У 2002-му — в Берліні. У 2003-му — в Барселоні. У 2004-му — в Афінах. У 2008-му — в Пекіні. У 2012-му — в Лондоні. Його суперники — найсильніші плавці планети. Його арена — олімпійські басейни й відкриті…
«Робі» — колишній розвідник 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Хлопцеві — 24 роки, чверть свого життя він на війні. Від початку широкомасштабного вторгнення брав участь у боях за Волноваху та на Сєвєродонецькому напрямку, мав дві ротації до Бахмута. Двічі був поранений, дістав кілька контузій.
Сьогодні через стан здоров’я воїн не залучений до активних бойових дій, проте й не залишається в ППД. Роберт освоює ази нового для себе фаху — фотокореспондента пресслужби бригади. А ще мріє після здобуття перемоги написати книжку про все, що пережив…
…Вересень 2022-го, околиці Бахмута. Влаштувавшись на верхніх сходинках до підвалу одного з будинків, «Робі», як і десятки разів до того, запускає свій «Мавік». Невеликий квадрокоптер із характерним дзижчанням стрімко здіймається в небо. Хлопець, який вправно керує дроном за допомогою невеличкого пульта, зосереджено вдивляється в екран смартфона. Він впевнено спрямовує безпілотник у бік позицій ворога, бачить, як працює ворожа арта, як українська «градіна» розвалює міномет противника. Нібито нічого не віщує біди. Проте за кілька хвилин неподалік його позиції чуються характерні звуки прильотів, що наближаються. У якийсь момент підвал наповнюється пилюкою, «Робі» ставить на сходинки пульт із телефоном, розвертається, аби спуститися нижче, і тут — перед очима хлопця лише «темний екран»: черговий приліт просто біля входу в підвал.
— Прийшов до тями, коли нас уже діставали з-під завалів. У вухах дзвенить, перед очима все пливе. Пощастило, що на евакуацію чекати довго не довелося, суміжні підрозділи, як дізналися про біду, хоч по нас і прилітало весь час, приїхали на допомогу, — розповідає розвідник. — У дворі будинку почалася сильна пожежа. Щоб не задихнутися від диму та не бути похованим живцем у підвалі, нам із хлопцями довелося прориватися прямо крізь стіну вогню. Я, коли підбіг до машини, яка нас забирала, не міг відчинити двері, тож відірвав ручку, під адреналіном ще був. Мені «пощастило» найбільше за інших: обгоріли тільки рука та пів обличчя. А якщо чесно, я тепер боюся не стільки вогню, як контузій. Зараз навіть не пам’ятаю, скільки в мене їх було. Але щонайменше дві такі, від яких я непритомнів. Один раз оце в Бахмуті, а перед тим, у серпні, у Волноваському районі. Ми стояли в окопі, коли по нас почав працювати ворожий танк. От тоді я отримав першого «ляща» від танчика, прилетіло буквально за кілька метрів. Побачив спалах, і прокинувся вже в іншому місці. Це як від боксера-важковаговика отримати удар або кувалдою по голові.
Щойно виповнилось 18, Роберт прийшов до військкомату (нині — ТЦК та СП)
Роберт каже, що цивільного життя в нього практично не було. Після закінчення школи хлопець пів року працював на заводі. А щойно виповнилось 18 — пішов до військкомату (нині — ТЦК та СП). Відтоді, із 2017 року, доля захисника пов’язана зі 128-ю ОГШБр. На початку служби він обіймав посаду навідника-оператора БМП, але в районі бойових дій ніс бойові чергування на позиціях як звичайний стрілець.
— Під час першої ротації у Зайцевому під Горлівкою у мене був шикарний спостережник: з одного боку до ворога — 70 м, з іншого — 50 м. Там уже були й перші бої з обстрілами. Уперше там втрачав побратимів. Це важко… Ось ти з ним привітався, а вже за дві години йому під ноги прилетіла міна. Але загалом, навіть ті часи не йдуть у жодне порівняння із сьогоднішньою війною.
