Пошкодження можуть ускладнити переробку, зберігання й відвантаження нафти. У ніч на 11 листопада Сили оборони України завдали удару по одному…
З головним сержантом роти 66-ї окремої механізованої бригади Андрієм Гоголею ми зустрілися на Донеччині. Хлопець, як і більшість військових, не дуже хотів розповідати про свою службу (автор — військовослужбовець ЗСУ, безпосередній учасник тих подій), але спільні спогади про події, що відбувалися під час окупації Криму російськими військами, змінили ситуацію.
Хлопець, що народився та виріс на Волині, свого часу відслужив строкову службу в одній з механізованих бригад ЗСУ, звільнився, але за два роки знову повернувся до війська, та вже на службу за контрактом.
— Мої батьки познайомилися під час проходження служби у Афганістані, тож військова тема мені близька, — розпочинає розмову Андрій. — Згодом, повернувшись зі строкової служби у 2011 році, я зрозумів, що знову хочу в армію. Тож, одного вечора у 2013 році, після роботи, я зібрав свої речі, купив квиток на потяг та поїхав у Сімферополь, а звідти маршруткою у Севастополь. Коли я ще навчався у школі, ми приїздили туди на екскурсію, і мені дуже сподобалося це місто.
На автовокзалі у Севастополі хлопець запитав у звичайного перехожого, як потрапити до найближчої військової частини. Чоловік уточнив, яка частина йому потрібна — українська чи російська, тож почувши, що Андрій українець і шукає українську військову частину, допоміг йому знайти необхідну адресу. Після співбесіди у частині (нею виявилося Кримське територіальне управління ВСП), хлопцю видали відношення, й того ж дня він поїхав додому збирати необхідні документи, а вже за кілька тижнів знову був у Севастополі та надів військовій однострій.
— За специфікою нашої служби ми дуже тісно співпрацювали з російською військовою поліцією. У 2013 у Севастополі Україна та росія спільно відзначали День перемоги та День ВМС ЗСУ й вмф рф, тож ми разом забезпечували ці заходи. Пам’ятаю, як нас залучали для супроводу путіна, медвєдєва, януковича, лукашенка, — пригадує ті події Андрій.
За час служби в Криму хлопець потоваришував з російським морським піхотинцем. Напередодні початку захоплення росіянами Криму вони у ввечері спільно відпочивали, його знайомий поводився звично, і ніщо не вказувало, що вночі все кардинально зміниться.
— Я проживав у казармі на території частини, тож коли серед ночі нас підняли за тривогою зі словами «росіяни Крим захоплюють» та почали видавати зброю, був дуже здивований. У нашій групі було два офіцери та вісім солдатів. Командир віддав нам наказ висунутися на захист штабу Командування ВМС ЗСУ, на що старший нашої групи майор П. запропонував викинути зброю та розбігтися по домівках. З його слів, воювати він не бажав. Після цього інциденту ми лише за кілька годин виїхали за територію частини та направилися до штабу. При собі у нас були лише щити та резинові палиці, — розповідає військовий. — Прибувши на місце, ми побачили, що по периметру штабу стоять кулеметні розрахунки рф та ходять ворожі патрулі. Дочекавшись, коли патруль вчергове пройде, ми перелізли через огорожу. Наш підрозділ призначили для особистої охорони командувача ВМС.
Прибувши у штаб і трохи розібравшись, що відбувається навколо, Андрій зателефонував російському військовому, з яким на той час товаришував, та розповів про оточення росіянами штабу.
«Нас усіх посадили на „казарму“ (зібрали на території частини та повністю заборонили вихід у місто. — Авт.). Нам сказали, що ми всі дуже тісно зблизилися з українцями та не зможемо якісно виконати поставлені завдання, тож для цього перекинули військових з бурятії», — відповів йому росіянин.
На території самого штабу ВМС ЗС України того часу не було озброєних людей. Кімнати зберігання зброї були зачинені, тож українські військові робили собі щити та палки з офісних стільців для відбиття штурмів російських «козачків» та «цивільних», яких окупанти кидали на штурм під прикриттям бронетехніки.
— Спочатку росіяни перекрили нам водопостачання, бо ми використовували пожежні гідранти для відбиття їхніх атак. Згодом почала закінчуватися їжа, і тоді кримські татари почали перекидати нам через паркан баранину. Так тривало кілька тижнів, але щодня ставало лише гірше, бо росіяни щодня штурмували та пропонували здатися й перейти на їхній бік, — наголошує військовий. — Одного дня хлопець з моєї групи сказав, що хоче трохи відпочити. Він зняв бронежилет, залишив резинову палку та зник, а вже наступного дня ми побачили його в лавах так званої самооборони, по той бік паркану.
Після захоплення росіянами штабу ВМС, Андрію разом з кількома побратимами вдалося втекти та повернутися до своєї частини, неподалік від якої стояв будинок із сім’ями російських військових та кілька частин вмф рф. Командир частини видав усім, хто був на території частини, зброю, вивів з парку БТР, і вони зайняли кругову оборону. Однією з проблем виявилася нестача боєкомплекту. На кожного бійця було лише по два споряджені магазини.
Побачивши дії українців, росіяни оточили частину добре озброєними військовими підрозділами, але на штурм не пішли, а запропонували переговори. Згодом командир повідомив нашим військовим, що спротив немає сенсу, що в них немає іншого виходу, крім добровільно скласти зброю. Зі свого боку росіяни гарантували українським військовим можливість безперешкодно виїхати за межі Криму на материкову Україну. На жаль, із близько 140 осіб, що на той час проходили там службу, лише 20 на чолі з командиром частини скористалися цією можливістю. Хлопці навіть змогли зберегти та відправити поштою особові справи та форму. Поки вони очікували на команду залишити півострів, найважче, — каже Андрій, — це було дивитися на те, як містом переміщаються групи людей із прапорами рф, поводять себе як суцільне бидло, а ти змушений ховатися на своїй рідній землі.
Далі буде…
Фото автора
