Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Аромат свіжої глибокої ночі, напружена тиша та складні рішення — ось ті характеристики, що визначають життя сапера. Сапери — це воїни, які несуть на собі велику відповідальність. Від них залежить не лише виконання їхніх прямих обов’язків, але й виконання завдань з побратимами з інших структурних підрозділів Сил оборони України.
Детальніше про свою роботу сапера під час російсько-української війни розповів військовослужбовець однієї з військових частин Сил підтримки Дмитро.
Захисник народився та виріс на Хмельниччині. Навчався у Кам’янець-Подільському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою. Проте після його закінчення вирішив пов’язати своє життя з цивільною сферою. Вступив на політологію до Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.
— Я народився у сім’ї військових. Мій дід і батько були військовими, можна сказати, що у нас військова династія, — розповідає Дмитро. — Але до 2014 року не відчував особливого інтересу до військової кар’єри, проте для мене все змінилося, коли розпочалася війна. Тоді зрозумів, що мій обов’язок та покликання — захист України від російських окупантів. І вступив на військову кафедру.
Після закінчення військової кафедри і університету Дмитро одразу ж підписав контракт. Спочатку його направили служити у навчальний центр. Там військовослужбовець пройшов додатково курси сапера, а згодом перевівся в Центр розмінування. Своє перше бойове хрещення він пройшов під час розмінування технічної території арсеналу в Калинівці у Вінницькій області.
У 2020 році Дмитра у складі загону розмінування відрядили у район проведення ООС. Він згадує, що перша ротація була не надто складною, думав, що буде важче, але з того відрядження він узяв для себе чимало практичного досвіду.
— Я працював з іншим, досвідченим командиром групи, вчився у нього багатьох нюансів і тонкощів. Ми виконували завдання з обліку та зняття мінних полів, а також займались збором доказів, якщо десь на мінах підірвались люди чи техніка. Провели там понад чотири місяці й повернулися в ППД. Після невеликої перерви я знову захотів на Донбас, поза чергою, і командир дозволив, — згадує сапер.
З початком широкомасштабного вторгнення Дмитро ще більше зрозумів, що він на своєму місці та може бути корисним своїй країні, війську. Він впевнений, що війна розкриває власний архетип чоловіка, показує, хто він насправді.
— Я вважаю, що українська нація загалом вже знайшла свій справжній архетип: не хліборобів, що нам довгий час нав’язував радянський союз, а справжніх воїнів, здатних боротися, знищувати ворога і громити його війська, — каже захисник.
Коли ти розумієш, що твої дії допомагають закрити фланг, знищити техніку і вбити противника, то це надає тобі сил
Коли розпочалось широкомасштабне вторгнення, групу Дмитра перевели в резерв, адже вони повинні були міняти підрозділ, який знаходився на сході країни. Протягом місяця сапери вдосконалювали навички у своїй військовій частині, виконували різні завдання в інтересах посилення безпеки гарнізону. Згодом група вибула на Донеччину.
— Мій перший виїзд під час широкомасштабного вторгнення був у село Новомихайлівка Донецької області. Тоді я працював з однією з механізованих бригад. Наша робота в основному відбувалась вночі. Було дуже важко, але коли ти розумієш, що твої дії допомагають закрити якийсь фланг, знищити техніку і живу силу противника, то це окриляє і надає сил. Якщо ти взяв у руки зброю, ти повинен йти до кінця, використовувати всі сили та засоби, ти повинен боротися, без жалю нищити ворога. Один з прикладів такої волі до боротьби був продемонстрований воїнами в Маріуполі. Вони опинилися в повному оточенні без будь-якої логістичної підтримки, але не здавалися. Вони воювали в місті, не знаючи, що чекає їх завтра. Це показує, що ніколи не можна здаватися, треба завжди йти до кінця. Адже головне завдання військовослужбовця — завдавати максимального ураження противнику, — впевнений Дмитро.
Він свідомий і переконаний, що не потрібно помирати за Україну, за неї треба вбивати. Адже це найголовніше на війні — не бути жертвою, а бути хижаком, налаштовувати себе, своїх людей, що ви прийшли сюди нищити ворога.
— Зараз робота сапера багатофункціональна. Це не просто прийти і зняти чи знайти міни. Потрібно заходити в сіру зону, встановлювати міни під обстрілами. Буває навіть, що ти маєш йти з хлопцями на штурм якогось певного об’єкта чи населеного пункту. Вони там ведуть бій, а ти перевіряєш будинки, окопи, які вони будуть використовувати. Водночас ти повинен знайти місце, де будеш ховати міни, бо їдеш на штурм і в машині вже складені боєприпаси для виконання завдання. Також потрібно одразу продумати, куди потім відправити водія, щоб машину не розбили і він потім забрав тебе. Буває таке, що ти маєш сидіти в окопі, бо йде бій, і можеш просидіти так і день і два, щоб виконати завдання. Я своїх людей навчив, що якщо я навіть загину, вони повинні передусім завершити поставлене завдання, а вже потім думати за мене, — розповідає Дмитро.
Окрім мінування, командир групи напередодні виконання завдання повинен провести інженерну розвідку. Дмитро каже, що його навички з аеророзвідки у цьому дуже допомагають.
Він впевнений, що на війні завданням №1 є виконання бойового наказу, а справжній командир знає, як це зробити так, щоб і життя кожного в групі зберегти.
