Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Киянку Анастасію з позивним «Ціанід» зустрічаємо неподалік Сіверська на Донеччині. Обабіч дороги в затінених заростях дерев і кущів вона проводить тренінг із тактичної медицини для бойових медиків 125-ї бригади Сил територіальної оборони ЗС України. Анастасія саме розповідає про сувору необхідність війни — правильно складати та накладати турнікети, адже навіть найменша помилка може призвести до трагедії. Вона пригадує бійця, знайденого мертвим зі здертими нігтями. Після поранення в руку він марно намагався відліпити страхувальний прапорець. Як наслідок, не зміг закрутити вороток турнікета і вже невдовзі помер від критичної втрати крові.
Подібних історій за півтора року великої війни в Анастасії назбиралось чимало. До війська вона приєдналася на початку березня 2022 року і відтоді пройшла тяжкі бої за Київ, Миколаївщину та Херсонщину, була на ротації під українсько-російським кордоном на Харківщині, після чого брала участь в обороні Бахмута та Соледара. Хоча в свої 26 могла би мати зовсім інше життя: збирати повні концертні зали і займатися улюбленою справою — грати на скрипці. Анастасія — професійна музикантка, успішно закінчила магістратуру Національної музичної академії, називати яку іменем Чайковського принципово відмовляється. Далі був вступ на аспірантуру, проте широкомасштабне вторгнення росії перекреслило всі мистецькі плани. Дівчина, хоча і не мала військового досвіду, одразу стала на захист України і звичайним стрільцем опинилася в лавах Київської бригади Сил територіальної оборони.
Тоді росіяни ще мріяли захопити українську столицю. Анастасія пригадує: це були постійні обстріли з усіх видів артилерії, авіаційні та ракетні удари, і ось одного дня її перший командир взводу запитав перед строєм — хто хоче стати бойовим медиком і «не боїться засунути палець у рану, що кровоточить».
— Я тоді ще здивувалася та перепитала: а хіба це так складно? Бо ж по життю мене мало що може шокувати, я не боюся крові або якихось страшних поранень. Напевно, це особливості мого характеру, адже професійне мистецтво та професійна музика стали такою школою життя, після чого вже нічого не страшно. Ось так я і стала бойовим медиком, — розповідає Анастасія з позивним «Ціанід».
Далі було навчання та повернення в уже рідний батальйон. Із першими пораненими з’явився і перший досвід. Тоді Анастасія усвідомила: аби врятувати більше життів, вона має щодня навчатися та вдосконалюватися. А ще — передавати набутий досвід і знання іншим.
— Є такий вираз: у критичній ситуації ти не піднімешся до рівня своїх сподівань, а впадеш до рівня своєї підготовки. Тому кожен боєць, незалежно від того «рейнджер» він чи звичайний кухар, має одну академічну годину на тиждень, тобто 45 хвилин навчатися тактичній медицині. Це вкрай важливо для підтримки засвоєних навиків — щоби руки пам’ятали алгоритм дій, і в стресовій ситуації людина могла зорієнтуватися і правильно надати допомогу собі або побратиму. Бо ж перші 5 хвилин після поранення ми називаємо «золотими хвилинами», і допомога, надана навченим бійцем у цей проміжок часу, є куди більш важливішою, ніж усе те, що буде зроблено потім, — зазначає Анастасія.
Сьогодні Анастасія — інструкторка з медичної підготовки навчального центру Командування Сил територіальної оборони ЗС України. Вона має величезний досвід безпосередньої роботи з пораненими як в окопах, так і під час евакуації. У своїй практиці використовує рекомендації найавторитетніших міжнародних організацій, які спеціалізуються на тактичній медицині. «Ціанід» переконана: ці протоколи дозволяють рятувати найбільшу кількість життів, і статистика це тільки підтверджує.
— У моєму батальйоні був випадок, коли бойовий медик пішов до пораненого в «червону зону», тобто на територію, що перебуває під вогнем. І там почав проводити маніпуляції, непередбачені в «червоній зоні». І поки він тампонував рану та щось там замотував, що прямо заборонено протоколами, його застрелили зі стрілецької зброї з відстані близько 70 метрів. Так само загинув його помічник, який був разом із ним, а також поранений, якому вони надавали допомогу. Тому дуже важливо дотримуватися протоколів та рекомендацій, адже це справді рятує життя, — підсумовує Анастасія.
Окремо інструкторка робить акцент на необхідності ретельного огляду пораненого. Вона пригадує: якось медики не звернули належної уваги на взуття бійця, проґавивши масивну кровотечу.
— Можливо, хтось цього не знав, але в найбільш розповсюджений в ЗСУ черевик «Талан» може натекти до 700 мілілітрів крові. Можна пляшку туди вилити і нічого навіть капати не буде. Тому важливо дотримуватися алгоритму огляду пораненого, — розповідає «Ціанід».
Особливу увагу Анастасія звертає на турнікети. Вони мають бути сертифіковані, що підтверджує їхню якість. Інакше наслідки будуть непередбачувані.
— Якщо турнікет сертифікований, правильно накладений та затягнутий і повністю перекриває кровоток, це суттєво зменшує шанси на ампутацію кінцівки. Звісно, за умови, що від моменту накладання не минула критична кількість часу. Якщо ж турнікет затягнутий не до кінця, артерія продовжує подавати кров у кінцівку, а вени за відсутності належного тиску не можуть повертати її назад до організму. Отже, кров буде накопичуватися в кінцівці, що призведе до пошкодження всіх тканин, і це — серйозна заявка на ампутацію. Тому, якщо вже накладаєте турнікет, затягуйте його так, щоби він повністю перекрив кровоток. Якщо кровотоку немає, кінцівку потім буде набагато легше врятувати, — ділиться своїм досвідом Анастасія.
Анастасія каже, що нинішня російсько-українська війна — це, насамперед, війна артилерії. Ворог використовує її надзвичайно інтенсивно, тому 9 із 10 поранень на фронті — це осколкові та мінно-вибухові травми. Тому «Ціанід» вкотре закликає кожного українського захисника подбати про належну підготовку з тактичної медицини і, головне, не боятися застосувати засвоєні навики, коли цього вимагатимуть обставини. Бо ж якщо згаяти дорогоцінний час на роздуми і нічого не зробити, за хвилину вже може бути пізно.
Фото Олега Кутузова та з власного архіву Анастасії «Ціанід»
