Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
— Як по правді, то ніхто не створений для війни. Але хіба в нас, українців, нині є вибір? — риторично проголошує командир стрілецької роти сержант Анатолій Мельник. — Суть поточного моменту така, що має значення лиш те, що ти робиш: б’єшся або працюєш заради спільної перемоги, і ти «свій», якщо стоїш десь «збоку», тоді ти — «чужий».
До широкомасштабного вторгнення зс рф три чверті бійців його роти не мали військового досвіду, але більшість із них у перші ж дні лютого 2022-го зголосилися захищати країну від агресора зі зброєю в руках. За рік війни люди цілком мирних професій перетворилися на жорстких воїнів, котрі досконало опанували науку піхотного бою.
— Взяти хоча б для прикладу нашого найкращого кулеметника Ігоря Скляра, — з підкресленою повагою говорить Мельник. — До війни зброї в руках ні разу не тримав, а зараз завиграшки кладе орків з «покемона» на гранично далеких дистанціях. Хочете познайомлю?
Найкращий «покемонник» роти
Ігор Скляр має такий самий вигляд, як і його побратими: втомлене, посіріле обличчя та промерзлий, з «тріщинкою» голос, які контрастують зі свіжо набутою відпруженістю у поставі. Минулі кілька тижнів постійних надзусиль хлопці компенсують майже цілодобовим спанням, смакуючи свою «відпустку», ніби святковий торт, подарований на день народження. Вони випромінюють флюїди якоїсь незвичної ейфорії, розслабленості й водночас цілковитої зібраності та готовності щомиті схопитися за зброю.
— Важко було під Бахмутом? — запитую в найкращого кулеметника роти, солдата Ігоря Скляра. Запитання, м’яко кажучи, наївне, за місяці оборони міста-фортеці дня не було, щоб було «легко».
Солдат Скляр відповідає не відразу, його обличчям блукає умиротворена усмішка, а погляд ніби проникає крізь співрозмовника й зазирає кудись далеко за ліс, за посадки, десь далі на схід. Туди, де гримить «арта» і «мінометка», звідки три дні тому його роту вивели на відпочинок. Там — Бахмут.
— Так, важко, але ми вистояли, не здали своєї позиції, — відповідає він.
Кілька тижнів поспіль його взвод бився, окопувався, на ходу дрімав і обідав, просто стояв під пекельним вогнем противника, утримуючи свій шматок фронту. Нині ж хлопці з «відтяжкою» насолоджуються відносним похідним комфортом: сном у сухих спальниках, свіжозвареним борщем і майже ідеальною тишею (удалині гримить фронт, але для них це просто звукове тло, яке не становить загрози).
— Хлопці в моєму взводі — сила! Дарма що лиш один із нас був в АТО. Є такі, що тільки строкову проходили, але більшість тільки у 2022-му прийшли до війська, — з помітною теплотою розповідає про побратимів Ігор Скляр.
Далі він спокійно, немов перелічуючи список буденних справ, розповідає про ракетні та артилерійські обстріли, називає знищені взводом «великі» цілі, відбиті нічні атаки противника й відчайдушні удари у відповідь.
— Часом бувало дуже страшно, але ніхто не панікував, всі трималися, не тікали з позицій, — говорить він. — Було, що ракета поруч упаде чи снаряд неподалік стукне — по спині мурахи, але ми стоїмо. Кілька разів бліндаж завалювали, були травмовані й поранені, але нічого, нормально повоювали… Ми ж — незламні, принаймні стараємося такими бути, — сміється Ігор.
У посадках Херсонщини
До початку широкомасштабного вторгнення росії Ігор Скляр не мав жодного військового досвіду. Працював на невеличкому підприємстві у Дніпрі, виховував двох доньок, планували з дружиною відкрити власну справу. 24 лютого 2022 року, відправивши сім’ю за кордон, пішов у військкомат і вступив до лав ЗСУ. «Напад росіян мене розізлив, я мусив взятися за зброю, щоб зупинити їх», — пояснює Ігор свій вчинок річної давнини. Проте перед тим, як потрапити до бойової частини, він кілька місяців опановував військову науку на заході країни. Лиш здобувши фах стрільця-кулеметника, він потрапив до тепер уже рідної окремої механізованої бригади імені короля Данила.
Прийняти бойове хрещення Ігореві випало у спекотних степах Херсонщини.
— Підрозділ брав участь у боях у районі Снігурівки, що на межі Херсонської та Миколаївської областей. Комбат поставив завдання провести зачистку посадки, з якої перед тим вибили росіян, — пригадує початок своєї бойової роботи Скляр. — Завдання не видавалося складним, у посадку ми заходили кількома групами, які мали синхронно рухатися назустріч одна одній.
Свою ділянку посадки група Скляра перевірила швидко й затим вийшла на точку зустрічі. Тільки вони засвітилися на краєчку лісосмуги, як почалися прильоти артилерії противника. Ворог, вочевидь, влаштував вогневу пастку — крив великими калібрами так щільно, що годі було й голову піднести. Обстріл тривав до ночі. На щастя, під час зачистки хлопці знайшли окопи та парочку бліндажів з більш-менш пристойним перекриттям (ще й по ходу перевірили їх щодо наявності мін), у них і перечікували обстріл.
— Для мене це був, мабуть, найстрашніший момент на війні, — каже відверто Ігор. — Здавалося, що земля стала дибки, затьмаривши сонце, від потужного гуркоту позакладало вуха, в голові дзвеніло, земля без упину дрижала. Спочатку я чомусь рахував прильоти, а десь на сотні перестав. Чесно кажучи, були моменти, коли я подумки прощався з життям. Було насправді страшно, але, що цікаво, хоч більшість хлопців у нашій групі вперше потрапили під такий обстріл, ніхто не панікував.
