Про те, який літак спромігся підтверджено збити F-16 під час реального повітряного бою, розповідає АрміяInform. Обставини інциденту реконструювали, тож повітряний бій…
Вступ України до НАТО тривалий час асоціювався з Планом дій щодо членства (ПДЧ). Саме такий механізм було запропоновано Альянсом для країн Центральної Східної Європи після «холодної війни». Водночас зараз вже ПДЧ втратив свою актуальність, адже Україна подала заявку на вступ до НАТО за прискореною процедурою у вересні 2022 року.
Більше про те, чому ПДЧ був переоцінений на Бухарестському саміті, як Захід жив ілюзіями щодо спільної безпеки з росією та про перспективи вступу України до НАТО, розповів бригадний генерал у відставці, лектор Потсдамського університету, доктор філософії Клаус Віттманн. Пропонуємо другу частину розмови, а початок можна прочитати тут.
План дій щодо членства ще не означає вступ країни до НАТО
— Як формувався План дій щодо членства як інструмент вступу до НАТО? Чому ПДЧ тривалий час був головним фактором у переговорах Альянсу з Україною та іншими посткомуністичними країнами?
— Перші запрошення на вступ нових членів НАТО надсилало не дуже охоче. У 1994 році Альянс заснував програму «Партнерство заради миру», яку тоді деякі, дещо розчаровані, країни-претенденти, назвали «Партнерством заради зволікання».
НАТО було неохочим щодо нових членів з двох причин.
По-перше, країни колишнього Варшавського договору з радянською спадщиною все ще потребували реформ. Конкретно — модернізації в демократичну державу під парламентським контролем.
По-друге, була певна повага до росії, яка, як можна було очікувати, не була дуже задоволена розширенням НАТО на Схід. Хоча слід знову і знову наголосити, що розширення НАТО на Схід ніколи не було агресивним актом. Навпаки — нагальним бажанням країн, які звільнилися від радянського гніту та прагнули потрапити під парасольку безпеки НАТО.
Перед першими трьома запрошеннями (Чехія, Польща та Угорщина) НАТО підписало Установчий акт НАТО-росія. Обидві сторони заявили, що більше не розглядатимуть одна одну як супротивників.
Тоді від НАТО були надіслані перші запрошення (на вступ), і в рамках програми «Партнерство заради миру» вже існували спеціальні партнерства з певними країнами. З Україною в країн Північноатлантичного альянсу склалися особливі партнерські відносини. Комісія Україна-НАТО була створена одночасно з Постійною спільною Радою НАТО-росія у 1997 році.
Партнерство з країнами, які хотіли приєднатися до НАТО, розглядалося як певна підготовка до членства в Альянсі. Потім це було більш ретельно систематизовано і переросло у План дій щодо членства.
Під час саміту НАТО в Бухаресті 2008 року США прагнули, щоб Україна та Грузія отримали ПДЧ, однак цього не відбулося.
Грузія та Україна, а разом з тим і росія, переоцінили важливість ПДЧ. Адже, План дій щодо членства ще не означає членство і не є гарантією вступу до країни до НАТО
Я зрозумів у 2007–2008 роках, що ПДЧ та його значення перебільшені. Тому згодом, під час Міжнародного Київського тижня, зосередився на тому, щоб краще пояснити це колегам з України.
Тоді (2007–2008 роки) я був директором з питань політики академічного планування в Коледжі оборони НАТО. У цьому статусі я відвідував щороку в лютому Міжнародний Київський тиждень. На сім днів представники Коледжу оборони НАТО (Рим) приїздили до Національного університету оборони в Київ.
На Міжнародному Київському тижні 2011 року я організовував панель під назвою «Досвід країн НАТО». В останній дискусії брали участь колишній міністр оборони Румунії Іоан Мірча Пашку та ще троє учасників.
Я мав на меті пояснити те, про що вже зазначив вище — План дій щодо членства ще не означає членство в НАТО. Але це означає те, що потрібно будувати стратегії розвитку. Тобто, розглядається Ваше бачення, а НАТО висуває вимоги. Це велика робота, яка займає багато часу.
План дій щодо членства — це лише початок процесу або підготовки до членства в НАТО. Зрештою, вступ до Альянсу — політичне рішення всіх членів НАТО.
Крім того, дехто говорить про помилку 2008 року і якби Україна стала членом НАТО, то росія б на неї не напала. Так, це правда, але це був час, коли, наскільки я пам’ятаю, більшість українського народу була або проти членства в НАТО або нейтральною.
Отже, про запрошення країни, народ якої не хоче членства в НАТО, не йшлося. Це був інший час.
Так, я переконаний, що якби Україна була членом НАТО у 2014 році або в 2022 році, росія б не напала.
Німеччина повинна передати крилаті ракети TAURUS Україні
— Нещодавно відбувся саміт НАТО у Вільнюсі. Що, на Вашу думку, Україна вже зробила для членства в НАТО? І що нам також потрібно зробити?
— Україна вже зробила багато для того, щоб стати членом НАТО. І це завдяки роботі Комісії Україна-НАТО та українській участі в кількох миротворчих місіях НАТО.
Українські політики теж зробили певні кроки. І тепер це відважна боротьба з російською навалою.
Я вважаю, що Україна бореться за всіх нас. Тому я підтримую Україну всюди, де можу, у ЗМІ, статтями та презентаціями, дискусіями.
Але з іншого боку — є дослідження щодо розширення НАТО, яке було розроблене у 1995 році. Воно містить декілька критеріїв для членства в НАТО.
Як я вже сказав, вступ до Альянсу — політична дискусія. Але є ще деякі умови, які необхідно виконати.
