У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
105 років тому, 2 липня 1918 року, гетьман Павло Скоропадський затвердив закон про громадянство Української Держави. Закон визначав приналежність людини до Української Держави й гарантував українським громадянам усю повноту політичних прав, «у тому числі активне й пасивне виборче право участи в виборах до публічно-правових установ, а також право державної і публічно-громадянської служби». Водночас закон покладав на громадян «обов’язок дбати всіма силами про добро Української Держави, не жалкуючи для неї навіть свого життя».
«Обіцяю та заприсягуюсь бути завжди вірним Українській Державі, як своїй Батьківщині, охороняти інтереси держави і всіма силами своїми допомагати її славі і розцвіту, не жалкуючи для цього навіть і свого життя», — цими словами починалось «Заприсяжне обіцяння», яке було додатком до закону про громадянство.
Ухвалення закону мало надзвичайно велике значення для України. Відомий громадський діяч і публіцист Сергій Єфремов писав з цього приводу на шпальтах найпопулярнішої тогочасної української газети «Нова Рада»: «Нарешті вийшов закон про українське громадянство. … Для нової держави, як Україна, питання про громадянство має першорядну вагу і цілу низку громадсько-правових наслідків для громадян. Тим-то в відповідному законі була крайня потреба і давно вже про цю потребу життя кричало тисячами голосів. Отже, не можна не зазначити з задоволенням самого факту, що нарешті такий потрібний закон видано і треба тільки побажати, щоб якнайшвидше його переведено було в життя».
Журналіст зауважував, що затверджений гетьманом закон про українське громадянство був більш продуманим і зручним для втілення на практиці, ніж ухвалений 2 березня 1918 року Українською Центральною Радою «Закон про громадянство Української Народної Республіки». Йшлося насамперед про спосіб набуття українського громадянства та можливість відмови від нього. За законом Центральної Ради для отримання громадянства Української Народної Республіки необхідно було у тримісячний термін подати за місцем перебування відповідну заяву з проханням про набуття громадянства. Подавати такі прохання мали особи, які прожити на території України три роки, «не були помічені ніколи в діяльності, зверненій проти української держави і до того тісно зв’язані з її територією примислом чи занятєм».
Запроваджена законом Центральної Ради схема набуття громадянства покладала на державні органи неосяжний обсяг роботи з прийняття та опрацювання мільйонів заяв, та ще й перевірки кожної особи на лояльність до України. Впоратися з таким завданням у прийнятні терміни було неможливо, тож у новому законі часів гетьманату від такої схеми набуття українського громадянства відмовились. Згідно з ним було запроваджено так званий нульовий варіант, за яким громадянами Української Держави визнавались усі колишні російські підданці, які на момент набуття законом чинності проживали на території України. Натомість подавати спеціальні заяви в установленому порядку мали ті, хто бажав від українського громадянства відмовитись.
Також отримати громадянство Української Держави мали право всі особи, народжені на території України, незалежно від місця їхнього постійного перебування. Для цього достатньо було подати відповідну заяву: «Усякий, хто народився на території України, хоча би він постійно перебував поза її межами, має законне право лічитися українським громадянином при умові, коли він подасть про те заяву на протязі року після досягнення повноліття. Повнолітні ж в час видання цього закону повинні подати таку заяву на протязі року після оголошення закону».
Разом із тим «Закон про громадянство Української Народної Республіки» від 2 березня 1918 року і «Закон про громадянство Української Держави» від 2 липня 1918 року мали низку визначальних однакових положень. Стосувались вони як гарантованих з обома законами повноти прав українського громадянина, так і обов’язків громадян служити інтересам України. Обидва закони передбачали складання урочистої обіцянки («урочистого приречення» у законі УНР та «заприсяжне обіцяння» у законі Української Держави) дбати про українську державу і сприяти її посиленню та процвітанню.
читайте також:
Головна ідея, утверджувана обома законами, була простою й водночас засадничою — лише українська держава може гарантувати українцям усю повноту дотримання та реалізації їхніх прав і свобод. Тож прагнучи здобути і зберегти права людини і громадянина, слід насамперед подбати про інтереси власної держави Україна.
