до свого РТЦК та СП, щоб піти служити за контрактом.
— Потрапив до окремого мотопіхотного батальйону штурмової бригади імен Івана Сірка. Як СПГівець брав участь у багатьох навчаннях на полігонах Миколаївщини та Харківщини. 24 лютого 2022-го десь о 12:00 зробив перший постріл у бік окупантів. Бойова позиція розташовувалася біля Північної Салтівки, що в передмісті обласного центру, — розповів воїн ЗСУ.
За його словами, рашисти тоді їхали колонами. Наші ж воїни методично ліквідовували окупантів з усіх боків. Хоча ворогів було більше, та українці успішно зупиняли їх, змушуючи кидати пошкоджену техніку.
— Наприкінці лютого до нас приїхав командир батальйону. Промов не влаштовував, а лише сказав, що від наших дій залежить доля Харкова. Наостанок офіцер запитав про те, чи всі готові воювати. Тих, хто боїться, пообіцяв забрати в тил. Але таких не було, — розповідає військовослужбовець.
Вороги намагалися морально вплинути на нас
Також Іван пригадав, що на початку березня росіяни через гучномовець кілька разів пропонували здатися. Казали, що вони «проти агресії» та «братовбивства», а також несли іншу пропагандистську маячню.
— Після кожної такої «агітації» вороги били по нас з усього, що в них було. Ось так вони намагалися морально подавити нас. Коли ж наші артилеристи вдарили по місцю розташуванню ворожої «радіостанції», то динамік більш не вмикався, — каже захисник України.
Радість на обличчях мешканців звільнених селищ
Після Північної Салтівки підрозділ Івана нищив противника біля населених пунктів Циркуни, Черкаські Тишки та інших. А біля селища Шевченкове із захисником стався один цікавий випадок.
— З бойовим другом Олексієм стояли на блокпосту. Та раптом почули сторонні звуки з боку лісосмуги. Тихенько пішли туди та… взяли в полон окупанта з автоматом і гранатометом. Як виявилося, він так боявся атак наших «Хаймарсів», що під час повітряної тривоги заблукав. Просив нас не вбивати. Мотивував це тим, що пішов воювати за «днр», бо нема чим годувати дітей. Ну а коли сказав, що ніколи не стріляв по нас, а тільки носив автомат — ледь не вмерли від сміху, — розказав армієць.
Пишається старший солдат Колодяжний тим, що брав участь у звільненні Куп’янська-Вузлового.
— Заходили туди в складі другого ешелону. Яка ж радість була на обличчях місцевих. Здебільшого літні люди цілували, кидали квіти на машини. Про перебування під окупацією їм важко було розповідати, а ми й не цікавилися. Все й так було видно по їхніх виснажених обличчях, — із сумом говорить воїн.
У його тілі й досі лишається ворожий уламок
Наприкінці 2022-го його підрозділ зайняв оборону в районі селища Богуславка. 14 грудня там захисник дістав важке поранення та акубаротравми.
— Того дня противник використав 120-мм САУ «Нона-С». Уже десь під кінець артатаки ворожий снаряд розірвався просто за моєю спиною… Один уламок пробив шию та зупинився в піднебінні, а інший — упився нижче правого вуха. Проте погано мені стало від контузії: все навколо поплило і майже нічого не чув, — розповідає Іван.
Хірургічне втручання зробили в харківському госпіталі. Уламок у ротовій порожнині успішно видалили, а ось під вухом кілька грамів металу й досі лишаються. Після складної операції кілька днів не міг нічого казати та три тижні не вживав твердої їжі.
Варто сказати, що Іван ніколи не любив скаржитися. Тож і цього разу, щойно стан здоров’я поліпшився, повернувся на передову.
— Ну, ось як про себе думати, коли гинуть молоді хлопці та дівчата. Бив ворогів, поки були сили. Але першого березня 2023-го таки довелося полишити своїх побратимів і посестер. Так, унаслідок численних контузій та різного роду перевантажень стався інсульт головного мозку, — каже піхотинець.
Рішенням ВЛК армійця було визнано обмежено придатним до військової служби.
Героїзм і самовідданість на полі бою воїна відзначено медаллю «Захиснику Вітчизни» та ще кількома відзнаками оборонного відомства.
Планує стати воїном-сапером
38-річний старший солдат Іван Колодяжний не впадає у відчай через стан здоров’я. Виконує всі поради лікарів, вживає пігулки та вірить у покращення здоров’я.
— Ми з дружиною чекаємо на поповнення в нашій сім’ї. Мрію про донечку. Аби бути ближче до рідних, планую перевестися до окремого полку оперативного забезпечення, що на Сумщині. Також хочу пройти курс підготовки з інженерно-саперної справи. Тож про звільнення зі Збройних Сил України й не думаю, — насамкінець каже захисник України.
Фото автора та з архіву Івана Колодяжного
