Півтора року тому він випадково з’явився на порозі їхнього будинку на Донеччині, а сьогодні вже пережив кілька передислокацій, атаки FPV-дронами й став улюбленцем усього…
АрміяInform продовжує розповідати про військовослужбовців ЗСУ, які віддали життя в боротьбі з російськими окупантами.
Цього разу наш кореспондент мав можливість поспілкуватись із родиною та колегами по службі капітана Андрія Ткачука, який загинув 7 березня 2022 року, захищаючи Київщину.
«Андрій міг відійти, але вирішив повернутись за хлопцем, якого поранило…»
— З Андрієм ми познайомились у 2018 році. Я також військовослужбовець, і він тоді прийшов до нашої бригади імені князя Романа Великого за розподілом. Я була медиком. Андрій — командиром взводу. Привів своїх хлопців, щоб я їх оглянула. Так і познайомились, — згадує дружина Іванна.
Вона розповідає, що Андрій родом із Хмельниччини, виховувався в багатодітній родині:
— 10 дітей у сім`ї було… У 2014 році почалася антитерористична операція. Андрій якраз закінчив загальноосвітню школу. І вирішив одразу вступити до Академії (Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. — Ред.). Активно готувався до вступу, доклав усіх зусиль, щоб стати курсантом. До цього в його родині не було військових, Андрій став першим.
Іванна каже, що, почавши службу у війську, у 2018 році її чоловік виконував завдання у селищі Золотому на Луганщині.
— Там дістав поранення…Йшов на пост, перевіряти хлопців своїх. Прилетів перший ворожий «вог» (постріл гранатометний. — Ред.). Андрій міг відійти, але вирішив повернутись за хлопцем, якого поранило. І тоді прилетів другий «вог» уже біля Андрія… А у 2019 році чоловік виконував завдання вже у Кримському, теж на Луганщині. У 2020−2021 роках ми стояли в Новотошківському, Оріховому-Донецькому в тій же області. Минулого року, коли розпочалося широкомасштабне вторгнення, підрозділ Андрія був на полігоні, тому звідти вони поїхали на захист Київщини. І перше бойове зіткнення було там, — зазначає Іванна.
Дівчина пригадує, що батьком Андрій мало встиг побути:
— Син народився у нас 16 листопада 2021 року. Андрій взяв відпустку і місяць був удома, щоб побути з нами. А 18 січня 2022 року чоловік уже мусив їхати на полігон.
Сина назвали Данилом.
— Андрій, до речі, коли я тільки завагітніла, передбачив, що в нас буде хлопчик.І коли я вперше поїхаладо лікарні, це був термін лише 9 тижнів, то дуже досвідчений лікар підтвердив слова чоловіка, — каже Іванна.
Вона зазначає, що хлопці, які з її чоловіком служили, кажуть, що він був справедливим:
— Я ще від себе додам, що і наполегливим. Всього добивався у житті. І Данило в нього пішов, такий же. Я це вже бачу.
«У перших боях завдяки Андрію у нас не було загиблих, лише двоє поранених»
Військовослужбовець ЗСУ Олег Кравець розповідає, що з Андрієм Ткачуком служив з літа 2021 року:
— Він тоді з нашим підрозділом повернувся в частину після виконання завдання в ООС. Завжди як командир готовий був прийти на допомогу з будь-якого питання. Водночас у роті була дисципліна… Як вторгнення почалося 24 лютого, то ми з полігона від ранку і до ночі їхали на бронетехніці до Київської області. Після прибуття на місце, під Іванків, Андрій обрав людей і вночі сходу рушив з ними, аби зайняти рубежі та зупинити колону російської техніки.
Ще один побратим капітана Ткачука Богдан Федчук згадує, що Андрій був у нього командиром роти:
— Він — людина слова. Поважав підлеглих. Вважаю, що був на своєму місці… Після початку широкомасштабного вторгнення ми разом воювали. Перший бій у нас відбувся під Іванковим — на тому місці, де стоїть відомий монумент «Яйце життя». Це було 25 лютого. Десь о 1-й годині ночі. Поставлено було задачу — групі бойових машин виїхати на вказане місце. Групою керував Андрій. Тоді в перших боях завдяки йому в нас не було загиблих, лише двоє поранених. Більші ж втрати були в нашої роти у Дмитрівці на Київщині, де і загинув Андрій. Там у нас була задача зайти до населеного пункту, закріпитись на трьох постах і здійснювати вогневу підтримку сусідніх підрозділів, які мали штурмувати це село.
Військовослужбовець ЗСУ Василь Дишлевський каже, що з багатьма різними командирами служив, але таких, як Андрій, знав небагато:
— Я був у нього в роті старшиною. Не шкодую, що служив з ним. У Дмитрівці, де Андрій виконував останнє для себе завдання, я безпосередньо не був… Хлопці при мені виїжджали туди, я ще колону їхню побачив, помахав. А вже десь опівночі зателефонували і сказали, що підрозділ зазнав втрат. Останній раз я з Андрієм спілкувався якраз незадовго до цього. Обговорювали нагальні справи… А як він загинув 7 березня, то наступного дня вже і мене поранили.
…Іванна Ткачук зазначає, що у Волинській області у Володимирі відкрили Дошку пам`яті, де є інформація про Андрія.
— А у Дмитрівці є Меморіал героїв. Він встановлений для вшанування загиблих з підрозділу, яким командував Андрій. І обіцяють там ще відкрити Алею слави. Облаштування взяла на себе Дмитрівська територіальна громада. Її представники сказали, що так зможуть вшанувати пам’ять героїв, які обороняли їхнє селище, — розповіла Іванна.
Фото надані родиною Андрія Ткачука
