Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
«Особисто для мене героїзм — це коли людина з абсолютним розумінням того, що може втратити життя, стоїть на позиції і затримує ворога»
Машиніст тепловоза за фахом, Олександр Глінко з першого дня широкомасштабного вторгнення долучився до лав Збройних Сил України. Тепер він бойовий медик у миколаївській десантно-штурмовій бригаді та впевнений, що саме тут його місце. Адже навіть після поранення в боях за Мар’їнку повернувся до своїх побратимів.
— Я пройшов лікування у найкоротші терміни, ребро — це не так страшно, а на фронт я повернувся, бо іншого вибору в мене немає. Мені 40 років, а зі мною служать хлопці, яким і 25 нема. Як я можу відсиджуватися вдома? У таких тандемах, як на мене, є сенс, адже у деяких випадках мій спокій трохи гасить їхню імпульсивність і не дає зробити непоправні помилки.
Мар’їнка: страшні реалії
— Такого я ніколи не бачив у реальному житті, хіба що в антиутопічних фільмах. Усе розтрощено, умовно вцілілі будівлі слугують лише для тимчасового укриття. А решта — лише цегла розібрана. У росіян тактика «вигорілої землі», вони не йдуть напролом, а просто все знищують артилерією. На жаль, я не був у Мар’їнці довоєнній і не можу порівняти, але зараз картина жахлива.
Але військовий впевнений: хоч місто й розтрощене, але тримати його потрібно до останнього, адже росіянам потрібна територія. Якщо впаде Мар’їнка, то в окупантів уже з’явиться нова ціль.
— Саме тут я вперше стикнувся з боями у місті, раніше тільки чув про таке, і тепер з упевненістю можу сказати, що вони найстрашніші… Це не йде в ніяке порівняння з відкритим полем, яке ти можеш контролювати. У місті контакт із противником може відбутися миттєво, ти маєш весь час бути напоготові, адже пастки можуть бути приховані будь-де.
— Я саме стояв на спостережній позиції, коли ворог почав обстрілювати мою групу. Окупанти знали, що ми там, це місце було під постійними обстрілами. На групу, яка була перед нами, взагалі скинули авіабомбу, пам’ятаю, як здивувався, коли побачив, що даху немає. За кілька хвилин після того, як рашисти почали нас «прасувати», стіна, яка слугувала укриттям, була майже повністю розібрана. Нам потрібно було терміново переміщатися, і саме в цей момент я й дістав поранення. Я одразу втратив свідомість, і схоже, надовго, бо мій покійний побратим по рації передав, що я 200-й. Через якийсь час я отямився, і перше, що почув, — як мої товариші надають одне одному першу медичну допомогу. В ту мить у мене з’явилося невимовно сильне бажання жити: я почав крехтіти та намагався встати.
Олександр досі не вірить, що зміг пережити той страшний обстріл.
— Поранення я дістав в області серця, але зі спини, тому мені розірвало ребро, але «моторчик» вцілів. Товариші витягли з рани округлий наконечник танкового снаряду (тобто це був прямий постріл з танку), який пройшов через бетонні стіни і закінчився вже на мені. Також в мене були керамічні плити в бронежилеті покращеної якості, що також відіграло не останню роль… Взагалі збіглося дуже багато щасливих факторів, адже пережити таке майже нереально. Тому, мабуть, ще мій час не прийшов, і для чогось я на цьому світі ще потрібний.
Після того обстрілу група Олександра чисельністю у шість людей втратила одного товариша, а двоє були важко поранені.
— У мене було двоє важких, тому коли оговтався, затомпонував їхні рани та наклав турнікети. Але хлопців вдалося швидко евакуювати, їх забрали просто під час обстрілу, що дало змогу не втрачати дорогоцінні секунди.
Після перемоги…
— Я насправді дуже сильно боюсь помінятися, адже сам помічаю, як мої товариші стають «іншими» на цій війні. Але стараюся менше про це думати та займати думки чимось відстороненим та приємним. За родинним столом я завжди казав, що потрібно цінувати кожен момент, тепер розумію, наскільки ці слова влучні. Зараз я лише хочу, щоб війна якнайскоріше закінчилася, щоб повернутися до тихої буденності поруч із найріднішими…
Фото КСЛ
