У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
До широкомасштабного вторгнення Максим допомагав розвиватися малому та середньому бізнесу в Україні, створюючи бізнес-плани для підприємців. Але в перший день великої навали російських загарбників чоловік залишив всі справи та прибув до найближчого ТЦК та СП, аби виконати свій громадянський обов’язок щодо захисту Батьківщини.
— Я не мав ані військової освіти, ані будь-якого бойового досвіду, але на той момент мені було на це байдуже. Я лише хотів взяти до рук зброю і дати гідну відповідь окупантам. Я на словах довго доводив представникам центру комплектування, що я багато чого вмію, я можу бути корисним, і я швидко вчуся, — ділиться військовослужбовець Харківської окремої бригади ТрО. — На третій день Великої війни мені нарешті визначили місце служби — це можна було порівняти з марш-кидком: аби дістатися військової частини, щоб отримати жаданий автомат, мені прийшлося подолати близько 10 км бігом!
Уже в перший день служби Максима з побратимами залишили прикривати транспорт, який переміщав особовий склад до пункту дислокації. На щастя, попри те, що навколо міста на той момент тривали запеклі бої, а ворог нищив Харків з авіації та артилерії, тероборонівці без пригод дісталися підрозділу. Так розпочалося воєнне життя Максима, який незабаром обрав собі позивний «Шут»: — До Великої війни я був фанатом комп’ютерної гри Counter-Strike. У мережі я мав таке псевдо, в реальній війні вирішив його не змінювати.
«Другий» день народження
Перше бойове завдання підрозділ Максима отримав 1 березня 2022 року. — Ми охороняли військовий медичний заклад, де в бомбосховищах перебувала значна кількість людей. Крім того, тут зберігалась велика партія наркотичних препаратів, які використовували медики.На той момент всіляке могло трапитися — і мародерство, і ДРГ, тому на нас покладалася дуже важлива задача з охорони та оборони об’єкта. Водночас це завдання стало найскладнішим і найстрашнішим для нас, оскільки на той момент ми не знали елементарних речей — як поводитися зі зброєю, як діяти в тій чи іншій ситуації. Ми мали лише мотивацію…
Під час одного з чергувань Максима ворог завдав авіаудару по шпиталю. Чоловік розповідає, що ракета поцілила саме в ту будівлю, де на той момент перебував він.
— Від ударної хвилі двері у приміщення вирвало, я опинився посеред пилу, уламків скла та будівельного сміття. Було дуже страшно! А мені, людині, яка можна сказати, побувала в епіцентрі вибуху, надзвичайно пощастило — я вижив і навіть залишився неушкодженим!
Диверсант
Впродовж наступник кількох тижнів «Шут» та його товариші несли службу на блокпостах на підступах до Харкова — перевіряли документи подорожуючих та виявляли диверсантів. Так, одного разу неподалік населеного пункту Циркуни тероборонівці виявили місцевого жителя, який, як згодом виявилося,працював на окупантів.
— Нас насторожило, що незважаючи на те, що, як підозрюваний розповідав, він виходив з окупації через поля по багнюці, його взуття було чисте. Під час огляду телефонак ми з’ясували, що гаджет був викрадений у дитини: історія пошуку в браузері там була — як виконати те чи інше домашнє завдання. Ми передали чоловіка правоохоронцям, які розповіли нам потім, що цей чоловік виявився дуже «яскравим персонажем», від якого вони отримали інформацію, яка зіграла не останню роль у визволенні самих Циркунів.
Барвінкове та Богородичне
А далі були позиції під Барвінковим. Той період служби Максим згадує як суцільну втому — постійні дощі, холод, багнюка по коліна. А тероборонівцям потрібно окопатися, облаштувати укриття. Була постійна загроза прориву окупантів з боку Ізюма. Але хлопці витримали і це.
Складалося враження, що доля, нібито перевіряє підрозділ на міцність, підкидаючи все більш складні випробування: наступною для Максима та його побратимів стала 95-денна ротація поблизу окупованого росіянами Богородичного, що на Донеччині. На той момент тут тривали запеклі бої — ворог, закріпившись тут і у Святогірську, намагався просунутися далі. Підрозділу «Шута» керівництвом було визначено тримати так звану дорогу життя — єдиний шлях, через який московити намагалися прорватися від Богородичного до Слов’янська, але були зупинені передовими групами підрозділу.
