Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Після захоплення росіянами військової частини Андрія Гоголі у Севастополі, ті, хто відмовився переходити на сторону ворога, ще приблизно місяць залишалися на території тимчасово окупованого Криму.
Після отримання команди на залишення півострова хлопець разом із командиром та побратимами прибув у Миколаїв, де їм допомогли відновити втрачені документи, а згодом отримав призначення до підрозділу ВСП в Одесі.
— До зони бойових дій (на той час АТО), вперше я потрапив влітку 2014. Ми приїхали на заміну екіпажу, що загинув від ворожого вогню, — розповідає Андрій. — Тоді ми працювали разом зі спецпризначенцями й виконували зовсім непритаманні ВСП завдання.
Після повернення з ротації хлопцю запропонували вищу посаду у спеціальному підрозділі ВСП, що формувався на Запоріжжі. У ньому він прослужив до кінця 2020 року та звільнився в запас. За 6 років Андрій 14 разів побував у відрядженнях до зони бойових дій (загалом близько 50 місяців), дістав поранення та кілька травм, тож вирішив пожити спокійним життям і створити власну родину.
— З тих часів мені запам’ятався один з випадків, коли ми мали допомагати вивозити поранених побратимів. Нам дали вантажівку, на якій ми разом з кількома представниками 3-го полку спеціального призначення поїхали на завдання, — пригадує ті події військовий. — Точка евакуації була на відкритій місцевості, тож, поки ми вантажили поранених, неподалік з’явилася «Газель» та ще одна автівка з причепом. Звідти ворог почав працювати по нас із міномета. Ми розосередилися та зайняли оборону, а хлопці з підрозділу, де ми забирали поранених, спрямували туди БМП, яка знищила ворожий розрахунок та транспорт. Після бою піхотинці, з’ясувавши, що у нас, окрім кількох «рожків» до автоматів, зброї та боєприпасів більше не було, дали нам із собою в дорогу кілька «мух» (одноразові ручні переносні гранатомети. — Авт.) та додатковий боєкомплект, які стали нам дуже у пригоді. Повертаючись з пораненими, на ділянці дороги, що проходила через так звану зеленку, ми потрапили під ворожий вогонь. Я й досі пам’ятаю ті емоції, коли навколо тебе безпорадні поранені побратими й ти повинен їх захистити. На щастя, нам вдалося проскочити ту ділянку без втрат. Дуже допомогли «мухи», які разом з нашим щільним вогнем стали для ворога стримуючим чинником та не давали вести по нас прицільний вогонь.
24 лютого 2022 року Андрій зустрів у Польщі, де працював електриком. На той час його мама та бабуся мешкали в Павлограді, тож перше, що вирішив зробити хлопець, — це вивезти рідних у безпечне місце — за кордон. Мама погодилася за умови, що хлопець буде з нею в Польщі та не поїде воювати, а старенька бабуся так і залишилася вдома.
— Коли я їхав з Варшави, познайомився зі шведом, який, як і я, їхав захищати Україну, але добровольцем. Ми обговорювали з ним, що він скаже дружині, бо вона не знала, куди він поїхав насправді, — посміхається Андрій. — У військкомат я поїхав відразу з потягу та вже у формі. Ще будучи в Польщі свою стару броню та екіпірування я віддав на прохання знайомої її чоловіку, якого призвали в перші дні, хоча розумів, що й сам дуже скоро піду до війська.
У військкоматі, зважаючи на те, що хлопець свого часу звільнявся з армії у зв’язку з бойовою травмою та мав обмежену придатність до військової служби, два тижні обстежували лікарі. Він щодня прохав їх визнати його придатним та відправити на фронт, тож згодом, враховуючи бойовий досвід, його розподілили у ДШВ.
— Коли вже отримав розподіл у ДШВ, зателефонували з військкомату і повідомили, що все змінилося, тож я маю йти у щойно створену 66-ту окрему механізовану бригаду. Дата відправки кілька разів переносилась, тому в бригаду я потрапив лише 19 квітня 2022 року, а на фронт на початку липня, — підкреслює військовий. — Спочатку ми були на позиціях неподалік Мар’їнки, а потім перемістилися на Луганщину. Скоро буде вже рік як я на війні.
Порівнюючи українську армію зразка 2014-го та 2023 року хлопець каже про дуже суттєвий прогрес. На початку російського вторгнення українське військо не мало ані досвіду, ані спорядження, ані сучасної зброї. У 2014 знання здебільшого здобували з відкритих джерел та на власному досвіді. Екіпірування лише за власний рахунок або рахунок волонтерів. Зброя — старий радянський мотлох. Наразі ситуація змінилася докорінно. За час війни з росією багато українців пройшли навчання під керівництвом іноземних інструкторів та поєднали власний досвід з іноземним. Екіпіровка та форма покращилися в рази. За останній рік з’явилося багато потужної іноземної зброї та людей, які вміють її майстерно застосовувати. Велику роль також відіграє грошове забезпечення.
На думку військового, на відміну від української армії російська майже не змінилася. Росіяни стали більше застосовувати артилерію та гнати «на м’ясо» піхоту, але це вже не спрацьовує.
— Коли ми висувалися на передову на Мар’їнський напрямок, я розумів, з яким ворогом нам доведеться воювати, тож, враховуючи, що бригада укомплектована мобілізованими, думав, що в нас небагато шансів. Наші люди зробили неможливе. За два місяці боїв ми не здали жодної позиції та здобули безцінний бойовий досвід, і нині наша бригада — це грізна бойова одиниця, — наголошує військовий.
Після нашої Перемоги Андрій мріє поїхати в український Севастополь та подивитися в обличчя тим зрадникам, що там залишилися, а також зустрітися з рідними з росії, які також не підтримали його позицію захищати Україну.
Фото автора
