Запорукою спроможності оперативно обмінюватися тактичною інформацією для обох винищувачів стало використання системи зв’язку Link 16, яку інколи умовно називають «військовий Wi-Fi»…
105 років тому, 24 липня 1918 року, гетьман Павло Скоропадський затвердив закон про загальну військову повинність. Закон стверджував, що всі громадяни Української Держави зобов’язані «у свій час» військово послужити Україні.
Всі, що на підставі цього закону будуть закликані до армії, відносно до порядку та умов військової служби повинні підлягати закону про устрій та службові права служачих, який буде видано найближчим часом.
Окремо в законі йшлося про створення й комплектування Сердюцької дивізії, до лав якої передбачалось мобілізувати 5 тисяч військовозобов’язаних чоловіків. Затверджений Павлом Скоропадським закон про набір 5 тисяч військовозобов’язаних чоловіків для комплектування Сердюцької дивізії на основі постанови Ради Міністрів випрацювали військовий міністр Олександр Рогоза та виконувач обов’язків державного секретаря Ігор Кістяківський.
Представлений ними законопроєкт Рада Міністрів Української Держави схвалила напередодні затвердження гетьманом під час засідання 23 липня 1918 року:
СЛУХАЛИ: Законопроєкт про набір 5000 осіб для комплектування Сердюцької дивізії, випрацюваний на основі постанови Ради Міністрів військовим міністром та державним секретарем. УХВАЛИЛИ: Законопроєкт схвалити. (Українська Держава (квітень – грудень 1918 року): Документи і матеріали: у 2 т. Т. 1. К., 2015. С. 175).
Формулювання закону навряд чи можна назвати досконалими — він явно тяжіє до правової традиції законодавства російської імперії. Судячи з усього, початково військовий міністр узагалі подавав законопроєкт до Ради Міністрів Української Держави російською, і лише потім було зроблено технічний переклад на українську.
Найпомітнішим тяжіння до старого російського імперського законодавства є у словосполученні «військова повинність»:
Загальну військову повинність вважати повинністю, яку всі громадяни Української Держави мусять обов’язково виконувати у свій час.
Згадку про «повинність» і «громадян» в одному реченні аж ніяк не можна назвати вдалою. Повинності справедливо асоціюються й поєднуються з підданством, тоді як громадянство передбачає права та обов’язки. На цьому добре акцентовано увагу в Законі про громадянство Української Держави, затвердженому гетьманом 2 липня 1918 року. Визнаючи приналежність людини до Української Держави, він гарантував українським громадянам усю повноту політичних прав та водночас покладав на них «обов’язок дбати всіма силами про добро Української Держави, не жалкуючи для неї навіть свого життя».
«Заприсяжне обіцяння», яке було додатком до закону про громадянство Української Держави, починалось словами:
Обіцяю та заприсягуюсь бути завжди вірним Українській Державі, як своїй Батьківщині, охороняти інтереси держави і всіма силами своїми допомагати її славі і розцвіту, не жалкуючи для цього навіть і свого життя.
Формулювання Закону про громадянство Української Держави та «Заприсяжного обіцяння» були значно кращими за представлені в загальну військову повинність. Останній до того ж невиправдано поєднував загальну законодавчу норму з конкретним розпорядженням щодо комплектування Сердюцької дивізії, яке мало би бути цілком окремим документом.
Зроблені зауваження, втім, зовсім не підважують загального значення затвердженого гетьманом закону, який закладав правове підґрунтя для створення регулярних збройних сил тогочасної української держави. Тонкощі формулювань, безумовно, мають значення, однак важливішою була практична реалізація законодавчих норм, завдяки якій формувалась і набувала бойових спроможностей модерна українська армія.
читайте також:
Затверджений гетьманом Павлом Скоропадським 24 липня 1918 року закон сприяв також утвердженню в українському суспільстві засадничого принципу: гарантувати українцям усю повноту прав і свобод людини і громадянина спроможна і готова лише власна національна українська держава. Тому для того, щоб бути вільними людьми з невіддільними правами, потрібно насамперед стати громадянами, які непорушно дотримуються своїх обов’язків. Зокрема й почесного обов’язку військової служби Українському народу та державі Україна.
