Про особливості 14-денного періоду адаптації бійців у бойових частинах після проходження БЗВП та фахової підготовки АрміяInform розповів начальник групи інструкторів 127-ї окремої важкої механізованої бригади сержант…
Удруге добровільно мобілізований митець Дмитро Коломойцев нині проходить військову службу у лавах ЗСУ. На запитання про усвідомлення свого сьогодення і місії, відомий український художник, графік та скульптор кореспондентові АрміяInform відповів так: «У моєму військовому квитку написано, що я художник клубів і бібліотек, за моєю версією і розумінням мого командування — я зараз синхронізую Збройні Сили та мистецтво».
Дмитро Коломойцев народився та навчався в Донецьку, у 2000 році по завершенню навчання у виші переїхав до Києва, організував бізнес у сфері зв’язків з громадськістю. Коли зрозумів, що не бажає своїй дитині зростати і формуватися у розквіт режиму януковича, за допомогою аматорського кінематографа почав протестувати проти політики нав’язування викладання української літератури за радянськими наративами.
Згодом разом із родиною та своїм товаришем, українським письменником Любком Дерешем, виїхав з України та відкрив йога-центр у Дахабі (Єгипет). Був співвласником готелю у Катманду (Непал), після отримання у судовому порядку від місцевих бандитів своєї відступної долі від готельного бізнесу, та рятуючись від їхнього переслідування, перебрався з родиною до міста Гокарна (Індія). Коли у 2014 році поїхав у справах в Україну — опинився спочатку в окупації, а згодом приєднався до лав 92-ї окремої механізованої бригади на посаді зенітника. Після демобілізації заснував творче об’єднання «УкрМакроВсесвіт» і галерею сучасного мистецтва. З початком широкомасштабного вторгнення — знову став до лав ЗСУ.
«Рішення покинути Донецьк було очевидним»
— В Індії, де ми жили, туристам не можна перебувати довше ніж пів року поспіль, тому я поїхав до Таїланду, аби продовжити візи для всієї родини, яка не цей період залишилася у Камбоджі. Почався український Майдан і одночасно відбувалися схожі події в Бангкоку — протест був дуже україноподібний, на певних етапах вони копіювали тактику українських майданівців, але зі своїм азійським колоритом. Все відбувалося просто на очах — в охопленому революцією місті я з цими візами йшов серед побитих і закривавлених людей. Оскільки ми жили на доходи від здавання в оренду нерухомості в революційному Києві, в мене виникла потреба поїхати в Україну та владнати фінансові справи. Так зрештою я потрапив до Донецька, де провів чотири місяці в окупації, — згадує Дмитро Коломойцев.
— Як можна описати тодішній Донецьк і як звідти виїхав?
— На блокпостах посилювався тиск, проходити їх ставало дедалі важче, іноді це було схожим на самогубство. На вулицях з’явилися «казачі патрулі» — повний сюрреалізм. Ти розумієш, що якщо вже перебуваєш у пеклі, то треба діяти за якимись притаманними пеклу пекельними правилами, але тут, з’ясовується, вони не діють.
«днр» — то справжнісіньке пекло: Босх, Борхес це описували, а ті загарбники його зробили. Ось як Діснейленд люди зробили — так і ці пекло збудували, причому набагато реалістичніше й малобюджетніше. Більш жахливого я досі не бачив, тому рішення покинути Донецьк було очевидним.
«днр» — то справжнісіньке пекло: Босх, Борхес це описували, а ті загарбники його зробили. Ось як Діснейленд люди зробили — так і ці пекло збудували, причому набагато реалістичніше й малобюджетніше.
«Я вважаю, що мені дуже поталанило, що я якимось чином синхронізувався із ЗСУ»
— Вихід з пекла через ЗСУ?
— Так. Я вважаю, що мені дуже поталанило і я якимось чином синхронізувався із ЗСУ, не ховався. Притому що я людина, яка була максимально далека від армії. Прийшов у сьому хвилю мобілізації, коли війна вже була у лайтверсії, і не брав участі у значних подіях, отже, психіка не зазнала суттєвих травм. Мій професійний обов’язок був спостерігати за небом у складі розрахунку зенітної установки ЗУ 23-2. Тоді жартували, що хтось охороняє мішки з піском, а ми по дві години спостерігаємо небо, лежачи на кариматі.
— Вів вогонь по цілях?
— Не довелося, оскільки тоді була заборона на певні калібри і наші 23 міліметри теж підпадали під ці обмеження. ЗУшка — це вважалося чимось неприпустимим, бо ОБСЄ стежить, боєкомплект опечатаний, спеціальні місця під вогнегасники… Все трималося на стрілецькій зброї, тому ми були відведені для посилення в разі загострення. Якщо відбувається десь прорив, то у групі посилення бере участь зенітка, яка обов’язково їде лякати вороженьків. Вона використовувалася демонстративно: стріляти не можна, тільки лякати — як військове опудало. Брав участь у нічних перестрілках — розстрілював з автомата темряву, не брати участі в цьому я не міг, бо ж військовий обов’язок.
Декілька разів стріляли в мене, але я не розумів, що вогонь ведуть по мені. Розповідаю мамі телефоном, що «я у шапці»…
— А навколо тихо гілочки падають…?
