Насамперед завдяки його творам широкому загалу відомі візуальні образи українських військовиків часів Української революції 1917‒1921 років та почасти боротьба Української Повстанської…
Удруге добровільно мобілізований митець Дмитро Коломойцев нині проходить військову службу у лавах ЗСУ. На запитання про усвідомлення свого сьогодення і місії, відомий український художник, графік та скульптор кореспондентові АрміяInform відповів так: «У моєму військовому квитку написано, що я художник клубів і бібліотек, за моєю версією і розумінням мого командування — я зараз синхронізую Збройні Сили та мистецтво».
Дмитро Коломойцев народився та навчався в Донецьку, у 2000 році по завершенню навчання у виші переїхав до Києва, організував бізнес у сфері зв’язків з громадськістю. Коли зрозумів, що не бажає своїй дитині зростати і формуватися у розквіт режиму януковича, за допомогою аматорського кінематографа почав протестувати проти політики нав’язування викладання української літератури за радянськими наративами.
Згодом разом із родиною та своїм товаришем, українським письменником Любком Дерешем, виїхав з України та відкрив йога-центр у Дахабі (Єгипет). Був співвласником готелю у Катманду (Непал), після отримання у судовому порядку від місцевих бандитів своєї відступної долі від готельного бізнесу, та рятуючись від їхнього переслідування, перебрався з родиною до міста Гокарна (Індія). Коли у 2014 році поїхав у справах в Україну — опинився спочатку в окупації, а згодом приєднався до лав 92-ї окремої механізованої бригади на посаді зенітника. Після демобілізації заснував творче об’єднання «УкрМакроВсесвіт» і галерею сучасного мистецтва. З початком широкомасштабного вторгнення — знову став до лав ЗСУ.
«Рішення покинути Донецьк було очевидним»
— В Індії, де ми жили, туристам не можна перебувати довше ніж пів року поспіль, тому я поїхав до Таїланду, аби продовжити візи для всієї родини, яка не цей період залишилася у Камбоджі. Почався український Майдан і одночасно відбувалися схожі події в Бангкоку — протест був дуже україноподібний, на певних етапах вони копіювали тактику українських майданівців, але зі своїм азійським колоритом. Все відбувалося просто на очах — в охопленому революцією місті я з цими візами йшов серед побитих і закривавлених людей. Оскільки ми жили на доходи від здавання в оренду нерухомості в революційному Києві, в мене виникла потреба поїхати в Україну та владнати фінансові справи. Так зрештою я потрапив до Донецька, де провів чотири місяці в окупації, — згадує Дмитро Коломойцев.
— Як можна описати тодішній Донецьк і як звідти виїхав?
— На блокпостах посилювався тиск, проходити їх ставало дедалі важче, іноді це було схожим на самогубство. На вулицях з’явилися «казачі патрулі» — повний сюрреалізм. Ти розумієш, що якщо вже перебуваєш у пеклі, то треба діяти за якимись притаманними пеклу пекельними правилами, але тут, з’ясовується, вони не діють.
«днр» — то справжнісіньке пекло: Босх, Борхес це описували, а ті загарбники його зробили. Ось як Діснейленд люди зробили — так і ці пекло збудували, причому набагато реалістичніше й малобюджетніше. Більш жахливого я досі не бачив, тому рішення покинути Донецьк було очевидним.
«днр» — то справжнісіньке пекло: Босх, Борхес це описували, а ті загарбники його зробили. Ось як Діснейленд люди зробили — так і ці пекло збудували, причому набагато реалістичніше й малобюджетніше.
«Я вважаю, що мені дуже поталанило, що я якимось чином синхронізувався із ЗСУ»
— Вихід з пекла через ЗСУ?
— Так. Я вважаю, що мені дуже поталанило і я якимось чином синхронізувався із ЗСУ, не ховався. Притому що я людина, яка була максимально далека від армії. Прийшов у сьому хвилю мобілізації, коли війна вже була у лайтверсії, і не брав участі у значних подіях, отже, психіка не зазнала суттєвих травм. Мій професійний обов’язок був спостерігати за небом у складі розрахунку зенітної установки ЗУ 23-2. Тоді жартували, що хтось охороняє мішки з піском, а ми по дві години спостерігаємо небо, лежачи на кариматі.
— Вів вогонь по цілях?
— Не довелося, оскільки тоді була заборона на певні калібри і наші 23 міліметри теж підпадали під ці обмеження. ЗУшка — це вважалося чимось неприпустимим, бо ОБСЄ стежить, боєкомплект опечатаний, спеціальні місця під вогнегасники… Все трималося на стрілецькій зброї, тому ми були відведені для посилення в разі загострення. Якщо відбувається десь прорив, то у групі посилення бере участь зенітка, яка обов’язково їде лякати вороженьків. Вона використовувалася демонстративно: стріляти не можна, тільки лякати — як військове опудало. Брав участь у нічних перестрілках — розстрілював з автомата темряву, не брати участі в цьому я не міг, бо ж військовий обов’язок.
Декілька разів стріляли в мене, але я не розумів, що вогонь ведуть по мені. Розповідаю мамі телефоном, що «я у шапці»…
— А навколо тихо гілочки падають…?