— Ці майже три з половиною місяці я не забуду ніколи, — усміхається чоловік. — Весь цей час ми перебували в лісі — і це був надзвичайний досвід виживання. Ми навчилися витягати з тіла кліщів, будувати з підручних матеріалів житло, митися в 1,5 літрах води. Ми пережили щільні ворожі обстріли, потрапляння у бліндажі, з’явилися перші поранені. Ми вперше побачили там, як від нашої зброї горить ворожа техніка та гинуть окупанти.
Після звільнення селища Долина окремою десантно-штурмовою бригадою для остаточної зачистки територій туди зайшов підрозділ Максима. Картина —втілення «руского міра», яка повстала перед очима тероборонівця, вразила його до глибини душі.
— Ще до Великої війни я не один раз відвідував цей населений пункт — це було мальовниче заможне українське село. Тепер від нього залишилися суцільні руїни — жодного вцілілого будинку. Орки навіть церкву не пожаліли! — пригадує військовослужбовець.
Пекло Бахмута
Апогеєм бойового шляху харківських тероборонівців стала ротація під Бахмутом. Саме тут вони продемонстрували московитам усе, чому навчилися в мистецтві ведення війни з 24 лютого 2022 року.
— Ми маємо справу з дуже підступним ворогом, який хоче розширити вплив своєї темної імперії по всьому світові! І задля досягнення своєї мети зовсім не жаліє людське життя — навіть своїх людей, — ділиться враженнями Максим.
«Шут» розповідає, що протистояли харківським тероборонівцям на Бахмутському напрямку російські покидьки, що входили до складу терористичної організації пвк «вагнер», яка відома своїм нелюдським відношенням до всього живого, зокрема і до своїх людей.
— На їхні позиції заїжджає «Урал» або КамАЗ з групою військових — ми успішно знищуємо і транспорт, живу силу. Але за 10 хвилин картина повторюється — приїздить ще одна група таких же приречених на загибель від нашої зброї. Їх висаджують там же, не ховаючись, не роблячи будь-що, аби зберегти життя людей — кілька хвилин, і на тому ж місці знову орківські трупи… І так ситуація повторюється кілька разів — одного дня наш мінометний розрахунок знищив шість КамАЗів та два БТРи. У подальшому ані тіла, ані поранених з тієї позиції так ніхто і не забрав.
Саме там Максим «народився» втретє, переживши ще один авіаудар, але вплив ударної хвилі на здоров’я чоловік «розгрібав» ще довго.
Того дня його відділення несло службу неподалік водної переправи — саме туди ворог і поцілив. Ворожий снаряд розірвався зовсім близько. І хоча видимих травм тероборонівець не зазнав, медики діагностували йому сильну контузію та відправили до лікувального закладу.
Сидячи перед кабінетом лікаря, Максим згадав, що майже добу нічого не їв. Вийшовши до найближчою продуктової крамниці, він почув характерний звук снаряду, який наближався… Набутий інстинкт спрацював миттєво — чоловік впав та накрив голову руками. А вже за мить прийшло усвідомлення, що це прогримів трамвай, що проїжджав повз…
— Відтоді минуло вже кілька місяців, але моя психіка й досі неадекватно спрацьовує на будь-який різкий гучний звук. Свідомість видає — це авіаналіт! Ховайся!
«На пам’ять» про ротацію під Бахмутом на тілі тероборонівця залишився шрам від поранення.
— Це був передостанній день перебування нашого підрозділу під містом-фортецею. Під час чергового бою я спостерігав переміщення ворога через канал, який ми обороняли. Аби детально володіти ситуацією, висунувся до сусіднього «спостережника» за біноклем. Уже на зворотному шляху позаду себе почув розрив снаряду — нібито щось мене штовхнуло у спину, і я впав… Спочатку подумав, що то була ударна хвиля, але потім зрозумів, що не працює права рука… Вже на точці евакуації до шпиталю дуже просив побратима дочекатися, поки мені зроблять перев’язку і я повернуся до своїх хлопців. Але він поїхав без мене — мене це так образило тоді! У лікарні я пробув наступні два дні й повернувся на позиції — поранення було не складне і не варте того, щоб займати ліжкомісце в лікувальному закладі.
Попри пекло, яке «Шут» пережив під час ротації під Бахмутом, він пригадує той час з позитивом.
— Багато чого хочеться розповісти за той період — і сумного, і веселого, але скажу одне — ця ротація сильно згуртувала наш підрозділ, зробивши нас справжніми братами по зброї!
Фото автора