Велика війна для Роберта почалась на Луганщині. Перед тим увесь особовий склад бригади був переведений у режим бойової готовності. Тоді ж хлопець почав щодня робити записи про те, що відбувається, аби в майбутньому написати книгу про цю війну.
— З Луганщини ми вирушили до Волновахи на Донеччину. Якщо чесно, я одразу думав, що ми їдемо просто розвантажити БК. Я навіть не зібрався як треба, думав, відпрацюємо завдання, повернуся швиденько та нормально запакуюсь. Тож із собою було лише найнеобхідніше: рюкзак, бронік, шолом, автомат…
«Після Волновахи я рвався вперед, у бій»
У Волноваський район підрозділ прибув 25 лютого. Спочатку «Робі» виконував обов’язки навідника БМП, знищуючи з неї російських нелюдів у Новотроїцькому. Аж допоки машину не підбили.
— Ситуація була патова. Ухвалили колективне рішення кинути «беху». Згодом дізнались, що рішення виявилось правильним: росіяни, проїжджаючи, прицільно обстрілювали кожний двір.
Загалом, воїн пригадує, що в тому районі росіяни зосередили силу-силенну артилерії, а саме селище перші три дні нагадувало порохову діжку, коли все навколо горіло та вибухало, а ніч перетворилась на день. Через кілька днів гірські піхотинці відступили до села Бугас, а згодом зайшли до передмістя Волновахи, де вже майже два тижні українські захисники тримали оборону.
— Я був «різноробом» — і навідником БМП, і командиром відділення. Ми тримали одну з вулиць, водночас евакуйовували цивільних. Пригадую такий момент. Здається, у перші дні березня на кілька годин було оголошене припинення вогню. Разом із побратимами з 53-ї ОМБр ми шукали по хатах, кому потрібна допомога. Заходили навіть у сіру зону, де не було жодних наших позицій, по підвалах перевіряли, чи є цивільні. Якщо були немічні літні люди або діти, брали на руки й виносили їх, садили в машини і показували напрямок, куди їхати. Тривало це десь годину-півтори. У цей час ворог постійно проводив аеророзвідку, окупанти бачили, що по вулицях йдуть люди. А коли в центрі міста вже зібралось багатенько мешканців, ці нелюди почали артобстріл… Просто все рівняли із землею. Там діти були, старенькі люди, молодь… Коли я побачив наслідки обстрілів, вирішив, що артилеристів у полон я б не брав… Я б їх прив’язував до гармат і спалював живцем, вони на це заслужили.
9 березня Роберт із побратимами почав виходити з Волновахи. Перед відходом бійці прикривали 53-тю бригаду, зайнявши позиції в госпіталі. Триповерхову будівлю, у якій перебували українські захисники, ворог обстрілював з усіх сторін майже впритул, за 50–70 м, із трьох танків та БМП-3. Під час того бою «Робі» зазнав першого поранення.
— Я по танках навіть лупив із РПГ, правда, суттєвої шкоди їм не завдав. Хоча по одному влучив добре, вже після боїв бачив відео, де було видно, що «64-ка» так і залишилася біля шпиталю з відчиненими люками. Але, на жаль, мене й самого з того танка «дістали», коли я прикривав хлопців: уламок влучив у ногу. Весь одяг був ніби решето: купа дірок. А бейсболку та цукерку, які лежали в боковій кишені штанів, осколок розрізав, наче лезом. Бейсболка в мене збереглася, вдома лежить.
За якийсь час бійці вирішили залишити будівлю й відступати. Відходили полями та болотом, під обстрілами, разом із побратимами з інших підрозділів Сил оборони. На підмогу до воїнів прийшли два танки та дві БМП 53-ї ОМБр. Пораненого Роберта на собі майже 6 км тягнули товариші. Згадуючи цей момент, хлопець усміхається, говорить, добре, що він худорлявий.
Далі — операція з вилучення уламка, лікування та реабілітація.