— Так, біжить хлопець з посту, кричить мені, повзе, врешті валить мене з телефоном з мамою на лінії в канаву та пояснює, що так робити не слід. Приблизно так і минула служба.
Демобілізація — це як окреме природне явище, оскільки ти розумієш, що в цьому «мирному» світі навколо всі займаються не тим, що ти робив останні півтора року — не ті цінності. Ти не розумієш, як у цьому всьому бути фізично. Тому я брав те, що в мені було цінного, якісь військові спогади, і вивалював їх на великі полотна. Вирішив, що мені дійсно потрібне велике полотно для того, щоб зобразити ці надпереживання, які накопичилися, і те, для чого все це було, та й просто, щоб не гепнутися.
— Творив мистецтво до моменту вторгнення?
— Ми знайшлися з художником Сергієм Захаровим із Донецька, який якимось чином довів, що мистецтво — це якась надзброя (Сергій Захаров за розміщення своїх робіт на вулицях окупованого Донецька провів півтора місяця «на підвалі», де пережив тортури, побиття, примусову працю, імітацію розстрілу. — Авт.).
-
- Ці роботи Сергій Захаров розміщував у громадських місцях окупованого Донецька.
Почалася виставкова діяльність, розпочався проєкт «УкрМакроВсесвіт», коли прийшло розуміння, що ситуацію слід розглядати не із середини навколишнього контексту, а дивитися на все, припустімо, з планети Марс. Тоді б усі події були коротші, більш концентровані. Ти береш і помічаєш важливість кожної події, яка відбувається.
— Тобто документували реальність?
— Саме так. Все це настільки пов’язано з реальністю, що аж немає куди далі, тому що це найфантастичніше з того, що може бути, якщо ця реальність зафіксована в моменті, і ніякі її інтерпретації з цим не можуть змагатися.
У київській галереї «УкрМакроВсесвіт» виставлялися роботи максимально непрофесійного об’єднання художників. Всі, які не могли виставлятися в інших місцях, тому що це або дорого, або потрібно визнання «профспілки».
— Як зустрів велику війну?
— Був у Києві з дитиною, спостерігали вторгнення наживо, мені потрібно було рішуче вирішити, чим займатися далі, бо спостерігати все це було б набагато простіше у військах: ти на місці, від тебе чогось вимагають командири — нічого складного. Вирішилося все, як то часто і трапляється, само. Я довіз дитину до кордону з Польщею і передав далі, а мені зателефонували і сказали приїжджати у Дніпро, тому що я там потрібен для військової діяльності. Я навіть не цікавився, чим там буду займатися, і прибув.
За моєю версією, зараз приношу максимальну користь — тобто коли я охороняв умовні «мішки з піском», то це було приблизно 17 % від користі, яку можна було б принести оточуючим. А зараз десь на рівні 80 % — виконую військові обов’язки. Є деякі мистецькі проєкти, спрямовані на військові потреби. Деякі роботи продаються на аукціонах, деякі роботи робляться для якогось майбутнього.
— Творчість — це програмування образу нашої перемоги і формату майбутнього?
— Саме так: якщо ти у стані війни, то хоч би чим ти займався — ти перебуваєш на фронті. Охороняти мішки — це також важливо, робити мистецтво — це не менш важливо. Я робив і те, і інше, тож якби в мене не було того військового досвіду, то, напевно, я б цю тему більше героїзував. Є багато різновидів військової допомоги — хтось займається чимось надвойовничим: захоплює, відпрацьовує… Хтось постачає їм щось, хтось думає, як забезпечити це постачання — і все це надважливо. Усвідомлюєш у якій величезній машині ти береш участь — великому проєкті ЗСУ.
«Наступну експозицію представлю 17 серпня у Києві в Музеї історії Другої світової війни»
Всі вірять в ЗСУ — це релігійна складова, якій як культу був присвячений певний етап моєї творчості — Вівтар Перемоги, який ми представили в експозиції «Герць — виставка войовничого сарказму та праведного глуму 18++» у Дніпрі, багато чого що ми передбачали у своїх роботах справдилося. Але цей період позаду, наразі працюю над наступною експозицією — 17 серпня у Києві в Музеї історії Другої світової війни з цим можна буде ознайомитися.
— Ти вважаєш, що настав момент єднання минулого й майбутнього у точці сьогодення?
— Про цей момент мріяли мільйони українців минулого — і мертві, і ненароджені… Те, що ми переживаємо нині, — кульмінація подій, тому маємо себе змусити усвідомити, що це мегакрутий момент історії. Як мінімум твоєї особистої. Воїни УПА у сорокові роки гинули задля того, щоб на якомусь етапі настало щось подібне. Спротив і об’єднання нації, мрії Сковороди й Шевченка — вони сподівались, а ми перебуваємо в епіцентрі їхніх сподівань.
І все це певний процес, і якщо не думати про якийсь результат або щось подібне, то, мені здається, що надалі буде набагато складніше в цьому всьому контексті діяти, навіть після смерті. Ми діємо або добре, або погано — це, врешті, і є вибір нашого майбутнього.
Фото автора
