Запорукою спроможності оперативно обмінюватися тактичною інформацією для обох винищувачів стало використання системи зв’язку Link 16, яку інколи умовно називають «військовий Wi-Fi»…
Кореспондент АрміяInform запитав у громадян України про те, що для них означає Незалежність.
Герой України Володимир Жемчугов:
«Незалежність особисто для мене означає повну свободу дій. Звісно, що у рамках закону і здорового глузду. Наприклад, вільно висловлюватись з приводу всіх без виключення подій, давати власну оцінку діям тих чи інших державних чиновників, вільно голосувати на виборах усіх рівнів. А також свободу пересуватись Європою і світом, переймати досвід найкращих країн і запроваджувати його тут, у вільній і суверенній Україні. А також можливість на весь голос стверджувати, що я українець, не боячись звинувачень в націоналізмі чи інших подібних „гріхах“. Справжню ціну свободи я зрозумів ще у 2014 році, коли московити вторглися на нашу землю, а їхній фюрер брехав усьому світу, що „їхтамнєт“.
Як людина, яка там жила і була свідком тих подій, стверджую: війну в Україну принесла „матушка-росія“ ще понад 9 років тому, оскільки всі попередні роки наш суверенітет для неї був як кістка у горлі. Незалежність українців, їх прагнення бути в Європі, певні успіхи в розбудові молодої держави муляли росіянам очі всі 32 роки. Особливо путіну і його найближчим посіпакам. Ось вони і вирішили навесні 2014-го „виправити помилку, що сталася влітку 1991-го“, як заявили тоді кремлівські пропагандисти.
Ось вже 9 років московити хочуть поставити нас на коліна, гатячи ракетами і бомбами по лікарнях, дитсадках і школах, вбиваючи мирне населення і наших дітей. Але українці не коряться і не збираються цього робити. Тож для мене Незалежність — це не лише свобода, а й наш спротив заклятому ворогу і наша майбутня перемога у цій війні».
Підполковник Віталій Баранов, кіборг, лицар двох орденів Богдана Хмельницького, командир батальйону ЗС України:
«32 роки тому українські парламентарі, нарешті, здійснили споконвічне бажання мільйонів українців, які століттями мріяли про державність. При цьому вони терпіли знущання чужинців, поневірялися по концтаборах, але вірили, що цей день настане. А ще — боролися, наближаючи його. Хто як міг. Інколи доводиться чути, що незалежність звалилася на наші голови як сніг серед літа. Дійсно, у серпні 1991 року не пролилося і краплі крові: все відбулося цивілізованим і мирним шляхом, у стінах парламенту. Але ж скільки української крові було пролито до цього? Хтось рахував? А скільки її проливається останні 9 років? Особливо після 24 лютого 2022 року. Ще на початку 20-х років подільський отаман Яків Гальчевський, який завзято воював з російсько-більшовицькими загарбниками, сказав: „Кожна краплина крові, пролита за рідну землю, не буває марною. Рано чи пізно, але на цій землі постане Українська держава, шлях до якої буде кривавим“.
І через 70 років вона постала. Проте, як і тоді, після проголошення Української Народної Республіки, на неї пішли війною. Проте сьогоднішня Україна мужньо протистоїть одвічному ворогу — московитам. Тож для мене Незалежність України — це кров найкращих її синів і доньок, яку вони проливають вже століттями».
Полковник Петро Потєхін, лицар орденів Богдана Хмельницького 3-го ступеня і «За мужність»:
«Для мене незалежна Україна — це право не бути молодшим братом, а рівним серед рівних, жити під мирним небом, знаючи, що ані тебе, ані твоїх дітей вкотре не відправлять виконувати „інтернаціональний обов’язок“ чи віддавати життя за „національні інтереси великої росії“. Так, вона дійсно велика, якщо мати на увазі площу країни-сусідки. Але ж справжня велич полягає в іншому. Наприклад, як комфортно живеться громадянам, чи поважають країну у світі, чи прислуховуються до її думки на міжнародному рівні тощо.
Мені особисто довелося відстоювати нашу незалежність і у 2014 році, і у 2022-му, визволяючи Слобожанщину, де дістав важке поранення і дивом вижив. Та про це не шкодую. Впевнений: ми відстоїмо свою державність і мої дві доньки, онук житимуть у щасливій, заможній країні. Заради цього варто і воювати».
Юрій Шутяк, керівник громадської організації, Миколаївщина:
«З першого дня цієї війни я зі своїми колегами надаю нашим захисникам всебічну допомогу. Звісно, що продовжуємо бувати у військових підрозділах, зокрема в тих, що у безпосередній близькості від окупантів. Спілкуючись з нашими хлопцями-вояками, я ні разу не чув від них високомовних слів, зокрема, жоден з них не бив себе у груди й не казав, що він великий патріот України: вони вважають, що нічого особливого не роблять, а виконують свою повсякденну роботу — виганяють загарбників з рідної землі. Отже, незалежність для мене — це пересічні українці, які готові віддати свої молоді життя за свою країну, які вже не уявляють себе «молодшими братами».
Олександра Перова, киянка:
«Незалежність України для мене є, за великим рахунком, — моє життя, життя всіх моїх рідних та близьких. Я, наприклад, вже не уявляю себе в Україні, яка знову опинилася у статусі молодшої сестри, коли ті ж москвичі, жителі інших російських міст, приїжджаючи до мого міста, дивитимуться зверхньо на нас, киян, не уявляю, коли знову чутиму, що „Київ — класне місто, але все одно не москва і не санкт-петербург“. Звичайно, що ні, бо коли Володимир хрестив Київську Русь на місці москви, не кажучи вже про санкт-перетрбург, бігали вовки і квакали жаби…»