І один дуже важливий абзац, який говорить: «Держави, які мають етнічні суперечки або зовнішні територіальні суперечки, включаючи претензії іредентистів (тих, хто виступає за возз’єднання територій з іншою країною через етнічний склад населення. — Ред.), або суперечки щодо внутрішньої юрисдикції, повинні врегулювати ці суперечки мирними засобами відповідно до принципів ОБСЄ».
Звичайно, Україна не винна в тому, що на неї напала росія. Зрозуміло, чому москва почала війну на Донбасі у 2014 році. Бо маючи заморожені конфлікти (Україна, Грузія, Молдова), росія вважає, що можна запобігти запрошенню держав у НАТО.
Я розумію розчарування українців (щодо наслідків саміту у Вільнюсі. — Ред.). Я був серед підписантів відкритого листа-звернення до учасників Вільнюського саміту про чіткий сигнал для України, що її майбутнє в НАТО.
Я вважаю комюніке саміту занадто слабким, і впевнений, що ми втратили можливість подати чіткий сигнал росії: ви не маєте права голосу в питанні членства України в НАТО.
Суть комюніке полягала в тому, що коли війна закінчиться і будуть створені умови, то Україна стане членом НАТО. Особисто я вважаю, що це занадто слабко. Умови виконані, я вважаю, що Україна багато зробила під час бойових дій, щоб стати членом НАТО. І я можу лише сподіватися, що відвоювання нині окупованих територій або необхідність для росії вивести свої сили з України відбудеться дуже скоро.
Я збираюся написати статтю про TAURUS — крилаті ракети, які є у ВПС Німеччини. Ми повинні передати їх Україні. ЗСУ тоді матимуть ще більше засобів для ураження цілей, далеко за лінією фронту росіян.
На Заході були ілюзії щодо росії як партнера
— Чому НАТО не визнало росію загрозою після Мюнхенської промови путіна, де він чітко звинуватив США у формуванні однополярної системи?
— Так, я був там. Я сидів на балконі метрів на вісім над путіним і бачив, як він ще дописував свій рукопис. Згодом я часто говорив і писав, що треба було набагато краще прислухатися до промови і робити висновки.
Пам’ятаю, як Джозеф Йоффе, редактор тижневика «Die Zeit», піднявся першим у дискусії і сказав: «Пане президенте, ми щойно стали свідками початку чергової холодної війни?» Що ж, були причини не ставитися до цього серйозніше — бажання співпраці з росією.
Я був одним із тих, хто роками розвивав ідеї співпраці на противагу конфронтаційній безпеці з росією. Але водночас я завжди досить чітко аналізував мотиви путіна: реваншизм, бажання повернути назад вплив у Центрально-Східній Європі тощо. Марк Твен правий: «Ми ніколи не повинні робити прогнози, особливо щодо майбутнього».
На Заході були ілюзії щодо росії як партнера, видаючи бажане за дійсне. І особливо в Німеччині. Навіть після 2014 року Берлін погодив будівництво газогону «Північний потік-2». Ангела Меркель це зробила за бажанням колишнього канцлера Герхарда Шредера, який уже перебував на добре оплачуваній службі російського уряду та «Газпрому».
Так, це були помилки і неправильне судження — і у 2008 році, через рік після виступу путіна у Мюнхені, коли була війна росії проти Грузії, яка закінчилася досить швидко. Тож про це теж швидко забули.
Потім у 2014 році реакція НАТО була сильнішою, але не настільки дієвою проти росії.
Якщо ми не можемо захистити Україну, яка не є членом НАТО, то повинні зробити все, щоб захистити безпеку членів НАТО. Це призвело до багатьох рішень на саміті у вересні 2014 року в Уельсі, зокрема План дій щодо готовності.
У 2016 році відбувся саміт у Варшаві з рішеннями щодо посилення передової присутності, створення багатонаціональних бойових груп в країнах Балтії та в Польщі. Але це був захист лише НАТО.
У 2021 році голова партії Зелених Роберт Габек приїжджав з візитом на Донбас. Після повернення в Німеччину він був дуже емоційно схвильований і сказав, що ми повинні дати Україні зброю для її оборони.
У Німеччині тоді було багато розбіжностей, навіть у партії Зелених. Я написав листа до редактора Allgemeine Zeitung, підтримавши Габека. Але у 2021 році ми в Німеччині казали, що не можемо відправляти зброю в кризові райони. І тільки після початку вторгнення рф в Україну багато людей прокинулися, усвідомивши жах війни.
На Чорноморський регіон в НАТО не звертали належної уваги
— Щодо Чорноморського регіону. Як колишній чиновник НАТО, який працював із Середземноморським регіоном, як Ви гадаєте, чому впродовж останніх 20-30 років НАТО досі не затвердило Чорноморську стратегію?
— Якщо відверто, тому що на це ніхто не звернув належної уваги. І Туреччина, яка вважає, що Чорне море є важливим, стала дуже складним союзником НАТО саме через дружбу з росією. Я думаю, що Захід сприйняв російське бачення Чорного моря як регіону, де частково домінує росія.
Це була чергова помилкова оцінка. У мене самого завжди був план написати книгу про Чорноморський регіон — але цього так і не відбулося. Мене надихнула стаття професора з Бонна Людгера Кюндхарта під назвою «Озера Європи». Це порівняння регіонів Балтійського, Чорного, Каспійського і Середземного морів.
Мені завжди хотілося б продовжити цей проєкт і порівняти їх. А ще краще, поставивши головне запитання: «Що Балтійське море має розповісти іншим?» Адже співпраця в Балтійському морі є найінтенсивнішою. І, сподіваюся, що за допомогою 50 країн-союзників ми оскаржимо претензії росії на домінування в Чорному морі.
