Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Серед героїв, що безперервно стають на захист України, особливе місце належить людям, які змінюють своє звичайне цивільне життя, щоб прийняти важкий виклик військової служби. Одним із таких є Сергій. Захисник народився в мальовничому селищі Наркевичі Волочиського району на Хмельниччині. Навчався у Дзеленецькому професійно-технічному училищі за спеціальністю «Механізатор». Проте з початком російсько-української війни Сергій став на захист своєї Батьківщини від окупаційних військ.
Докладніше про службу в Національній гвардії, ЗС України, участь в АТО/ООС, перші бої в Попасній під час широкомасштабного вторгнення, поранення та переведення у Волочиський РТЦК та СП Сергій розповів кореспонденту АрміяInform.
«…побратим мене хапає за шию, ми падаємо за стіну, і тут поряд прилітає снаряд…»
— Коли у 2014 році розпочалась російсько-українська війна, я був за кордоном на заробітках. Проте, як тільки зрозумів, що це закінчиться не швидко, відразу ж повернувся в Україну. У 2015 році добровільно пішов до тоді ще військкомату. Звідти мене направили в батальйон оперативного призначення Національної гвардії України. Пройшов навчання в Золочеві Львівської області. Потім нас направили на Харківщину — там пройшли бойове злагодження. І 1 серпня 2015 року наш підрозділ зайшов у Слов’янськ, — розповідає захисник.
Основним їхнім завданням було виявлення та знищення ДРГ противника. Сергій розповідає, що чимало моментів та ситуацій з війни назавжди закарбувалися в його пам’яті, проте згадувати та говорити про них він ще не готовий.
— У багатьох військових є завдання, про які говорити не можна. Але найбільше запам’ятались бої в смт Зайцеве на Донеччині у 2016 році. Почався мінометний обстріл, а я ж ніколи не стикався із цим, бо до війни жодного стосунку до військової справи не мав. Чую, щось свистить, голову підняв, рота відкрив і дивлюсь. Тут побратим мене хапає за шию, ми падаємо за стіну, і поряд снаряд прилітає. Тоді я усвідомив, куди потрапив і що насправді відбувається навколо, — згадує військовий.
Перша ротація Сергія тривала рік і 3 місяці. Потім розпочалась демобілізація, але він підписав контракт зі Збройними Силами України. З 2017 року по 2021 служив у складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. За цей час пройшов навчання в навчальному центрі «Десна» за напрямом оператор-навідник БМП-2, отримав сертифікат і диплом.
— За ці роки я майже не бачив свою родину. Постійно перебували в районі ведення бойових дій: то 9 місяців, то 11. Приїжджав в ППД, 45 діб відпустки… і знову зброю в руки та назад на передову, — каже Сергій. — У складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади доводилось виконувати різноманітні завдання.
Контракт у Сергія закінчився у вересні 2021 року. Він сподівався, що нарешті трішки побуде зі своєю сім’єю і відпочине від військової справи. Проте 24 лютого змінило плани чоловіка.
«Дружина зрозуміла, що немає сенсу переконувати мене залишитися, мовчки зібрала мій рюкзак…»
Після звільнення зі служби Сергій працював на фірмі. Не сподівався, що так швидко повернеться назад і знову візьме до рук зброю. 24 лютого вкарбувалося у його пам’ять, як і кожного українця, назавжди.
— Чесно, я був шокований. Я очікував, звісно, цього, адже ми ще у 2021 році, коли перебували в районі ведення бойових дій, бачили, що біля кордонів збирається скупчення російських військ. Але ніхто не міг повірити до остатнього, що вони дійсно розпочнуть широкомасштабний наступ, — згадує Сергій.
Він розповідає, що рішення наступного ж дня йти до ТЦК та СП прийняв без вагань та роздумів.
— Чому мій побратим повинен за мене воювати, а я буду дома сидіти біля дружини? Кожен чоловік повинен захищати свою дружину, матір, дітей, не чекати, поки хтось це зробить за нього. Тому рішення повертатися на службу приймалося майже автоматично. Дружина навіть слова не встигла сказати. Вона зрозуміла, що немає сенсу щось мені говорити і переконувати залишитися, мовчки зібрала мені рюкзак, — розповідає захисник.
З ТЦК та СП Сергія направили у 24-ту окрему механізовану бригаду. Там він прослужив 14 місяців на посаді снайпера-стрільця.
Перший населений пункт, де підрозділ Сергія розпочав виконання завдань під час широкомасштабного вторгнення, була Попасна.
— Я прибув до бригади і за три дні вже був у Попасній. Там дуже важко було, тому що ми вступили в бій з нерівними силами, на нас йшли «вагнерівці». І серед них були доволі підготовлені бійці. Я там втратив чимало своїх побратимів, яких знав не один рік, зазнав поранення, — згадує військовий.
«…орки свого «м’яса» не шкодують…»
Сергій розповідає, що перші бої були дуже важкі. На одного нашого військового було 30 російських. У росіян було дуже багато техніки. Вони сильно підготувалися до наступу. Але незважаючи на це, підрозділу Сергія вдалося тримати Попасну до травня.
