Так минулого тижня Президент України Володимир Зеленський пояснив призначення генерал-майора Євгенія Хмари тимчасовим виконувачем обов’язків міністра оборони. Євгеній Хмара —…
Головний сержант роти вогневої підтримки Руслан — родом з Верховини, осередку гуцульської культури на Івано-Франківщині. У цивільному житті чоловік — фотограф, тривалий час працював над власними проєктами. Але якраз перед великою війною, восени 2022-го, вирішив змінити рід діяльності. Мав вибір — поїхати за кордон на заробітки або доєднатись до лав Збройних Сил України. Руслан обрав другий варіант.
— Я бачив, що окупанти від нас просто так не відчепляться, і рано чи пізно доведеться брати до рук зброю. Досвід строкової служби я мав, проходив підготовку у навчальному центрі в Десні. Тож якраз за місяць до широкомасштабного вторгнення вступив до бригади територіальної оборони. А вже в середині березня минулого року в складі зведеного батальйону вирушив на виконання завдань.
Спочатку тероборонці охороняли об’єкти критичної інфраструктури на Сумщині, Полтавщині, Харківщині, а згодом зайняли передові позиції на Донеччині. Саме тут була сформована рота вогневої підтримки, у якій Руслан, після проходження навчання в школі натовської підготовки, обійняв посаду головного сержанта. Військовий розказує, що тренування стали на часі та були дуже корисними.
— Це було дійсно круто, навчались, як книжка пише: заняття з фізичної підготовки відбувались на межі можливостей, пройшли ґрунтовні теоретичні навчання, тактичну медицину тощо. У підрозділ я повернувся зі значним багажем знань.
Уже понад рік рота вогневої підтримки майже постійно перебуває «на нулі». Періодично воїни відбивають ворожі атаки, ще не втратили жодної позиції. У час відносного затишшя захисники тренуються та вивчають зразки нового озброєння, що надходять до підрозділу.
— Дуже хочу похвалитися своїми підлеглими, — веде далі Руслан. — У нашій роті всі воїни неймовірно вмотивовані, постійно рвуться в бій, ніхто не хоче відсиджуватись по посадках. Наприклад, протитанковий взвод має старе озброєння, проте доволі ефективно його використовує на знищення як ворожої техніки, так і живої сили. Загалом ми швидко освоюємо нову зброю. Інколи хлопці знають навіть більше про той чи інший тип, ніж інструктори. До речі, навчання у нас проводяться систематично: і для сержантів, щоб ті краще усвідомили свою місію, і для всього особового складу. Наше командування чудово розуміє, що чим краще навчені бійці, тим результативніше вони воюють. Тому я завжди кажу, не потрібно сидіти й чекати з моря погоди: є вільна спокійна хвилина — тренуйтесь!
Розповідаючи про окупантів, головний сержант зауважує, що ті здебільшого працюють малими групами, намагаючись знайти слабкі місця в обороні українців. Коли ж розуміють, що їм протистоять гарно підготовлені та озброєні воїни, відступають та відсиджуються в укриттях.
— Зауважу, що ворог дійсно навчається, у нього з’являється краще озброєння. На початку цьогорічної весни на нашій ділянці оборони пробувала заходити добре оснащена група. По їхньому спорядженню було видно, що це не якісь «чмобіки», а кадрові військові. Атаку ми, звісно, відбили. Ще бачимо, що росіяни часто проводять ротації. Коли заходять «новенькі», вони насмілюються виходити на вогневий контакт: ще не знають, що у нас тут працює найрезультативніший снайпер бригади. Тож приїжджають, пробують стріляти, дістають «по зубах» і тоді вже відходять вглиб лісу та сидять, як миші по норах. Тому, коли чуємо стрілкові бої, значить, заїхали «свіженькі».
Найнебезпечніший опорний пункт роти, з якого тероборонці контролюють ділянку лісу, розміщений усього за кілька десятків метрів від ворога. Українські воїни чатують на цих позиціях і вдень, і вночі, й завжди готові дати відсіч. Вони не втрачають пильності, адже противник може швидко підійти на відстань кидка гранати.
— Це дуже небезпечно, тому навіть звичайне чергування є вкрай виснажливим та забирає багато сил. Але, попри все, у хлопців гарний бойовий дух. Через таку близькість позицій тут рідше працює ворожа великокаліберна артилерія, бояться накрити й своїх. Наших хлопців це, звичайно ж, влаштовує, ба більше, багато з них раді тому, що мають можливість, як вони кажуть, «порубатися з окупантом на калашах».
Найбільше Руслану запам’ятався бій за одну із позицій, котру ворог наважився штурмувати попри попередні невдалі спроби. Бій тривав довго, в українських захисників, яких росіяни щільно обстрілювали зі стрілецької зброї та накривали мінометами, практично закінчився БК. Аби дістатись до цієї позиції та доставити необхідні боєприпаси, потрібно було понад кілометр пройти пішки через посадку, що прострілювалася.
— Ми разом з двома бійцями під’їхали на авто якомога ближче до тієї позиції, а далі — взяли важезні цинки в руки і гайда бігти… у броні зі зброєю… Тут починають вже нас обстрілювати, навколо кулі свистять, поряд міни вибухають. Я біжу з тими цинками і думаю: «Це щось нереальне… Я таке тільки в кіно раніше бачив». Хлопці якоїсь миті падають, кажу: «Чого ви падаєте, як кулі вже просвистіли, вперед! Там нас хлопці чекають, їм БК треба!» Прибігли на позицію, відхекуємося, а побратими не вірять, що ми це зробили. Адже іншому підрозділу, який тримав позицію з нашими тероборонцями, їхні товариші у цій ситуації принести БК відмовилися.
У таких, найважчих, обставинах Руслана рятує гумор. Часто, говорить чоловік, цей гумор — чорний.
— Одного разу ми спільно з іншим підрозділом зібралися в атаку. Коли виїхали на завдання, якраз грім прогримів, дощ лупить, а на небокраї — веселка. Побратим каже: «Веселка — гарний знак». Відповідаю: «Так, символізує дорогу на небо»… Але й він не розгубився: «Нумо, хоч сфотографую». Питаю: «Для чого?», а він — «Та хоч на пам’ять комусь буде». Чорний гумор дійсно допомагає сприймати смерть, яка зараз чатує на кожного, як щось таке, що в будь-якому випадку таки з тобою може статися.
Нині Руслан як головний сержант — права рука командира, який здійснює комунікацію офіцерів із сержантами та рядовими. Також він відповідає за справність зброї, освоєння нових її видів, навчання особового складу та підтримання дисципліни у підрозділі. Але найважчим для нього є відправляти на бойове завдання молодих хлопців. Руслан говорить, що одразу на місці цих воїнів бачить своїх синів. А у нього їх — троє.
читайте також:
— Зі мною в підрозділі служить однокласник мого старшого сина. Коли він із товаришами такого самого віку приходять і просяться стати до бою, у мене перед очима одразу ж постає моя дитина. Мій теж часто проситься в армію, але мусить допомагати матері по господарству, адже двоє менших ще навчаються. Важко нести моральну відповідальність за молодь, щоразу думаю, у них ще ні дружин, ні дітей. Для мене вони всі як діти. Але водночас розумію, що маємо боронити нашу землю та знищити і вигнати усіх загарбників. Тож усі сили спрямовую на підготовку, аби з будь-якого бійця зробити сильного воїна. Тож разом переможемо!
Фото авторів
