Наш кореспондент поспілкувався з інструктором одного з підрозділів, де навчають операторів наземних роботизованих комплексів. Він людина скромна, тому представляється коротко…
По-літньому безжально припікає травневе сонце. Нещадно жалить настирлива всюдисуща мошкара, яка проникає під форму в будь-яку шпаринку. Піт заливає очі. Бронежилет наливається свинцевою вагою і з кожним кроком впивається в плечі. Відривчастий звук металодетектора вже перетворився в суцільну сирену. Обережний крок… Сапер озирається навколо і вишукує місце для наступного кроку в торф’янистому ґрунті, покритому майже метровою травою. Кожен клаптик цього поля на березі мальовничої річки таїть в собі потенційну небезпеку. Ворог, який рвався до столиці, сповна нашпигував цю ділянку смертоносним залізяччям. Тут ліквідовувати наслідки «руского міра» доводиться саперам Державної спеціальної служби транспорту Міністерства оборони України.
Група, яку очолює старший лейтенант Олександр з позивним «Михалич», працює на цій ділянці вже другий тиждень.
«Михалич» майже вдвічі старший за кожного зі своїх підлеглих, тому ставиться до них з певною батьківською теплотою. Це відчувається відразу, коли він розповідає про своїх «хлопчиків». І дарма, що у кожного з його «хлопчиків» на рахунку вже не один десяток знешкоджених вибухонебезпечних предметів. Офіцер щоразу інструктує їх з професорською академічністю, не забуваючи про жодну деталь.
— У нашій роботі дрібниць немає. Тому нагадати про обережність не зайве, — говорить «Михалич».
Олександр каже, що, незважаючи на здобутий цивільний фах інженера-будівельника, завжди знав, що прийде час, коли доведеться втілити на практиці знання, які він здобув на військовій кафедрі.
— На військовій кафедрі нас вчили саперної справи. Скажу відверто, мені сподобалося. Навіть у цивільному житті пробував себе в бізнесі, який пов’язаний з піротехнікою. А потім — війна. Тому, як то кажуть, сам Бог велів мені одягнути однострій, — говорить «Михалич».
Цю саперну групу офіцер формував практично з «нуля».
— Три місяці ми навчалися. Хлопці опановували саперну справу, а я разом з ними повторював і згадував те, чого колись нас вчили, — каже офіцер.
За плечима цієї групи розмінування в різних районах Київщини. Ділянки залізниці біля Чорнобильської АЕС, Гостомель, Іванківський та Броварський райони — така географія діяльності саперної групи «Михалича».
За словами офіцера, здебільшого доводилося ліквідовувати снаряди від реактивних систем залпового вогню. Хоча вистачало й мінно-вибухових пристроїв різного призначення.
«Михалич» розповів, що складність розмінування залежить від багатьох чинників: від місцевості до погодних умов і інтенсивності бойових дій, які велися в цій місцевості.
— А ще, складність розмінування залежить від кількості часу, який було в розпорядженні ворожого сапера. Якщо в нього був зайвий десяток хвилин, то він обов’язково залишить нам якийсь «сюрприз», з яким доведеться повозитися. Така в них «традиція», — ділиться спостереженнями офіцер.
Щодо цієї конкретної ділянки, то спочатку сапери Держспецтрансслужби обстежили майбутнє поле діяльності за допомогою дрона. Відразу було виявлено два боєприпаси від РСЗВ «Град», які стирчали з трави. На момент нашого приїзду один із них вже був знешкоджений, а другий чекав на свою чергу в глибині поля, позначений спеціальною стрічкою. Але це тільки після поверхневого огляду. Тому сапери наполегливо, крок за кроком обстежують кожен клаптик цієї ділянки.
…Сонце вже наближається до зеніту. Навіть просто стояти біля поля стає нестерпно. Можу лише уявити, наскільки важко «хлопчикам» «Михалича» працювати в захисному спорядженні з повною концентрацією уваги.
Наче на ментальному рівні відчувши потрібний момент, «Михалич» виходить на зв’язок: «Хлопчики! Обережно! Вздовж стрічки, виходимо…».
Сапери чітко, без метушні покидають своє поле битви. Саме так, зараз — це їхнє поле битви, де на кожному кроці чатує смертельна небезпека. І від того, хто вийде переможцем в цьому двобої, залежить життя. І їхнє, і побратимів, і тих, хто вже в недалекому майбутньому буде орати це поле.
Врешті-решт хлопці підходять до нас. Розчервонілі, втомлені, але спокійні і впевнені. Привіталися, познайомилися. Відразу помічаю, що кожен з них ще досі тримає напоготові металодетектор.
— Вони у вас, як продовження руки, — намагаюсь пожартувати…
Скоріше, як доповнення до розуму та очей, поправляє мене молодший сержант Валерій з позивним «Старий».
За його словами, металодетектор — річ досить індивідуальна і кожен з хлопців якоюсь мірою вже зріднився зі своїм «помічником». Ще б пак, стільки часу вони проводять разом!
— Я би порівняв металодетектор із собакою-поводирем. Це не лише інструмент, а помічник. Мій дещо важчий за інші. Проте простий у користуванні і доволі надійний та дієвий, — говорить «Старий».
Запитав я у Валерія про перший вибухонебезпечний пристрій, який він знешкодив.
— Це був снаряд від РСЗВ «Град». Наче нічого складного в тому випадку не було, але руки таки тремтіли, — зізнається сапер.
На моє запитання, чому він обрав саме таку спеціальність, Валерій відповів: «Просто хочу бути максимально корисним людям, адже знаю, що моя праця потрібна. А тим більше зараз…».
Перед тим як йти на відпочинок, саперам ще потрібно було знищити те смертоносне залізяччя, яке знайшли на цій ділянці. «Прибратися за собою», — як пожартував «Михалич».
Кілька мін чекали на підрив у безпечному, спеціально відведеному місці. За цим процесом ми спостерігаємо здалека.
По рації звучить команда «Приготуватися!», і за кілька хвилин «Вогонь!». Безтурботну тишу травневого дня розриває різкий звук вибуху. Ще кілька ворожих «подарунків» уже не спричинять шкоди мирному населенню. Це був один із 35653 вибухонебезпечних пристроїв, які знешкодили сапери Державної спеціальної служби транспорту Міністерства оборони України з початку широкомасштабного вторгнення.
Фото Олега Феценця