— Так, біжить хлопець з посту, кричить мені, повзе, врешті валить мене з телефоном з мамою на лінії в канаву та пояснює, що так робити не слід. Приблизно так і минула служба.
Демобілізація — це як окреме природне явище, оскільки ти розумієш, що в цьому «мирному» світі навколо всі займаються не тим, що ти робив останні півтора року — не ті цінності. Ти не розумієш, як у цьому всьому бути фізично. Тому я брав те, що в мені було цінного, якісь військові спогади, і вивалював їх на великі полотна. Вирішив, що мені дійсно потрібне велике полотно для того, щоб зобразити ці надпереживання, які накопичилися, і те, для чого все це було, та й просто, щоб не гепнутися.
— Творив мистецтво до моменту вторгнення?
— Ми знайшлися з художником Сергієм Захаровим із Донецька, який якимось чином довів, що мистецтво — це якась надзброя (Сергій Захаров за розміщення своїх робіт на вулицях окупованого Донецька провів півтора місяця «на підвалі», де пережив тортури, побиття, примусову працю, імітацію розстрілу. — Авт.).
-
- Ці роботи Сергій Захаров розміщував у громадських місцях окупованого Донецька.
Почалася виставкова діяльність, розпочався проєкт «УкрМакроВсесвіт», коли прийшло розуміння, що ситуацію слід розглядати не із середини навколишнього контексту, а дивитися на все, припустімо, з планети Марс. Тоді б усі події були коротші, більш концентровані. Ти береш і помічаєш важливість кожної події, яка відбувається.
— Тобто документували реальність?
— Саме так. Все це настільки пов’язано з реальністю, що аж немає куди далі, тому що це найфантастичніше з того, що може бути, якщо ця реальність зафіксована в моменті, і ніякі її інтерпретації з цим не можуть змагатися.
У київській галереї «УкрМакроВсесвіт» виставлялися роботи максимально непрофесійного об’єднання художників. Всі, які не могли виставлятися в інших місцях, тому що це або дорого, або потрібно визнання «профспілки».
— Як зустрів велику війну?
— Був у Києві з дитиною, спостерігали вторгнення наживо, мені потрібно було рішуче вирішити, чим займатися далі, бо спостерігати все це було б набагато простіше у військах: ти на місці, від тебе чогось вимагають командири — нічого складного. Вирішилося все, як то часто і трапляється, само. Я довіз дитину до кордону з Польщею і передав далі, а мені зателефонували і сказали приїжджати у Дніпро, тому що я там потрібен для військової діяльності. Я навіть не цікавився, чим там буду займатися, і прибув.
За моєю версією, зараз приношу максимальну користь — тобто коли я охороняв умовні «мішки з піском», то це було приблизно 17 % від користі, яку можна було б принести оточуючим. А зараз десь на рівні 80 % — виконую військові обов’язки. Є деякі мистецькі проєкти, спрямовані на військові потреби. Деякі роботи продаються на аукціонах, деякі роботи робляться для якогось майбутнього.
— Творчість — це програмування образу нашої перемоги і формату майбутнього?
— Саме так: якщо ти у стані війни, то хоч би чим ти займався — ти перебуваєш на фронті. Охороняти мішки — це також важливо, робити мистецтво — це не менш важливо. Я робив і те, і інше, тож якби в мене не було того військового досвіду, то, напевно, я б цю тему більше героїзував. Є багато різновидів військової допомоги — хтось займається чимось надвойовничим: захоплює, відпрацьовує… Хтось постачає їм щось, хтось думає, як забезпечити це постачання — і все це надважливо. Усвідомлюєш у якій величезній машині ти береш участь — великому проєкті ЗСУ.
«Наступну експозицію представлю 17 серпня у Києві в Музеї історії Другої світової війни»
Всі вірять в ЗСУ — це релігійна складова, якій як культу був присвячений певний етап моєї творчості — Вівтар Перемоги, який ми представили в експозиції «Герць — виставка войовничого сарказму та праведного глуму 18++» у Дніпрі, багато чого що ми передбачали у своїх роботах справдилося. Але цей період позаду, наразі працюю над наступною експозицією — 17 серпня у Києві в Музеї історії Другої світової війни з цим можна буде ознайомитися.
— Ти вважаєш, що настав момент єднання минулого й майбутнього у точці сьогодення?
— Про цей момент мріяли мільйони українців минулого — і мертві, і ненароджені… Те, що ми переживаємо нині, — кульмінація подій, тому маємо себе змусити усвідомити, що це мегакрутий момент історії. Як мінімум твоєї особистої. Воїни УПА у сорокові роки гинули задля того, щоб на якомусь етапі настало щось подібне. Спротив і об’єднання нації, мрії Сковороди й Шевченка — вони сподівались, а ми перебуваємо в епіцентрі їхніх сподівань.
І все це певний процес, і якщо не думати про якийсь результат або щось подібне, то, мені здається, що надалі буде набагато складніше в цьому всьому контексті діяти, навіть після смерті. Ми діємо або добре, або погано — це, врешті, і є вибір нашого майбутнього.
Фото автора