— Після лікування подивився, що війна не закінчується, тому повернувся на передову, — напівжартома говорить Роберт. — А якщо серйозно, то після першого поранення повертатись було легше, ніж після другого, якого зазнав у Бахмуті. Після Волновахи я все ще рвався вперед.
Бої на Луганщині та Донеччині: відпрацювали дуже ефективно, знищили купу цілей ворога
Наприкінці квітня минулого року «Робі» виконував завдання неподалік Білогорівки. Тоді хлопець уже почав працювати з розвідкою.
— Тоді в нас ще не було ні старлінків, ні «Кропиви», ні зв’язку нормального. Де були висоти, «злітав», телефонував командиру, передавав координати, згортався і біг на іншу точку працювати. За два тижні з піхоти мене забрали в розвідку.
Той час боєць називає для себе «золотим». Працював із БПЛА Matriсe 300 RTK. Каже, що керувати дронами навчився самостійно. Навіть до широкомасштабного вторгнення скидав ВОГи на росіян.
— Це ж так круто — мати можливість дистанційно знищувати ворога ще й з відеопідтвердженням. На Донеччині коригував наші «Урагани» по одному з угруповань ворога, що мало десь 30 одиниць легкоброньованої техніки. Тоді евакуюватися вдалось близько 10 машинам окупантів, але дві вже під час втечі задимілися, ще одна лишилася посеред поля. Друга ДРГ противника була трохи «жорсткіша», там уже здебільшого були танки. Бачив, що не один я по ній здійснював коригування вогню. Ми відпрацювали дуже ефективно, знищили купу цілей ворога: танки, міномети, арту. Але окупанти, як дурні, лізли й лізли. Кілька разів я підіймав дрон, щоб просто подивитися, що ж відбувається. А там — кладовище, я щось схоже тільки у відеоіграх бачив. Це ж тільки комп’ютерний бот може бути таким тупим: посилати на одну й ту саму ділянку нові сили, зазнаючи постійно шалених втрат. Але росіяни знову й знову це робили.
Допоки кліщі не стиснулись навколо Сєвєродонецька, Роберт знищував окупантів на тому напрямку. Згодом його підрозділ перекинули на Запоріжжя на відновлення.
«Противник шкодує техніку, але ніколи не шкодує людей»
Наприкінці торішнього літа воїн виконував завдання у Волноваському районі. Розповідає, що там були здебільшого локальні сутички — відбиття та втримання визначених позицій. А вже у вересні вирушив під Бахмут.
— Проводили з побратимами аеророзвідку: виїжджали на точку, запускали дрон, визначали місце перебування ворожої піхоти й техніки. Був якось випадок, коли виїхали на місце, хотіли вже запускати безпілотник, але вирішили відійти трохи далі. Буквально за кілька хвилин у те ж місце, де ми раніше стояли, прилетів 152-мм снаряд. Ворог постійно за нами стежив. А загалом, можу впевнено сказати, що противник шкодує техніку, але ніколи людей. Ми їх клали пачками. Проте я старався не так по піхоті працювати, як «душив» ворожу арту. Адже коли вона по наших хлопцях працювала, в мене серце кров’ю обливалося, бо сам знаю, що це таке — бути під обстрілом. Завжди намагався якнайшвидше виявляти та передавати координати ворожих артзасобів.
А потім «Робі» з товаришами потрапив під обстріл на СП, де й дістав уже друге поранення. Знову лікування, реабілітація. У січні вже цього року повернувся під Бахмут. Проте стан здоров’я завадив хлопцеві брати участь в активних бойових діях.
Нині зброя Роберта — фотоапарат та його щоденник, куди він і надалі занотовує події російсько-української війни. Воїн вірить, що одного дня і його записи стануть у пригоді для фіксації воєнних злочинів російських окупантів в Україні. А ще хлопець мріє, як повернеться з перемогою додому, де на нього чекає молода дружина, разом з нею будувати міцну родину та відновлювати Батьківщину.
Фото надав Роберт
