Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Свій бойовий шлях 41-річний головний сержант Олександр Левченко розпочинав з початком широкомасштабного вторгнення росіян. До війни він деякий час працював водієм на підприємстві, займався вантажними перевезеннями та мав свій невеличкий власний бізнес. Строкову службу 20 років назад проходив у прикордонному загоні в підрозділі спецпризначення, тож певні навички мав.
«Справжня війна для мене розпочалася із Зайцевого»
З початком активної фази бойових дій Олександр, не гаючи часу, вирішив йти боронити країну. Свою дружину, яка на той час вже була вагітна, вирішив відвезти до батьків, проте повернутися сам вже не встиг, адже село, де вони знаходилися, швидко окупував ворог.
— Коли росіяни трішки відійшли від населеного пункту і стало відносно безпечно, я одразу ж почав шукати контакти наших військових, аби в найкоротший час бути корисним на фронті. Прийшов до територіального центру комплектування та соцпідтримки та поїхав служити у складі окремої механізованої бригади на Донеччину. Війна для мене розпочалася із Зайцевого. Там у складі невеликого підрозділу ми тримали оборону і там я зрозумів, що таке справжня війна, — ділиться враженнями воїн.
Одного дня військовий разом із командиром підрозділу потрапив під обстріл 120-мм мін. Олександр пригадує, що в той же день він врятував життя своєму командиру.
— Я його відтягнув в окоп, через деякий час ми поверталися назад, проте друга 120-ка впала недалеко від нас і командир тоді дістав важку контузію, тож керівництво підрозділу у складі 7 людей, включаючи мене, я взяв на себе. Дуже багато прильотів тоді було по нашому бліндажу, проте ми з хлопцями надійно тримали свій напрямок, поки не прибуло підкріплення через декілька днів, адже одразу сюди потрапити майже не вдавалося — обстріли не закінчувалися. На жаль, одного нашого побратима там було важко поранено, крім того, працювала ворожа ДРГ, — каже армієць.
Близько 1,5 місяці Олександр Левченко досить успішно боронив разом з побратимами свій напрямок і після певного періоду часу потрапив на околиці Бахмута.
«Відбивали ворожі атаки протягом 9 годин безперервного бою»
Уже у Бахмуті для Олександра, який був на посаді командира відділення, розпочалося справжнє пекло. Там він зіштовхнувся з великим болем втрат своїх бойових товаришів, які загинули, захищаючи українську землю.
— Під час пересування на позицію, рашистські мінометники перебували на бетонному заводі й постійно крили нас там. Ці 5 днів на позиції для мене стали справжнім пеклом. Ми тоді потрапили в оточення, а хлопці, що були у нас позаду, були важко поранені. рашисти обійшли нас кільцем, під постійним ворожим вогнем ми вимушені відбивати атаки противника, а це 9 годин безперервного бою. Тоді був у мене в підрозділі Олександр Лавриненко, у якого був присутній певний страх, адже для нього цей бій був одним з перших. Проте завдяки йому ми й вижили. Він хоча й не вів бій, проте дуже допомагав нам: швидко споряджав магазини, а ми давали гідну відсіч ворогу. Так і врятувались того разу. Відстань до окупантів була тоді близько 50 метрів, — розповідає військовий.
Завдяки сміливості та майстерності Олександра Левченка та військових його підрозділу окупанти були змушені відійти на свої позиції та не мали змоги просунутися далі. Якось одного дня під час чергового повернення на свою позицію підрозділ Олександра знищив багато російської військової техніки та озброєння, навіть з ПЗРК вдалось пошкодити декілька літаків противника. Тоді захисник дістав сильну контузію та потрапив в лікарню, а його побратими з гідністю утримували позицію і далі.
Вже пізніше, під час лікування, Олександр дізнався, що в той день був великий штурм ворогом наших позицій і було багато поранених з нашого боку. Через деякий час після лікування військовий знову приєднався до своїх товаришів у Бахмуті.
— У той час я сам вчився і вчив своїх людей азів штурмових боїв, ведення бою у місті тощо. Я дуже пишаюся своїми хлопцями. Ми брали участь у найзапекліших боях під Бахмутом, — каже Олександр.
Тоді чоловік дістав ще одну контузію, а загалом їх було шість, проте лікувався вже знеболювальними на місці. Під час чергового обстрілу ворога він врятував чорну кішку, якій дав прізвисько «Мурка», вона й залишилися згодом з ним.
— Були періоди, коли я ні з ким взагалі балакати не міг, а ця кішка мене на ноги поставила, ні до кого не йшла і лише з нею я почав якось відновлюватися. Одного разу у мене навіть стався серцевий напад — далися в знаки постійні емоційні хвилювання. Але обійшлося, мені оперативно надали медичну допомогу, — згадує армієць.
«Постійне спілкування з людьми дає великий шанс на моральне відновлення»
Під час чергових атак ворога будинок, де перебував Олександр зі своїми підлеглими під Бахмутом, підірвали термобаричним зарядом з РПГ окупанти, а його хвилею викинуло у вікно, він деякий час не міг навіть підвестися.
Відтоді кожній своїй групі, яку проводжав на бойове чергування, Олександр Левченко давав цінні поради, адже сам за станом здоров’я вже не міг обороняти позиції. Велику проблему для наших військових, згадує захисник, на той час з боку ворога доставляли снайпери і танки.
Згодом армійця відправили для проходження військово-лікарської комісії, де він був визнаний обмежено придатним до військової служби та направлений для проходження служби до Сумського міського об’єднаного територіального центру комплектування та соцпідтримки в роту охорони на посаду командира відділення.
Він має відомчі нагороди і величезний досвід ведення бойових дій, набутий під Бахмутом. Інколи ці події він згадує у снах, проте постійне спілкування з людьми на цій посаді дає йому великий шанс на моральне відновлення.
Він пішов захищати рідну землю, аби його рідні — мама, дружина, син та шестимісячна донька, не знали жахіть війни, і в разі потреби готовий ділитися своїми знаннями з іншими та виконувати завдання у будь-якому місці ведення бойових дій.
Фото Олександра Варухи
