Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
АрміяInform продовжує розповідати про українських військовослужбовців, які стоять на захисті нашої держави. Цього разу мова піде про офіцера ЗСУ Олександра, який залишив своїх батьків у Криму і нині невпинно наближає перемогу України над російськими окупантами.
Яку роль танк Т-55 відіграв у долі Олександра. Як офіцер оцінює потенціал російської армії. Та чим, на його думку, відрізняються бойові дії у 2014 та 2022–2023 роках? Про це у нашому матеріалі.
«Одну Батьківщину я втратив, другу вже не віддам»
— Народився я в Душанбе, у Таджикистані. Там у 90-х роках почалися бойові дії, через що наша родина переїхала в Україну, до Криму. Пам`ятаю, тоді в Таджикистані, коли мені було п’ять рочків, бабуся вела мене до дитячого садочка, і я побачив справжній танк. Це був Т-55. Я тоді сказав бабусі, що хочу стати танкістом, коли виросту. Причому в моїй родині військових до цього не було. У Криму я жив до 12 років, — розповідає Олександр.
Після закінчення школи батьки порадили стати військовим:
— А я все дитинство про це мріяв! І на початку 2000-х вступив до Харківського інституту танкових військ. Це сталося 11 липня, на день народження мого батька. На початку навчання було важко налаштуватися на військову службу. У липні для школярів середина канікул, а я в цей час у військовій формі, на полігоні, проходжу курс молодого бійця. Можете уявити. У перший, найважчий рік навчання врятувала власна завзятість, бо я звик «не давати задню». Головне, не хотілося втратити повагу до самого себе. І мені приємно було знати, що мої друзі з гордістю кажуть: «А в нас друг — танкіст».
У розмові офіцер порівнює бойові дії в 2014 та 2022–2023 роках.
— Звісно, це небо і земля. Так, були під час АТО битви за Дебальцеве, Донецький аеропорт, але за інтенсивністю то можна порівнювати як загалом різні війни. До речі, коли анексували Крим і почалася Антитерористична операція, я сказав собі «Одну Батьківщину я втратив, другу вже не віддам». Бо Крим був моєю Батьківщиною також.
Олександр впевнений, що досвід нашої армії, здобутий з 2014 року, сильно допоміг нам у 2022-му:
— Бо ті хлопці, які встигли повоювати під час АТО, перші пішли до військкоматів (нині ТЦК та СП. — Ред.). До речі, саме тоді, у 2014 році народився справжній патріотизм. Адже до цього мало хто розмовляв українською, не було такої поваги до державного прапору, та й мало хто вигукував «Слава Україні». І саме цей патріотизм допоміг нам у лютому 2022 року відбити першу навалу агресора.
«Раніше думав: чи доживу я до того дня, коли в ЗСУ карти робитимуться на комп`ютерах? Дожив»
Олександр у 2022 році з березня до вересня командував зведеною батальйонною тактичною групою на Херсонському напрямку.
— Нині я вже не на бойовій роботі, займаюся підготовкою наших воїнів. І тут уже є можливість зосередитись на одній справі, спокійно робити її. І зараз уже доводиться проявляти свої творчі здібності, — зауважує військовий.
Він наполягає, що сьогоднішнього нашого ворога назвати противником не може:
— Це нелюди. Якщо це кадрові військові, то мають же у них бути честь, совість, своя позиція, особливо в офіцерів. А в росіян я цього не побачив. Те, що вони залишали після себе у наших населених пунктах, домівках, те, як вони поводилися з нашими людьми, не дає підстав таких військових називати людьми. Навіть тваринами їх не можу назвати. У них немає нічого святого. І вони самі насолоджуються своїм невіглаством. Неандертальці. Єдине, що їх поки що рятує, це кількісна перевага, їх дуже багато.
Нашою перевагою офіцер вважає те, що ми в себе вдома і відповідно більше вмотивовані.
Наприкінці розмови Олександр ділиться роздумами, яким, на його думку, має бути ідеальний український офіцер.
— Це має бути військовий, вихований не на радянських принципах. У нього має бути розуміння сучасних технологій. Сьогодні це дуже важливо. Я вже думав, що за свого життя ніколи не побачу, як ми робитимемо карти на електронних планшетах. І те, що в нашій армії таке нарешті робиться, це справді прорив. Я давно мріяв про це. Бо колись сім років поспіль працював над цими паперовими картами. І тоді думав: чи доживу я до того часу, коли в ЗСУ карти робитимуться на комп`ютерах? Дожив.
Фото Дмитра Юрченка