Обстріли припинилися затемна, й лиш під покровом ночі піхота акуратно вийшла з розтрощеної посадки. На диво, ніхто не загинув, було лише кілька легко поранених, багато хто дістав незначні травми від уламків дерев та каміння й майже всі — контузії.
Пізніше, проїжджаючи біля цієї злощасної, переораної снарядами посадки, споглядаючи потрощені дерева й перетворену на сірий попіл землю, хлопці щиро дивувалися, як вони змогли там вижити.
Ігор зауважує, що на Херсонському напрямку йому не випало воювати довший час: під час першого в його житті штурму він зазнав поранення.
— Якийсь час воювалося більш-менш спокійно, взвод лише тримав оборону, але настав момент, коли нас залучили до штурмових дій. Для мене це було вперше, — уточнює солдат Скляр. — На штурм ми йшли групами по два-три бійці, та невдовзі біля мене впала міна, осколком руку зачепило й усе — закінчилося моє штурмування.
Оборона Бахмута: враження ветерана
Поранення виявилося досить серйозним, пошкоджену руку довелося лікувати понад місяць. Коли ж настав час повертатися «додому», у свою роту, бригада вже воювала під Бахмутом.
— Я зайшов на позицію в перший же день після повернення, там із подивом дізнався, що мене призначили старшим на ній. Виявилося, що я вже ветеран, до того ж власник найпотужнішої на позиції зброї — «покемона», — жартує Ігор. — У цій групі зібралися переважно молоді, ще необстріляні хлопці, але ми добре закопалися і не підпускали москалів до свого рубежу.
Розповідаючи про оборону Бахмута, Ігор пояснює, що його підрозділ воював головно на флангах лінії оборони міста, себто не в міській забудові, а в поблизьких лісах-посадках. Протягом зимово-весняного «сезону» їм доводилося відбивати й «м’ясні хвилі», й витримувати цілодобові обстріли противника.
— В цілому тут було складніше, ніж на Херсонщині, — каже він. — Ворог і «навалював» з великих калібрів значно потужніше, і піхота давила масою: орки лізуть і лізуть, а ми їх ганяємо й ганяємо, стріляємо і стріляємо, аж втомлюємося… Вигулькнуть росіяни зі своїх окопів — ми їх назад заганяємо, не даємо близько підійти. Не раз ми бачили, як вони буквально по трупах своїх солдатів ідуть в атаку, навіть на поранених не звертаючи уваги. Моторошне видовище. Ми їх кладемо пачками, а наступна хвиля знову біжить по тілах загиблих, товчуться по своїх недобитках, аби тільки до нас дістатися. Точно як зомбі з фільмів жахів. І кого там тільки не було! Уся відома наволоч — і буряти, і «вагнера», і кадирівці…
На прохання виокремити якийсь бій, що найбільше запам’ятався, Ігор знову відповідає усмішкою й зауважує, що перебування під Бахмутом — один суцільний бій, з короткими перервами на відпочинок, їду чи поповнення боєкомплекту. Тут він просто переповідає типовий день на тій ділянці фронту.
— На позиції завжди хтось спостерігає за ворогами, як тільки помітили, що вони йдуть на нас, одразу ж відкриваємо вогонь, щоб не підпустити до окопів. Б’ємо, поки не переконаємося, що вони тікають. Я зазвичай «навалюю» найбільше, — каже Ігор і пояснює своє місце в бою: — На мене покладено завдання нищити й не пускати до наших позицій ворожу піхоту. Кулемет є кулемет, у стрілецькому бою він дуже помічний, його не треба часто перезаряджати, раз спорядив собі стрічку й лупиш так, що противник у штани пудить. Дальність у ПК теж хороша, а це, скажу я вам, дуже корисно для відбиття масованих атак. Якось на наші позиції накотила величезна хвиля «вагнерів», як ми потім підрахували, співвідношення між нами було десь двадцять до одного. Ось тоді я та інші кулеметники дали їм доброго чосу: ми налагодили щільний перехресний вогонь і просто викосили «вагнерів», вони тікали, на ходу скидаючи броню, полишаючи зброю і поранених.
Ігор зазначає, що росіяни періодично міняють тактику бою, тому завжди треба очікувати від ворога несподіванок і самому постійно готувати «сюрпризи» для ворога.
— Бувало, рвоне на нас пара груп по п’ять-сім осіб, ніби як розвідка для викриття вогневих точок, відіб’ємо їх, і вже знаємо, що зараз по нас «мінометка» буде «насипати», АГСи і все дрібне, що там у них є, тому ми спокійно перечікуємо такий обстріл в укриттях, — розповідає Ігор. — Кілька разів підлітали їхні дрони, гранати скидали. Спершу ховалися від них, а потім наші хлопці навчилися їх збивати, трохи познімали з неба російських «пташок».
«Ми переможемо, тому що боремося за своє існування»
Запитую в Ігоря про те, що спонукало його, суто цивільну людину, взятися за зброю в лютому 2022-го.
— Знаєте, в мене ще від 2014 року було відчуття, що ми боремося за своє існування, — говорить Ігор Скляр. — Якщо конкретніше — за виживання своїх рідних і близьких. Ніхто з автоматом у руках не народився, але видається так, що тільки зі зброєю в руках ми збережемо себе, своїх рідних і близьких, свою країну. Треба вчитися воювати, бо якщо ми не захистимо свою країну, доведеться воювати за росію. Тому ми не маємо права на поразку, і я вірю, що ми переможемо.
Фото автора