— Пригадую, у мене був непростий випадок. Противник прорвав ділянку нашої оборони, постійні бої, втрата позицій, ворог наступає, давить. Піхоті доводиться відтягуватись, і тоді настає час мін. Ти йдеш по лісу вночі, дивишся в «теплик», тихенько тягнеш за собою міни, начебто все чисто. Ти вже у сірій зоні, між своїми та орками. Навколо мертва тиша, всі мовчать. Заходиш на ділянку якомога ближче до ворожих позицій і встановлюєш сюрпризи. І так щоночі, ти просто забуваєш, що таке день, — згадує Дмитро.
Окрім чіткого виконання завдань, у підрозділі важливо підтримувати належний моральний та бойовий дух підлеглих. Адже від цього залежить успішна робота групи.
— Ми багато спілкуємось у своєму тісному колі побратимів, коли є для того час. Знаємо про рідних і близьких, у кого які справи вдома, які є проблеми, де навчаються чи чим займаються брати із сестрами, тітки з дядьками. Іноді ділимося планами про те, хто і чим займатиметься після перемоги. Від того складається враження, що ми одна велика сім’я-родина. Тому і на бойових завданнях ми кожному довіряємо, як собі, та переживаємо за кожного, як за себе, — каже сапер.
Дорогу до Бахмута ворогу так і не вдалося перерізати
Два місяці тому Дмитро повернувся з Бахмута. Його група працювала зі штурмовою бригадою і підрозділом добровольців з білорусі, які тримали позиції в’їзду в місто, а також в село Іванівське.
Завдяки злагодженим діям підрозділів прикриття і саперів групи Дмитра, які встановили на тому відтинку фронту не одне мінне поле, дорогу життя від Часового Яру і до Бахмута ворогу так і не вдалося перерізати. Та офіцер наголошує, що їхня заслуга у цьому лише на один чи два відсотки, тоді під Бахмутом разом відважно билися усі підрозділи Сил оборони України.
— Важливе значення в успішній роботі має сила колективу. Якщо група збита, згуртована, кожен професіонал у своїй справі й готовий повноцінно замінити побратима на його ділянці, то кожна нова людина, яка вливається в групу, стає повноцінним її організмом за 2-3 тижні. І навпаки, якщо прийде навчений спеціаліст з багатим бойовим досвідом у колектив боягузів — він там пропаде, — каже Дмитро.
Не страшно загинути самому, страшніше втратити близького побратима
Найважчим спогадом для сапера стала ситуація, яка морально його дуже побила — це коли поранили його сержанта. Адже Дмитро дуже хвилюється за своїх людей і для нього вони часто важливіші за самого себе.
— У мене в підпорядкуванні 3 чи 4 людини зазвичай. Тому я можу сказати, що кожен з них мені друг. І коли ти бачиш від початку до кінця, як твоєму другові відірвало ногу — дуже моторошно і страшно. У такі моменти дужче за все хочеться помінятися з ним місцями. Я розумію, що це війна. Мені не страшно загинути самому, для мене страшніше втратити близького побратима. А за цю війну я втратив не одного свого друга, товариша чи знайомого, — розповідає сапер.
За словами Дмитра, сапери майже ніколи не бачать результатів своєї роботи. Вони дізнаються про підриви росіян і їхньої техніки з повідомлень піхоти, яка на передньому краї спостерігає за ворогом.
Про рекорд у 1000 мін за ніч…
Робота сапера не з легких. Офіцер пригадує, як в Бахмуті його група йшла на завдання, а на вулиці був лід з болотом. Окрім того, що було дуже слизько, ще й на берцях кілограми болота. А в рюкзаку міни по 12 кг кожна, БК, бронежилет і шолом. А пройти потрібно декілька кілометрів.
— Одного разу нам вдалося встановити рекорд — 1000 мін за ніч. Тоді потрібно було закрити фланг села. Нам дали людей у підпорядкування і ми ледь справились до світанку. При відході нас засікли орки, обстріляли спочатку з «Градів», потім з мінометів. Пам’ятаю, просто лежиш у відкритому полі, реально сховатися нема де. Але скажу, що самурай завжди повинен пам’ятати, що шлях воїна — це смерть. І на війні ти маєш звикнути до того, що ти можеш загинути будь-якої миті, — каже Дмитро і додає: — Що максимально близька відстань до ворога, на якій працювала його група — 50 метрів.
Після нашої перемоги роботи у саперів буде не менше
Для Дмитра головна мотивація на війні, щоб загинуло чим більше окупантів. Захисник каже, що якщо вбив росіянина, значить не дарма прожив.
— Я сам обрав шлях військового, вже тоді, коли була війна. Я воюю заради себе, заради своїх принципів та ідеалів. Якщо мені відірве руку чи ноги, я не буду про це шкодувати, бо я воював заради себе. Адже коли ти воюєш заради когось, а після повернення чуєш у відповідь, що цій людині це не було потрібно, згодом з’являється посттравматичний синдром. А це найгірше для чоловіка — шкодувати самого себе, бо жалість породжує лише жалість, — переконаний Дмитро.
Надалі захисник планує розвиватися у саперній справі, адже немає меж для вдосконалення своїх знань та навичок. А після нашої перемоги роботи у саперів буде не менше. Ви лише уявіть, скільки десятків років нам доведеться працювати над розмінуванням України, якщо ми й досі знаходимо нерозірвані снаряди часів Другої світової.
Фото з особистого архіву Дмитра