— Було багато хлопців, які пройшли АТО/ООС, мали бойовий досвід. І за рахунок цього та певних хитрощів нам вдавалося стримувати ворога. Вони здійснювали наступ навалою. Наприклад, ми стоїмо з кулеметами, а росіяни йдуть групою. Ми покосили одну групу, лежить гора російських трупів, а їхня інша група починає лізти по цих трупах знову навалою. І ми знову косимо. Їм людей взагалі не шкода, — розповідає боєць.
За словами Сергія, дуже потужні обстріли тривали цілодобово. Бувало, що росіяни до 10 тисяч снарядів за добу могли випустити по позиціях, де перебували українські підрозділи. Рівняли все із землею.
— Вони не дивилися чи наші стоять, чи їхні військові. Ось наприклад, є вулиця — один бік вулиці наш, навпроти, за 10 метрів, вже ворог. І коли їхня артилерія накривала нас, вона накривала і своїх. Ось такі бої йшли. Тобто можна ще раз сказати, що орки свого «м’яса» не шкодують, — запевняє захисник.
У квітні 2022-го в Попасній Сергій зазнав поранення під час танкового обстрілу.
— Прямий танковий постріл у будинок, а я якраз біля нього був. То мене побратими відкопали десь під сараєм. Ці відчуття не передати і не описати словами. Я вже попрощався з життям. Але, дякувати Богу, живий, мене швидко евакуювали. Пройшов лікування спочатку в Павлограді в госпіталі, потім у Львівському шпиталі, далі в Хмельницькому — реабілітацію. До грудня 2022 року я перебував у госпіталях, адже дістав поранення голови, живота, спини та ноги. Згодом пройшов ВЛК, мене визнали «обмежено придатним», — розповідає Сергій.
За словами захисника, росіяни використовують на фронті все і одночасно: авіація завдає удару і відразу працює міномет та артилерія. У них тактика «випаленої землі».
— Ми, перед тим як вистрелити, думаємо, по якій цілі це зробити, щоб завдати максимальних втрат противнику, а не просто так витрачати снаряди. А вони луплять і не задумуються, знищують все, — каже воїн.
«Дивишся на банку тушонки, взяв би із собою, але замість неї береш 6 пачок набоїв»
Сергій розповідає, що часто доводилось залишатись без сну по декілька днів через постійні бої та обстріли.
— Якщо була хоча б хвилинка вільна, як те котеня — скрутився калачиком, ліг поспати. Не встигнеш заснути, а побратим вже штурхає в плече, бо знову потрібно приступати до «роботи». Бувало, і по три доби не спали взагалі. Ти просто на адреналіні витримуєш. Бувало, і з калюжі воду пили. Адже коли йдеш на бойовий вихід, дивишся на банку тушонки, взяв би із собою, але замість неї береш 6 пачок набоїв. Адже набої — це життя, — згадує захисник.
Найбільше під час війни Сергія здивувала репліка російського полоненого, який на запитання, що він робить на українській землі і чому воює за рф, відповів: «А чого ви повинні жити краще за нас?».
— Тоді я зрозумів, що ці люди настільки зазомбовані російською пропагандою, що готові життя віддати за свого царя. Вони, замість того, щоб будувати свою країну, розвивати технології, економіку, підвищувати свій рівень життя, йдуть сюди, щоб знищувати український народ, який вибрав європейський шлях, шлях процвітання та розвитку, — запевняє Сергій.
За його словами, і ставлення цивільного населення в районах ведення бойових дій до наших військових різне. Є люди, які щиро вірять і чекають на перемогу України, допомагають нашим захисникам. Але, на жаль, є й такі, які переходили на бік росіян, коли українські населені пункти захоплювали. Проте, коли наші війська почали звільняти окуповані території, ці люди швидко почали «перевзуватися».
— Одного разу вирахували 86-річну бабусю, яка корегувала вогонь по наших військах. Її навчили, як передавати дані, або іноді вона просто телефонувала окупантам і повідомляла інформацію, — розповідає Сергій.
«Люди вже знову почали забувати, що в Україні війна…»
Після висновку ВЛК «обмежено придатний» Сергія у квітні 2023 року перевели на службу до Волочиського РТЦК та СП.
— Я вже кілька місяці служу в ТЦК та СП, але все ніяк не можу звикнути. Мені на передовій легше було. Якби не поранення, я б і далі продовжував боронити нашу землю, — каже захисник.
За його словами, люди вже знову почали забувати, що в Україні війна.
— Тільки й чуємо, що більшості війна не стосується. Навіть коли з побратимом вже зараз розносимо повістки, деякі чоловіки говорять: «А це не моя війна, я для того не створений». Але ж я теж не народився з автоматом у руках. Потрібно розуміти, що від кожного з нас залежить, коли закінчиться війна. Нам потрібно ще більше згуртовуватися і докладати усіх зусиль для нашої перемоги. Заради майбутнього нашої країни, наших дітей, наших онуків. Заради існування української ідентичності, — наголошує Сергій.
Фото автора та з архіву Сергія
